— А про кого, на вашу думку?
— Я не то… Я лише не люблю, слухайте, коли вам здається, ніби я й надалі той хлопчик, що бігав до вас на уроки…
— Мені щось інше здається. Мені здається, що різниця віку поміж нами ще не досягла тієї межі, коли починають стиратися грані років між такими, як ви і я. І тому поки що мій життєвий досвід домінує над вашим, що до деякої міри дає мені право читати вам мораль. Жаль мені, скажу вам відверто, Стахи. Як жінки і як людини.
Перебив її:
— Нічого з неї не вийде, товаришко Валевська, бо виходить заміж за залізничника… Забезпечений, на державній посаді…
Рита глипнула на нього строгим педагогічним поглядом:
— Ваша іронія не робить вам честі. А може, це Стаха вам навмисне робить? Адже вона, наскільки я зорієнтувалась, й досі любить вас. Що, замало інтелігентна була для вас?
— Ви тільки що сказали, що моя іронія не робить мені честі. То чого ж ви…
— Розумію. Маєте рацію. Будемо говорити без іронії. Я вже казала вам, що товариші осуджують вас.
— А я вам відповів, що не дозволю нікому втручатися…
— Ей, Броник, — блідо посміхнулася Рита, — ви тільки що заявили, що ви вже не той хлопчик, який бігав до мене на уроки. Не бажаючи колоти вас, я думала, що у вас більше сили волі.
Бронко прикусив верхню губу. Свідомо чи ні, кольнула його в найбільш болюче місце.
— Чого ви зараз — «сила волі»? А може, я не хочу зрікатися дорогої мені людини? Я ж не кажу, що я не можу, але що не хочу. А крім усього іншого, мені здається, що нам не треба відмовлятися від будь-чого гарного і доброго, що є в тому таборі… Чи будуть це культурні надбання, чи живі люди.
— Це добра думка, але вона не ваша, а запозичена у Леніна, хоч він про це трохи інакше сказав. Але ви, як бачу, вже й ідейну базу підвели під свій роман.
Вчув теплінь на чолі. Мусив пригадати собі, що не сміє зірватись.
— А це не роман, Рито, а кохання, за яке я буду зубами гризтися.
Рита журно похитала головою.
— Аби вам пізніше, Броник, не довелося, пробачте за грубий вислів, лікті гризти.
Знову спалахнув бунтарський вогник на його лиці
і згас, придушений якраз тією силою волі, брак якої закидала йому Рита.
— Це неделікатно, Рито. Я ж люблю.
— Облиште! Любов, як кажете, може бути злагіднюючою обставиною, а не виправданням. А щодо делікатності, то всі ми замало неделікатні у принципових питаннях чи то, власне, занадто делікатні там, де треба рубати з плеча. Броник, послухайте мене, я знаю те середовище. Я знаю, як воно всмоктує в себе людину. Знаю теж, що людина — перш за все продукт свого середовища. І тому ваша обрана, яка б вона не була з природи добра, належить перш за все…
— Пробачте, що переб'ю. Я знаю, що ви хочете сказати: яка б вона не була, вона все ж таки продукт свого середовища. А я вам відповім, що мені прикро за вас.
— За мене? — здвигнула плечима.
— Ага. Ви завжди були для мене зразком великого, об'єктивного розуму. А в даному випадку ви, слухайте, не об'єктивні. Ви ж знаєте, що не завжди людина буває тільки продуктом свого середовища. Я не хочу порівнювати велике з малим. Я міг би навести приклади з біографій великих революціонерів, які походили якраз з кругів аристократії. Але я не буду шукати прикладів аж в історії. Візьму ближчий. От, наприклад, ви. Ви, товаришко Валевська, наскільки мені відомо, теж з буржуазії, але вас не засмоктало ваше середовище. Ви ж органічно — не так? — увійшли в наш клас.
— Я? — Рита почервоніла. Була, видимо, ображена самим порівнянням з Річинською. — Я? Я хотіла б насамперед знати, хто дав вам право порівнювати мене з панною Річинською? Я зросла на революційних традиціях, хоч ті самі «революціонери» пізніше потоптали ті традиції у вільній Польщі… Я пішла у революційну боротьбу не через роман з революціонером.
Бронко пустив плазом останню фразу.
— А я, до вашого відома, не сподіваюся від Ольги і не чекаю, щоб вона стала революціонеркою.
— То тим більше це не дає вам права порівнювати її зі мною. Я зірвала з своїм середовищем свідомо, духовно підготованою, а й то мені не легко прийшлося.
— Тому я й хочу допомогти їй вирватись з цього солонцю.
Рита послинила хусточку і стала старанно витирати на пальці пляму чорнила. Нервувала. Борис задовго не приходив.
— Не робіть, прошу вас, товаришу Завадка, пробачте за порівняння, послуги жабі й не витягайте її з болота. Боюся, що вам надто дорого обійдеться ваша фантазія…
— Не буду більше переконувати вас у тому, що це не фантазія, а серйозна справа мого життя. Якщо ви, жінка, самі цього не розумієте, то не треба. Я знаю, що мені доведеться заплатити за свою сміливість, чи впертість, чи любов, чи як це збоку виглядає. Що ж, слухайте, як треба, то заплачу, ретельно, до гроша. Нікому не залишуся винним, — сказав з пристрастю, — нікому! — Раптом насторожився: — Хтось іде чи мені причулося?
— Борис! — схопилася Рита. — Пізнаю його кроки! Ви поговорите з ним, а потім залишите нас самих, чуєте?
Цим разом Риту підвела її інтуїція.
Увійшов Юлько Скиба.
Був жовтий, як гарбуз. Рита зрозуміла все.
— Коли? — спитала лише.
— Тільки що, — впала коротка відповідь.
— На квартирі?
— По дорозі до вас.
— Так, — сплела пальці так, що кісточки хруснули, — польовий суд — і кінець. Чого ж ви, хлопці, такі перестрашені? Цього і треба було чекати.
— Рито, — почав Бронко не своїм голосом. Був блідий і ніби брудний на обличчі.
— Я розумію ваш намір, Броник, але не треба. Нічого мені не треба. Не турбуйтеся мною. А тепер, хлопці, — схопилася обіруч за скроні, — прошу, залишіть мене саму.
— Ми вас не лишимо, — Юлько заплакав.
— Ні слова більше, — Рита відчинила двері, — йдіть. Хочу побути сама з ним у думках. Чого ви ще… зволікаєте?
Бронко затиснув рот тильною стороною долоні і прожогом вибіг з кімнати.
Юлько, ридаючи, припав до одвірка.
З долонями на скронях, задивлена в одну точку, страшна своїм закам'янілим спокоєм стояла товаришка Рита Валевська.
Неля була певна, що її зв'язки з організацією порвалися остаточно. Перенесена хвороба декваліфікувала її, як члена підпільного товариства.
Проте до суду над «Круком», незважаючи на цинічну заяву слідчого судді відносно ролі Славка Ілаковича в її завербуванні до організації, Неля по інерції ще очікувала сигналу від них. Ішла було вулицею й оглядалася, чи не йде хто їй по п'ятах. Розумувала, зрештою, правильно: на якій моральній підставі має вона повірити Янічекові, що він сказав їй правду про Славка Ілаковича? Де впевненість, що це не провокаційний наклеп з боку слідчого судді? Зрештою, за всіма прикметами, останнє припущення навіть правдоподібніше за перше.
Коли відбувся суд над «Круком» (прокурор вимагав п'ятнадцять, присяжні змилосердились і дали вісім), Неля остаточно, хоч як це гірко, повірила, що Янічек таки говорив правду ладней панєнце. Славко Ілакович довів свою відданість справі, і Неля стала не потрібна ні йому, ні організації. Добре, що на підмогу прийшло Нелі захворювання, а то ще невідомо, який поворот взяли б її справи.
Позбувшись нездорових ілюзій, Неля стала приходити до душевної рівноваги.
Була шлюбною жінкою своєму коханому, і їй поки що цього вистачало.
Відчувала опіку чоловіка й на віддалі. Ніхто тепер не збирався сватати її, спекулювати її вродою чи хоч би залицятись до неї, бо ж була мужаткою [152], про що свідчила шлюбна обручка на пальці. Була безпечна. Була недоторкана, ніби посол. «Нолі ме тангере» [153]. Занурилася у свій внутрішній світ, як черв'як, з народного прислів'я, у хрін. Не хотіла чути (буквально затикала пальцями вуха!), не хотіла бачити, як оточення сприйняло її вибрик.
Почувала гордість за себе, спромоглася на відвагу стати на прю з усталеними віками нормами товариського життя.
