Ольвія - Чемерис Валентин Лукич

Ознакомительная версия. Доступно 21 страниц из 101

Коли відплив далеко від гавані, випростав спину і подумав, що його ніхто не побачив, а з берега не впізнають… Подумають, рибалка далеко заплив…

Витяг весла з води, бо вони йому більше уже були не потрібні, і сидів, зігнувшись, відчуваючи, як кам'яніє його тіло.

Хвилі кидали човен то вгору, то вниз, крутили його, намагалися перевернути, й тому било хвилею у борт, але Родон не звертав на те уваги. Човен крутився серед хвиль, а він, зайнятий думками, дивився в потемнілу далину спорожнілими очима. Єдине, чого він боїться, то це відчаю… Бо відчай — то перша ознака безсилля. Та відчай, вже, здається, прийшов до нього, і спершу він хотів було відігнати його, а потім подумав: а навіщо? Чи не все одно? Ніхто вже не дізнається, з яким настроєм розквитався він із своїм життям.

— Ольвіє… — забувшись, промовив уголос архонт. — Яка ти жорстока, дочко моя! У мене нікого немає, крім тебе, Ольвіє…

«Ольвіє… Ольвіє…» — почувся йому власний розпачливий голос.

Кілька днів тому із Скіфії повернувся його гонець. Скіфськими степами сунула перська орда. Греки з дня на день чекали нападу, але перси пішли в глиб степів. Місто обійшла біда стороною, але Родон хвилювався за долю дочки. Послав гінця, послав не як архонт. Як батько. Вибрав відчайдуха, котрому все ніпочім. Щедро заплатив, попрохавши будь-що пробитися до Ольвії, дізнатися, як там вона. І — негайно назад.

Гонець побував у скіфів, повернувся і довго не міг глянути в очі архонту.

Родон до найменших подробиць пригадує все, що йому повідав гонець. Вісті він приніс страшні.

Море шумить, і вчувається йому в шумі голос дочки…

Ольвія холодно дивилася на гінця рідного міста, не відчуваючи ні радощів, ні бодай хвилювання.

— Слухаю тебе, посланець архонта, — промовила вона чужим голосом і глянула мимо нього. — Чому ти сюди примчав?

Гонець їй сказав:

— Я мчав до тебе багато днів, славна дочко нашого міста. Всюди перси, і я вужем прошмигнув мимо їхніх роз'їздів. Мене послав архонт, твій батько. Архонт дуже тривожиться за тебе, бо в скіфські степи прийшла велика орда. Архонт хоче знати, як живе його дочка, чи не потребує допомоги? А може, її життю загрожує небезпека?..

Гонець мовчав, чекаючи відповіді.

У кочовищі не затихав жіночий лемент, плач дітей, гавкіт собак: гонець уже знав, що жінки та діти збираються в далеку дорогу на північ.

Ольвія мовчала і дивилася кудись мимо гінця.

Вже були зібрані всі юрти і шатра, завантажені збіжжям повозки, і кочовище заворушилося, заскрипіло колесами.

А Ольвія все ще мовчала. Вона стояла перед гінцем у чорному довгому платті і такім же чорнім клобуці, горда і печальна водночас, вона була в ту мить далеко від нього.

І гонець, не дочекавшися відповіді, повторив своє запитання:

— Архонт хоче знати, як поживає його дочка.

Ольвія нарешті ворухнула губами:

— Спасибі тобі, мужня людино, що примчав сюди, прорвавшись крізь перські загони. Скажи, як поживає місто? Перси не погрожують моєму місту?

— Слава богам, поки що добре. Щоправда, занепала торгівля, бо всюди у степах перси, і купці не відважуються бодай носа виткнути у степ. А так… все ніби гаразд. Дехто теревенить, що буцімто перси нападуть на Ольвію.

Вона заперечливо похитала головою.

— Ні, персам не до греків. Не сьогодні-завтра вони будуть тікати із скіфських степів до ріки Істру.

І вмовкла.

— Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка, — вдруге нагадав гонець. — Я поспішаю, дорога не близька.

— Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка? — з притиском повторила запитання Ольвія. — А чого архонт не поцікавиться, як всі ці роки проживала у Скіфії сліпа рабиня Мілена?

— Про віщо говорить Ольвія? — з подивом запитав гонець.

Ольвія глянула на нього так, що він мимовільно позадкував.

— Я питаю, чому архонт не поцікавиться, як жила і мучилася у скіфській неволі Мілена?

— Я не розумію… нічого не розумію… Яка Мілена?

— Тобі й не треба знати, — сухо сказала Ольвія. — Ти лише передай архонту… Скажи йому… Скажи, що Ольвія знайшла у Скіфії гречанку, котра була продана у рабство і котрій скіфи викололи очі, як це вони роблять з рабами. Ту гречанку звали Міленою. Помираючи, вона повідала мені таємницю її життя. Передай архонту… це не по-людському так чинити… І ще передай архонту, що дочки в нього більше… немає… Хай забуде її, як колись забув Мілену…

Старий білобородий скіф підвів Ольвії коня.

— Пора, господине. Кочовище вже відходить, перси близько.

Ольвія сіла на коня, рушила, але нараз круто повернула коня і сказала гінцеві:

— Повертайся додому. Скажи, щоб архонт пам'ятав Мілену. На старості буде це нелегко, може, навіть тяжко, але сліпій рабині теж нелегко було у тьмі рабства!

І геть погнала коня…

І — все…

Сіра ранкова мла нависла над лиманом.

Вона опускалася все нижче і нижче до води, і Родону було важко дихати, і нічим дихати. Сидів у човні, звісивши голову, і внутрішнім зором бачив ту сцену, чув страшні слова Ольвії…

Човен кидало, хвилі налітали із сірого мороку, і здавалося, що й вони важко зітхають.

Мілена… Мілена… Мілена… Шепотіли хвилі чи, може, то йому так вчувалося?

Мілена…

Мати Ольвії, його юна і вродлива дружина…

Далека, ой, далека його дружина!

Його любов єдина, і його горе єдине.

Сліпа рабиня скіфська…

Хтось невидимий колов ножем архонта в серце, і він нічого не міг вдіяти. Хай крає серце, коли є біль у серці, тоді відчуваєш себе живим, а не мертвим. Він любив Мілену. Він любив її до безтями. О, тепер нема чого таїтися перед самим собою; він любив Мілену, хоч і намагався останні вісімнадцять років вирвати її образ із свого серця. О, як він любив ту далеку і зрадливу Мілену! Все життя любив, життя ненавидів, проклинав, намагався її забути і… І нічого не міг вдіяти із собою. Вона впилася в його серце гострою скалкою, яку ні вирвати, ні загоїти рану… А ще він ненавидів зраду. Тому й продав її у рабство. Пробачити зраду — значить, зрадити себе… Богиня Ата, богиня блискавичного безумства, наслала на нього таку лють, що він осліп від ненависті. І забагнув жорстоко помститися вродливій, але невірній дружині. І він помстився.

Та хіба йому легко було потім? Чи не мучився він всі ці роки? Хіба вона, молода і гарна його жона, не приходила до нього у сни? Хіба він не скреготів зубами від болю? То він на людях себе не видавав, крем'яним здавався, а вночі… Мов люті звірі, терзали його думки. Не міг забути Мілени, але й пробачити їй теж не міг. Так і мучився він усі ці роки.

Та що тепер. Кому докоряти, кому кого винуватити, як уже літає над ним крилатий Гіпнос з головкою маку в одній руці і рогом у другій. Ось він підносить ріг до губ… Родон чує трубні звуки… Гіпнос — син ночі, бог сну… Вічного сну для Родона. І він уже трубить, що архонтове буття вже скінчилося, віднині його чекає небуття. І сон… Вічний сон у підземному царстві Аїда.

А може, й там, у темному-претемному царстві Аїда, не зможе він забути Мілену? О ні, ковток води з підземної річки Лети, і він забуде все: землю і сонце, життя у білому світі і Мілену… То — швидше, швидше туди, до забуття!

Два голоси сперечалися у ньому.

Перший: «Тобі не буде прощення, жорстокий чоловіче! Твоя совість ніколи не знатиме спокою. Ти не тільки занапастив життя Мілени, ти й своє життя погубив! Гнів Немезіди не дасть тобі спокою!»

Другий: «Але ж Мілена зрадила тебе. Підло! Таємно! Ти не прощаєш зрадників. Жінка, котра зрадила законного чоловіка й сім'ю, зрадить і народ, і святині народні».

Зціпивши зуби, Родон слухав ті голоси, і обидва вони здавалися йому правими. Коли він віддавав Мілену скіфам, то не думав, що вони можуть позбавити її очей… Він тоді нічого не думав, бо у гніві великому був. І думав, що забуде її на другий же день. Але не міг забути за всі вісімнадцять років і, очевидно, вже не забуде її до кінця своїх днів.

Ознакомительная версия. Доступно 21 страниц из 101