Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна

На цьому тлі «стару» українську інтеліґенцію мусимо визнати найбільш демократичною, і в цьому сенсі либонь-таки найбільш «народною елітою», за всю вітчизняну історію. Такою вона була не лише за політичною платформою, яка від «братчиків» лишалась незмінною («для скованих волі, / Для скривджених кращої долі / І рівного права для всіх», за І. Франком кажучи). Про середовище Лесі Українки можна з певністю сказати, що в ньому принцип загального права переріс рамки самого тільки політичного світогляду, того драгомановського credo, якому ще в юності присягла Леся в листі до обожнюваного дядька («За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти» [10, 220]), — і перейшов на рівень чуттєвости, «еросу» — як позарозмислова, інстинктивна здатність проектувати себе на «іншого», вбачати рівноправного собі «ближнього» в кожній людині, без різниці не то соціального становища, освіти, статі і т. д., а навіть і віку [751]. Це, власне, в чистому вигляді гуманізм par excellence, для якого в центрі уваги не абстрактний «народ», а живі, конкретні й неповторні люди (пор. Шевченкове «і будуть люди на землі»), і знаменно, що Драгоманов у полеміці з Грінченком протиставляє саме «гуманізм» — народницькому «українофільству» 1890-х [752]. Про Лесю Українку К. Квітка пише, що в неї «ніколи не було <…> огидливості, властивої вищим класам» [753], — читай, отого «Fi donc!» та «Посторонись, любезный, посторонись!», яке нерідко демонструють героїні її прози (либонь, тим так драматично в нас і недооціненої, що зображений у ній життєвий світ жіноцтва вищих класів був для народницької інтеліґенції так само чужий, як вавилоняни з єгиптянами та «бретонський святий» пан Ґрааль, — довший час цю прозу повелося розглядати як такий собі факультативний доважок до її доробку поетеси, і майже ніколи, до піонерської спроби В. Агеєвої [754], — як початки української жіночої психологічної прози, з недемонстративною, але від того не менш сильною й істинно новаторською «ґендерною маркованістю» на всіх рівнях, від дискурсивних стратегій до тем і сюжетів [755]). Таку психологічно «безбар'єрну» настанову добре видно в «Над морем», де оповідачка (авторчине alter ego) у своєму наростаючому конфлікті з героїнею, московською «світською баришнею» Аллою Михайлівною (котра ділить з авторкою не ego, а соціально-статусне імперське Id-«Воно»: і в Алли Михайлівни, і в Лариси Петрівни «родителі — хорошие господа», обидві панни проводять сезон на курорті на кошт «папаш-ґенералів», і т. д.), у певний момент доходить до того, що психологічно самоідентифікується з «протилежною стороною барикад» — з епізодичним, безсловесним робітником-малярем, чий мимохідь кинутий на Аллу Михайлівну «„темний погляд“, повний непримиримого, фатального антагонізму», вже несе в собі «передчуття громадянської війни».

Тут нотабене: «інтеліґенція розриву» зі своїм «народушком» якраз ніколи себе психологічно не ідентифікує. Звісно, вона працює для народу, йде з народом, мріє з ним злитися, як гностик зі своєю Душею у Світлі (пор. у Б. Пастернака: «Превозмогая обожанье, / Я наблюдал, боготворя. / Здесь бьли бабі, слобожане, / Учащиеся, слесаря», курсив мій. — О. З.), — але сама вона  н е  є  н а р о д,  вона навік закріплена щодо нього в позиції поза-перебування, от власне що відстороненого «обожанья» [756], навіть тоді, коли, як Винниченкові революційні «баришеньки», зве його «товаришем» і до сліз ображається (як в оповіданні «Роботи!»), коли він, зніяковілий, у відповідь знай збивається на «добродійку» (між іншим, Винниченко вловив у своїх «баришеньках» і глибше, метафізичніше підложжя цього «обожанья» — містично-любострасне: підсвідому інтеліґентську хіть «пізнати» свого Бога до кінця і в біблійному сенсі слова, «віддатись народу» аж до готовности бути ним зґвалтованою й розтоптаною, до повного самознищення, — спостереження, що збігається і з даною С. Франком дефініцією народництва як «нігілістичної релігії» — по суті, «релігії лівої руки», де Бог для вірного — не «вгорі», а «внизу», це хтонічне божество, Тичинин «чорнозем», який, коли «підводиться», то єдино для того, щоб руйнувати, — і годі заперечувати, що пафос такого містико-еротичного «погибельного захвату», Drang-zum-Tod, в обох російських революціях був надзвичайно сильний, коли не домінантний, — в українській літературі неоціненним, і досі належно не оціненим документом на цю тему залишається блискуча повість В. Підмогильного 1925 р. «Третя революція», яка мала б назавжди закрити тему історичної поразки «українського народництва», якби тільки це саме народництво не тиражувало в нас своєї поразки й донині [757]).

Так ось, ні «баришеньками» Винниченка, ні Андрієм Петровичем Підмогильното «стара» українська інтеліґенція  н е  б у л а.  І в «Над морем» суть справи навіть не в тому, що робітник «трудящий», а Аллу Михайлівну її статусне Id, поза яким вона ніхто, наділило правом паразитично рядити «інакшими, ніж вона» (саме цього виразу вживає Алла Михайлівна, «від нудоти» пожираючи час і увагу оповідачки з тою самою невинною безжурністю, що й працю своєї покоївки), — та ще й погорджувати ними при тому. Насправді її «позиція влади» далеко тотальніша, за механізмом близька до Дон Жуанової: хоч як неприкаяно нудячись своїм порожнім життям, Алла Михайлівна, проте, непохитна в обороні, ба й накиданні його як універсальної норми («„У нас в Москве“, — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: „Ах, ваша противная Ялта!“»): всі мусять бути такими, як вона, дарма що сама вона зовсім не є при тому щаслива. Тобто, перед нами зразкове (хоч і безтурботно-несвідоме: «червона шапочка»!) «дитя імперії», сам модус існування якої — то аґресія супроти всякої «інакшости» й уніфікація, в ідеалі, цілого світу на свою подобу. (Характерно, що в момент остаточного «комунікаційного розриву», коли терпець оповідачці, — яка цілий час була проявляла й до Алли Михайлівни істинно «гуманістичну» вирозумілість і навіть сиділа при ній доглядачкою! — нарешті вривається, оповідачка несвідомо «впадає», «оступається» в рідну їй українську: як і для безсловесного пролетаря, в «енкратичній» мові Алли Михайлівни для неї «нема слів», вона виштовхується з нього, силою протистояння, — у свою традицію [758].)

Так крізь панянські «контраданси» «Веселого Апокаліпсису» — охопленого гарячкою розваг фен-де-сьєклівського сухотницького курорту — озивається до нас все той самий «дух Джона Стюарта Мілля»: права людини проти сваволі земних ієрархій, вічна Українчина тема — і вічний-таки фундамент українського демократизму, в якому антиколоніальний вектор (NB: майже відсутній в історії російської демократії!) складав тільки органічну, невід'ємну частину принципу загального права.

І нарешті, беззастережним показником демократизму є питомий для того середовища, сливе протестантський  к у л ь т  п р а ц і, що, з погляду соціології, найбезпомильніше характеризує наших «українців» вже таки як інтеліґенцію індустріального суспільства, а не як доіндустріальну «шляхту» [759]. Навіть при нашому вкрай приблизному уявленні про справжні обсяги виконаної «громадівцями» роботи — організаційної, культурної, наукової, педагогічної та ін. (і все це, завважмо, «на громадських засадах», тобто «у вільний від основної роботи час»!), — для сучасної людини вона знаходиться «поза межами можливого»: за переказами, так самозречено в Україні працювали хіба що селяни до колективізації (взагалі, доба тоталітаризму, здається, змінила нашу трудову етику вже до невпізнання). Єдине, чим можна собі раціонально витлумачити шалену, достоту «мужицьку» («пчілківську»!) працездатність цих людей, — це отим арґументом М. Ковалевського з Українчиного спогаду: «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!», — це гін «священного обов'язку», це «лицарська повинність» обертається повинністю трудовою: раз «мушу» — значить, і «сила» знайдеться [760]. С. Булґаков називає таку трудову етику «дисципліною послушництва» («так називається всяке заняття, призначене ченцеві, однаково, чи це буде вчена праця чи найгрубіша фізична робота, раз воно виконується в ім'я релігійного обов'язку»), «світською аскезою», яка «мала величезний вплив на вироблення особистости в Західній Європі» [761] — і з якою, за його скрушним визнанням, російська інтеліґенція незнайома: російський «героїчний інтеліґент не вдовольняється роллю скромного робітника <…>, його мрія — бути рятівником людства або принаймні російського народу» [762].