Ярославна - Чемерис Валентин Лукич

Ознакомительная версия. Доступно 23 страниц из 113

З цих рядків співів-тужіння, плачу-молитви Ярославни вірної і почав він свій запис.

Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі, примовляючи…

Ці рядки він повторить кілька разів, передаючи її плач.

І наче не записував чуте, а ніби сам плакав-тужив на валу рано-вранці. Коли ж читав написане, дивувався: ліпота! Як гарно, щиро, щемко-сердечно і красиво-поетично виходить!

Але треба було пояснити: що це за плач? Чому його жона, княгиня Ярославна, плакала-тужила рано-вранці на валу біля заборол? А тому треба розповісти в першу чергу про сам похід на половців весною 1185 року. І тільки ця думка з’явилася і заволоділа ним, як він і збагнув: та ж це має бути пісня про його похід. А плач Ярославни – одна з його частин.

Так почало народжуватися «Слово». Розмірковуючи (гіркими були ті роздуми) про причини своєї поразки, дійшов єдино правильного висновку (та це й було на поверхні): він полягав у тому, що він відірвався від Русі, від спільноти її, а сам пішов, жадаючи, щоб йому і тільки йому належала слава переможця половців, забувши, що сила Русі, починаючи з Володимира Великого чи Володимира Мономаха, якраз і полягала у єдності. А єдності Русі вже не вистачає, і він теж, гаразд того не усвідомлюючи, сприяв усобицям, що роз’їдали його батьківщину.

Тоді ж він зрозумів: мотив єдності, заклики до князів припинити міжусобиці та об’єднатися перед загрозою сильного ворога і стануть головними мотивами поеми, її, як говорили, червоною ниткою.

А втім, про себе він не забув. Зокрема, вже наприкінці поеми, наводячи слова з давніх Боянових пісень про Святослава – двоюрідного старшого його брата, – він захопився відвагою свого предка і навіть процитував його докори на свою адресу та адресу інших князів:

Тоді ж Ігор згадав і самого себе: мовляв, і без Ігоря Руській землі не обійтися.

Очевидно, «Слово о полку Ігоревім» було завершене – так переконані деякі дослідники, – в кінці 1185 – на початку 1186 року, бо в ньому згадуються живими князь переяславський Володимир Глібович (помер 18 квітня 1187 року, і це ваговитий доказ, коли було завершено «Слово») та князь Ярослав Галицький – останній помер 1 жовтня 1187 року.

А розпочинається «Слово» з пропозиції його автора – ні більше, ні менше, як «розпочати пісню слави (слави, а не осуду за самовільний похід!) нам про сина Святослава, князя Ігоря війну…»

Яка слава, як та війна була швидко програна – уже під час другої битви 5 тисяч воїнів було взято в полон і потоплено в озері – у тім числі й два молодші сини Ігоря, оповита неславою, а сам Ігор змушений був пересідати «з сідла золотого в сідло для рабів». З яких це пір раб ставав героєм? Ігор програв похід, погубивши своє військо – згадаймо, з усієї його дружини, що складалася з кількох полків, лише 15 дружинникам вдалося вирватися й повернутися на Русь – сам Ігор був шістнадцятим, а творець «Слова» ничтоже сумняшеся віншує героя, що навіть «Дінець промовляє – і слава, і честь, і шаноба – все, княже, тобі…» Це, мабуть, за те, що він завдав Русі своєю поразкою не тільки великої ганьби, а й великого горя, адже на Русі тоді поменшало на кілька тисяч воїв, а вдів збільшилося на кілька тисяч.

Більше того, поема завершується панегіриком саме тому, хто «пересів у сідло для рабів»:

Трудно повірити, щоб за бездарно програну битву, за погублені полки хтось би так славив-віншував головного винуватця тієї акції. Тільки сам Ігор міг про себе «співати славу», собі, рідному, приписуючи шану за програний похід, що в принципі був авантюрою і був зарані приреченим на провал. Тож він сам собі й заспівав «славу» – це свідчить, що автором «Слова» був не хто інший, як він, Ігор Святославич, невдалий полководець, але, як виявилося, – геніальний поет, Боян того часу, творець неперевершеного твору про його ж таки полк і його ж таки похід. Слово не лише мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу, не тільки прилюдний виступ, промова, а й також означає жанр літературного твору у формі авторської розповіді, що й вийшло в князя Ігоря. Бо він таки, показавши себе невдалим полководцем, на віки прославив себе як поет.

Що ж, кожному своє.

Тесть Ігоря, знаменитий князь галицький Ярослав Осмомисл, приміром, не водив полки в бій і взагалі – рідко залишав межі своєї землі. Галицькі полки у бій водили його воєводи, вельми досвідчені, хоча б такі, як Теодор Єльчич та Кснятин Сірославич. З тієї причини князь Ярослав не водив свої полки на битву, як справедливо зазначає академік П. Толочко, що він не був вродженим полководцем. Цього йому не було дано. Та й воєнні справи його ніколи не захоплювали. Але він був великим будівничим свого князівства і таким же великим князем – на цьому й прославився.

Таким же невдалим полководцем виявився й Ігор Сіверський, але ж це завдяки його таланту «Слово» стало геніальним твором світової літератури.

Справді, кожному своє, адже Господь нікого не залишає без милості своєї, даючи кожному по заслугах його.

З Інтернет-видання:

«Наш народ може гордитися своїми літературними і художніми традиціями, адже «Слово» – це єдина пам’ятка Київської Русі, яка отримала всесвітню славу. Із поеми ми дізнаємось про життя українського народу в сиву давнину, про його героїчну боротьбу із зовнішніми ворогами і внутрішніми феодальними чварами. Автор з любов’ю відобразив наших героїчних предків. Перед нами виразно постають мужні фігури, які однаково упевнено тримали в руках списи чи рало. Як же треба було любити рідну землю і її народ, щоб створити такі образи! Серед всіх персонажів поеми виразно виділяється хоробрий князь Ігор Святославич – він на чолі відважної дружини, він великий патріот, мужньо захищає рідну землю від лютого ворога – половців. Своїм святим обов’язком він вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її волю. В битві він хоробрий і мужній воїн.

Але з позитивними рисами Ігор має й недоліки. Владолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Сам же похід він здійснив, не порадившись ні з ким, навіть з київським князем Святославом. Самовпевненість його дорого обійшлася руському війську. Про це в поемі прямо говориться: «Ігоря хоробрі полки не воскресити!» Отже, славлячи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога. Більше восьмисот років минуло з часу написання «Слова», а воно все таке ж живе і все так же нас хвилює. Давні предки називали свою батьківщину Київською Руссю.

Або й просто: Руська земля. Вони так же любили свою батьківщину, як і ми нині. Можливо, тому з таким хвилюванням перечитуємо ми «Слово», знайомлячись з перемогами попередніх поколінь, вчимося в них, як любити свою Руську землю. Двадцять разів використано це поняття автором «Слова» для того, щоб показати безкраї простори, багату природу і руські міста. А ще – це наполегливі трудолюбиві люди, воїни і хлібороби. Адже це вони населяли Руську землю, створювали її могутність. Але саме вони мали чимало страждань від свавілля феодалів, які здійснювали над ними суди, руйнували їхні житла, сварилися один з одним. Тому Руська земля спізнала багато горя, вона страждала разом з простим народом, коли в княжих которах людям вік вкорочувався…»

Ознакомительная версия. Доступно 23 страниц из 113