Затемнення - Майер Стефани Морган

Він посміхнувся.

— Я знаю це навіть краще за тебе.

Він розвернувся, щоб піти.

— Все що завгодно, — гукнула я йому вслід задихаючись, — все, що ти захочеш, Джейкобе. Тільки не роби цього!

Він зупинився і повільно обернувся.

— Я не думаю, що ти це щиро.

— Залишися, — благала я.

Він похитав головою.

— Ні, я мушу йти, — він зупинився, ніби над чимось міркуючи. — Але я можу залишити все на розсуд долі.

— Що ти маєш на увазі? — здавлено промовила я.

— Я не робитиму нічого навмисне, я просто зроблю все, що від мене залежить, задля зграї, і хай буде, як буде, — знизав він плечима. — Якщо ти переконаєш мене в тому, що і справді більше хочеш, аби я повернувся, аніж героїчно загинув у бою.

— Як? — спитала я.

— Ти можеш мене попросити, — запропонував він.

— Повертайся, — прошепотіла я. Як він міг сумніватися в тому, що я справді цього хочу?

Він похитав головою, знов посміхаючись.

— Я говорю не про це.

В мене забрало заледве секунду, щоб зрозуміти, що саме він має на увазі. І весь цей час він уважно спостерігав за мною із зарозумілим виразом обличчя, такий упевнений у моїй реакції. Тільки-но прийшло усвідомлення, я миттю бовкнула те, що він хотів почути, не замислюючись про наслідки.

— Джейкобе, ти поцілуєш мене?

Його очі розширились від здивування, а потім підозріло звузились.

— Ти блефуєш.

— Поцілуй мене, Джейкобе. Поцілуй мене, а потім повертайся.

Він вагався, стоячи в тіні й обмірковуючи мої слова, мов сперечався сам із собою. Він напівобернувся на захід, його тулуб уже майже відвернувся від мене, в той час як ноги стояли як укопані на тому самому місці. Продовжуючи дивитись убік, він зробив невпевнений крок до мене, а потім іще один. Він обернув обличчя, щоб подивитись на мене, і в його очах виразно читався сумнів.

Я пильно гляділа на нього, не маючи гадки, який у мене зараз вираз на лиці.

Джейкоб хитнувся на п’ятках, а потім упевнено ступив, зменшивши відстань між нами за три великі кроки.

Я знала, що він скористається перевагами становища. На це я і розраховувала. Я стояла дуже спокійно, очі заплющені, пальці стислися в кулаки, коли він узяв долонями моє обличчя і завзято притулився своїми губами до моїх — це було майже як насильство.

Я відчувала його злість, коли його вуста зустріли мою пасивну протидію. Одна його рука перемістилась на мою потилицю, скрутивши в кулак пасмо мого волосся. Другою він грубо схопив мене за плече, трухнув і міцно притиснув до себе. Долонею він продовжував ковзати по моїй руці вниз, намацав зап’ясток і закинув мою долоню собі на шию. Я не забирала її звідти, але вона досі була стиснута в кулак, я не була впевнена, наскільки далеко зможу зайти у своєму відчайдушному бажанні, щоб він залишився живим. Весь цей час його губи, збудливо теплі та м’які, намагались отримати відповідь від моїх.

Тільки-но він упевнився, що я не забиратиму руки, він відпустив мій зап’ясток і полинув рукою до моєї талії. Його палюча долоня торкнулась шкіри на попереку, і він перехилив моє тіло через лікоть.

Його губи відірвались на мить від моїх, але я знала, що він не збирається зупинятись. Вони опустились до мого підборіддя, а потім почали опускатися дедалі нижче по шиї. Він відпустив моє волосся, щоб дотягнутися до другої моєї долоні й також покласти її собі на шию.

Потім обидві його руки замкнулись на моїй талії, а губи наблизились до мого вуха.

— Белло, ти можеш отримати більше, — прошепотів він хрипло. — Розслабся.

Я затремтіла, коли відчула, як його вуста злегка торкнулись мочки мого вуха.

— Ось так, — прошепотів він. — Хоч раз у житті дозволь собі відчувати те, що відчуваєш.

Я механічно похитала головою, доки його рука знов не торкнулась мого волосся і не зупинила мене. Його голос став саркастичним.

— Ти впевнена, що хочеш, аби я повернувся? Чи, може, ти хочеш, щоб я помер?

У мені закипіла лють, ніби магма в жерлі вулкана. Це вже був перебір, він грав не за правилами.

Мої руки вже були на його шиї, тож я схопила два пасма його волосся, ігноруючи гострий біль у правій руці, й сильно смикнула, намагаючись відірвати своє обличчя від його.

Але Джейкоб зрозумів мене неправильно.

Він був занадто сильним, щоб збагнути, що, силкуючись висмикнути його волосся з коренем, я хочу зробити йому боляче. Замість злості він уявив собі пристрасть. Він подумав, що нарешті я відповідаю йому взаємністю.

Важко дихаючи, він знов притулив свої губи до моїх, його пальці стиснулись на шкірі на моїй талії.

Напад гніву вивів із рівноваги мій і так нестійкий самоконтроль, а Джейкова несподівана й несамовита відповідь взагалі його зломила. Якби я відчула, що це лише тріумф від того, що я здалась, тоді, можливо, я ще могла би противитись. Але цілковита непідробність його несподіваної радості зламала всю мою рішучість, просто зруйнувала її. Мій мозок від’єднався від тіла, і я також почала цілувати Джейкоба. Незважаючи ні на що, мої губи рухались дивно, незвично, так, як вони не рухались ніколи раніше, тому що мені не потрібно було бути обережною з Джейкобом, і він, певна річ, не був обережним зі мною.

Я смикнула його чуб, але цього разу — щоб присунути ближче.

Він був усюди. Яскраве сонце замалювало мої повіки червоним, і колір цей був доречним — кольором пристрасті. Пристрасть була всюди. Я не бачила, не чула й не відчувала нічого, окрім Джейкоба.

Малесенький шматочок мого мозку, що зберіг здоровий глузд, відчайдушно вигукував запитання.

Чому я не припиню цього божевілля? І що найжахливіше — чому я не можу знайти в собі сили хоча б захотіти припинити? І що означає те, що я не хочу, аби він припиняв? Чому мої руки обнімають його за плечі, і їм подобається, що ті такі широкі та сильні? Чому він притулився так близько до мене, але я відчуваю, що можна ще ближче? Питання були дурними, тому що я знала відповідь: я брехала сама собі.

Джейкоб мав рацію. Він увесь цей час мав рацію. Він був мені більше, ніж друг. Ось чому я не могла попрощатися з ним, тому що я його кохала. Також. Я любила його більше, ніж повинна була, і не могла з цим нічого поробити. Я кохала його, але цього не достатньо, аби щось змінити. Цього було достатньо лише, щоб завдати нам обом іще гіршого болю. Зробити Джейку так боляче, як я ніколи ще не робила.

Я ні про що не турбувалась сильніше, ніж про біль. Я заслуговувала на нього більше, що б він мені не приніс. Я сподівалась, він буде дошкульним. Сподівалась, що справді страждатиму.

В цей момент я відчула, ніби ми з Джейком — одна людина. Його біль завжди був і завжди буде моїм болем, а зараз його радість була моєю радістю. Я також раділа, але це щастя так чи інак також було стражданням. Я майже відчувала його шкірою, воно пропалювало її, наче кислота, наче повільні тортури.

За одну коротку, але нескінченну секунду перед моїми вологими від сліз очима виникла зовсім інша картина. Ніби я дивилась крізь фільтр думок Джейкоба, я могла бачити саме те, від чого я збиралась відмовитись, саме те, від втрати чого моє нове знання не могло мене врятувати. Я бачила Чарлі й Рене поряд із Біллі та Семом у Ла-Пуші. Я бачила, як минають роки, що вони для мене означають і як я змінююсь. Я бачила величезного червонувато-бурого вовка, якого я кохала і котрий завжди був поряд, коли я того потребувала. За той крихітний проміжок часу я ще побачила двох темноволосих коротко стрижених діточок, що втікали від мене в знайомий ліс. Коли вони зникли, разом із ними зникло і видіння.

А потім дуже виразно я почула, як по моєму серцю пролягла тріщина і маленький шматочок відколовся від цілого.

Губи Джейкоба відірвались від моїх. Я розліпила очі, він дивився на мене з радістю і цікавістю.

— Я мушу іти, — прошепотів він.

— Ні.

Він посміхнувся, задоволений моєю відповіддю.

— Я ненадовго, — пообіцяв він. — Але спочатку…

Він нахилився, щоб знову мене поцілувати, сенсу опиратися не було. Яка вже різниця?