Горить свіча - Малик Владимир Кириллович

— Ти згадав про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?

Добриня глянув униз.

— Вона перед тобою.

— Як? Це... Ти хочеш сказати...

Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.

— Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля... Ти пізнаєш мене?

Янка теж заплакала.

— Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини...

Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.

— Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю... Лише про Миколу...

З Янчиних очей знову бризнули сльози.

— І Степана немає — на очах у Добрині загинув в останній день... І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу — всіх роздавила Десятинна церква...

— О Боже! — простогнав Ілля. — Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги — завалилася.

— Не сама... Її мунгали били пороками.

— Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невіри!

— Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками... Там, мабуть, і загинув.

Ілля перехрестився.

— Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає?

Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.

Добриня не заважав їм, сподіваючись, що зустріч з братом підбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворість, що вже триває цілий тиждень. Наносив сухого гілля, приніс палаючу головешку і розвів невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гілля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранців, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею — напоїв Янку.

Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тільки кінна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збуджені зустріччю, не могли заснути, довго гомоніли, аж поки їх перед світлом не зморив сон.

Наступний ранок розпочався, як завжди, різким гортанним криком дозорців та дошкульними ударами гарапника.

— Вставай!

Та на цей раз ні окрики, ні удари не здалися такими огидними і болючими, як раніш. Їх стало троє! Поява Іллі підняла дух, особливо у Янки. Дівчина ще відчувала велику слабість, щось хрипіло у неї в грудях, ще кашель бив і голова боліла, але очі її повеселіли, заблищали, сповіщаючи про скоре одужання.

Побачивши це, Добриня полегшено зітхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайні санчата в далеку дорогу і, коли почув голос сторожі, зрушив з місця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гілку рука Іллі — і тягнути відразу стало легше...

3

Місто Крем'янець лежить у глибокій тісній долині, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрімкому вапняковому шпилі. Уже тиждень Батий підступає до нього зі всіх боків, а взяти не може. День і ніч б'ють пороки — і марно. Від світанку і до темноти лізуть по зв'язаних драбинах на ніздрюваті стіни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумів жоден з них. Вже не сірими були ті стіни, а стали червоними від крові — і все даремно.

Батий лютував. Скільки баатурів загинуло! А скільки поранених, скалічених! Так можна загубити все військо! З ким же йти далі?

Він стояв на горбі, приметеному снігом, в оточенні темників та нойонів. Серед бронзоволицих безбородих монголів виділялася густа темно-руса борода воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокі кешиктени Саїн-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Батиєві чи то собачою відданістю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не міг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сараї його старі батько, мати, жона та діти.

Всі похмуро мовчали. Субедей заплющив очі і, здавалося, дрімав.

Батий помітив це і розсердився.

— Ми не спати сюди прийшли, а вирішувати, що нам далі робити з цією клятою фортецею! — підвищив голос. — Думитре, може, ти порадиш?

Дмитро здивувався. Ось уже більше місяця Батий тримає його біля себе, ніби навмисне показує палаючі села, взяті приступом зруйновані міста, купи трупів ні в чому не винних людей, навіть тих, хто і меча в руках не міг тримати чи то через старечу неміч, чи через малолітство. І, видно, втішається, бачачи, яких душевних мук зазнає гордий полоненик.

А перед зором воєводи в одну мить зринули три події, що потрясли його.

Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений Київ, Батий Білгородським шляхом рушив на захід. Ішов широко — спочатку понад Ірпенем, потім — понад Верхньою Россю. І всюди лилася кров, горіли села й городища — від смердючих димів по всій Київській землі почорнів сніг. Народ гинув, але не піддавався... І ось показалися високі вали Колодяжена. Як і всюди, Батий послав послів до колодяженців, щоб здалися без бою, але ті не захотіли їх навіть слухати.

— Взяти — і спалити! А мешканців перебити! — наказав Батий.

Однак легко сказати, та нелегко, виявилося, взяти. Вали Колодяжена високі і міцні. Дванадцять пороків з ранку до вечора і з вечора до ранку кілька днів гупали безперервно і нічого не могли вдіяти. Час минав. Батий міг ждати, але не хотів, а колодяженці не могли ждати, бо з кожним днем все міцніше здушувала їх за горло кістлява рука голоду.

І тоді Батий об'явив їм:

— Я поважаю мужніх. Відчиніть ворота — і зі зброєю, з жінками та дітьми йдіть собі на всі чотири сторони світу! Я вас не зачеплю. Слово великого каана!

Почувши цю брехливу обіцянку, Дмитро сподівався, що колодяженці зрозуміють, що їх обманюють, і дадуть гідну відмову. Як же він здивувався, коли побачив, що ворота города відчиняються і з них виходять попи з кропилами, церковний причет з корогвами, жінки, діти, старики і, нарешті, воїни.

— Божевільні! Кому повірили! — простогнав тоді він, хапаючись за голову. — Кому повірили!

Його болісний стогін мовби став знаком для туменів, що стояли в мовчанні по узгір'ях. В ту ж мить вони з диким ревом — "ур! ур!" — кинулися зі всіх боків на довірливих людей і почали бити, різати, колоти, топтати кіньми, не жаліючи нікого. Болісно-жахливі крики знялися від землі до неба і там поволі гаснули. Ні, то не крики в небі згасали, затихали, то навіки замовкали тисячі обманутих колодяженців, устилаючи своїми трупами і зрошуючи своєю кров'ю рідну землю. Лише кільком сміливцям пощастило мечами прокласти собі дорогу крізь ворожі лави і лісами та байраками пробитися в невеличке сусіднє Болохівське князівство.

Думка — як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-під стін Колодяжена на границю Болохівського князівства.

Коли Батий з військом кількома днями пізніше ступив на Болохівську землю, він не повірив своїм очам: у чистому полі, на снігу стояли на колінах тисячі людей. І жодного — з мечем, луком чи бойовою сокирою!

— Хто це? — спитав Батий.

Терджумани хутко помчали вперед і незабаром привели кількох знатних людей, які піднесли ханові хліб-сіль.

— Ми князі та бояри болохівські, — сказали вони.-— Ми почули про твою силу і вийшли просити пощади, бо не хочемо розділити долю колодяженців... Обійди, великий хане, нашу землю стороною — і ми довіку будемо твоїми слугами. Ось наші дари тобі!

І поклали на простелені рушники золоті та срібні келихи, тарелі, каблучки, сережки та гривні.