Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна

Найкращий приклад — це перехід від шляхетського монархізму «лібералів» 1820-х (декабристів і «харків'ян» у тому числі) до республіканізму «братчиків»: досліджений він, правда, препогано, але годі заперечити, що саме його роль в українській історії — у повороті «від Малоросії до України» — стала вирішальною. І от начебто парадокс: М. Драгоманов визначав світогляд свого батька, П. Я. Драгоманова, як «поєднання <…> якобінства з демократичним цезаризмом» (цит. за: Андрусяк Т. Шлях до свободи. — С. 9). І водночас і сам М. Драгоманов, і Олена Пчілка не раз згадують, що цей батько справив найбільший вплив на їхнє духовне формування, — хоча важко уявити собі щось протилежніше світогляду обох вдячних дітей, які ніколи не могли примиритися з російським рухом власне через його «якобінство», а «цезаризму» не зносили на дух у будь-якій формі.

То не означає, що культура традиції не знає родинних драм «на ідейному ґрунті», але такі драми розгортаються в межах самої традиції, довкола того, як її розуміти. Саме за цим принципом, наприклад, молодий С. Руданський боронився проти свого батька, коли той розгнівано нападався на синове «малоросійство», вбачаючи в ньому «грубість» і синівську «непоштивість»: «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали» (Лист до Г. В. Руданського від 05.07.1859 // Руданський С. Твори: В 3 т. — К.: Наук, думка, 1973. — С. 359). За санкціонуючу інстанцію, отже, береться рід як континуум, з усіма прапрадідами купно, і в стосунку до цієї цілости «непоштивим сином» виявляється вже не Руданський-молодший, а Руданський-старший, — молодший же тільки «виправляє» батькову «девіацію». Ясно, що це не має нічого спільного з класичним російським конфліктом «батьків і дітей», котрий полягає зовсім не в апеляції до минулого й «ще минулішого», а навпаки, в тотальному поборюванні його як «віджилого» й протиставленні йому радикально «нового».

Дзюба І. …І є такий поет // Герасим'юк В. Була така земля: Вибране. — К.: Факт, 2003. — С. 7.

Самійленко В. З українського життя в Києві… // Самійленко В. Твори. — Т. 2. — С. 393.

«Глибока пошана до старості й родовитості <…>, упередженість на користь предків і сторожке ставлення до нащадків — типове явище в моралі людей сильних, і якщо, з іншого боку, люди «нових ідей» майже інстинктивно вірять у «проґрес» і «майбутнє», дедалі втрачаючи повагу до старовини, це вже достатньою мірою викриває нешляхетне походження цих ідей» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла… — С. 158).

Лист Т. Зіньківського до Б. Грінченка від 10.12.1888 р. // «…Віддати зумієм себе Україні»… — С. 123.

Див. про це: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури. — С. 70—74. Цей конфлікт насправді вартує ширшої інтерпретації — властиво, то була перша українська «літературна дискусія», де голос заатакованої Єфремовим «другої сторони» уже не отримав публічної трибуни: відповідь Лесі Українки Єфремову, надіслана до редакції «Киевской старины», не була надрукована і до нас не дійшла, листи Г. Хоткевича «ЛНВ» відхилив «за неприпустимий тон», — і так і розсипались, розпорошились, не склавшись у вчутний нащадкам хор, відповіді «лицарства з-під чесного прапора», — а було їх, відай, чимало. Михайло Косач, приміром, у листі від 09.02.1903 р. докладно й зі смаком розказує сестрі Ользі про Хоткевичеву «дуже ловку» «пародію на Єфремовську критику — критику Шевченкових дум a la Єфремов» — і обіцяє сам «сісти і написати свою анти-критику», яку сподівається «замістити <…> в „Русской мислі“» (цит. за: Листи так довго йдуть… — С. 228), — і скільки ще було таких загублених голосів, можна хіба здогадуватися. У кожній національній культурі така дискусія давно була б видана окремим томом та включена до навчальних курсів, — у нас же не тільки не розшукано текстів, а й соромливо замовчано цілий конфлікт, що в кращому разі коментується академічною критикою в тоні мудрого рабина з хасидської притчі — мовляв, «і твоя правда, і твоя правда» (див.: Соловей Е. Сергій Єфремов: Доля і спадщина // Єфремов С. Вибране. — С. 8—9), — і «культурні дисиденти» зразка 1902 р. досі мовчазно такими й зостаються.

Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Тв. — Т. 35. — С. 108.

Приміром, із гнівних листів Лесі Українки видно, що статтею С. Єфремова вона обурена так, як завжди аристократ обурюється хамом, «духа не разумеющим» [12, 39], — як претензією невігласа судити з позиції влади («Єфремов бере на себе роль „судии во Израиле“ — „укрепляя, ниспровергая“ — куди ж пак!» [12, 32]) про те, на чому нетямиться. А проте найперше, в чому вона звинувачує С. Єфремова перед Пчілкою, — це, що його стаття робить погану рекламу  «в с і й  нашій літературі», бо росіяни, прочитавши її, сказали: „Ну, если ваша малороссийская литература такова, так не лучше ли ее и вовсе бросить!“ [12, 30]», — арґумент класично колоніальний: з «оглядкою» на колонізатора. Саме в цій вічній присутності «третьої сили» пролягає той «преділ, іже не прейдеши», «оборонний вал», який гальмує розвиток колоніальної культури, не даючи сповна розкритись її внутрішнім суперечностям.

«Віра російського інтеліґента  з о б о в ' я з у є  його ненавидіти; ненависть у його житті грає роль щонайглибшого й пристрасного  е т и ч н о г о  імпульсу» (Франк С. Этика нигилизма // Вехи. — С. 185—186).

Інших, позаособистих мотивів за письменником у нашу добу не визнає вже й академічна критика: так, Е. Соловей пише, що Леся Українка «вважала за потрібне прилучитися до дискусії» з Єфремовим, «оскільки Єфремов посилався на її статтю „Малорусские писатели на Буковине“» (Вказ. праця. — С. 8), — слід розуміти, якби не посилався, то й не «прилучилась» би, бо чого ж устрявати туди, де не зачеплено тебе особисто?

Один приклад наводить М. Зеров: у липні 1902 р. у львівському «Ділі» з'явилася гнівна рецензія на збірку «Відгуки» якогось Гамчикевича, що обурювався, зокрема, такими, на його думку, безглуздими виразами, як «холодні зорі», «запросини лагідні», «мелодія бунтує кров» і т. д. — і завершував саркастичним резюме: «Добре поетам „от нечего делать“ писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм конче напре ся добути з них якусь гадку» (Цит. за: Зеров М. Українське письменство. — С. 605—606). Інший приклад згадує К. Квітка: 1908 р. в одеській «Русской речи» «приват-доцент Одеського університету Куриловський, юрист, писав з приводу «Кассандри», що Леся Українка, очевидно, жидівка і всякими «Кассандрами» навмисне затуманює голови українцям і одволікає їх думку від рідної історії, бо, мовляв, як українці згадають свою історію, то будуть її продовжувати в такім напрямі, що всім соплеменникам Лесі Українки — жидівки, прийдеться дуже зле» (Спогади…. — С. 245). Це той самий «дискурс ненависти», що його читач легко знайде на сторінках і сучасної української преси — від «Літературної України» до «Киевских ведомостей».

Арендт Г. Джерела тоталітаризму. — С. 389.

«Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина — це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець» (Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. — С. 73—74).

Небіж-студент ще пробує вгамувати дядьків «марш ентузіастів» у напрямку літературного олімпу (феномен, котрим вітчизняна культурологія досі щиро захоплюється, див., напр.: Скуратівський В. Українська культура-XX. Демократія і традиції // Скуратівський В. Історія і культура. — С. 50—58) арґументами з арсеналу культури «локальних спільнот» (повторюю, це 1890-ті pp.!): «Що єсть у вашому серці таке, чого немає в кожному з нас? і що ви знаєте таке, чого б не знав кожний з ваших сусідів? <…> чи ви багато вчились, чи багато читали? чи багато ви бачили світу?» (арґумент рішуче «доринковий»: сьогоднішній «ефект бестселера», як і тоталітарне комплектування «літературного олімпу», стоїть власне на тому, що автор не повинен говорити публіці нічого такого, «чого немає в кожному з нас»!), — але для Бовкала ці арґументи ВЖЕ (1896 p.!) нечинні, і він відказує не кліпнувши оком, як через 40 років відказуватимуть випускники Інституту червоної професури: «Таки вчився чимало: і читати, й писати, й арихметику знаю. А світу бачив багато: був один раз у Харкові, у Полтаві аж двічі, а в Прилуці та Лубнах разів по п'ять». Єдине, що зупиняє Бовкала, — це звістка, що «малоросійська мова» офіційно заборонена і що його писання загрожує йому неприємностями від поліції, — у радянській імперії мова, натомість, була офіційно дозволена, від 1930-х український «олімп» від «олімпійців» (NB: термін, у 1920-ті вживаний щодо «ваплітян») рішуче очищений, і Бовкало посів спустіле «святе місце» на правах уже цілком леґалізованого Байрона (з посвідкою члена Спілки письменників).

«Вони це щиро! — вражається в п'єсі старий ліберал із поведінки новоспечених сільських „родичів“, які обманом домоглися „законного“ шлюбу його небожа зі служницею: — Вони вірять, що цілком рівні нам стали. Ще три дні тому назад вони були тільки мужики, а ми — пани. <…> А на другий день, як закон нас зв'язав, уже родичі…». Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати юридичну рівність — на рівність духовну.

Скуратівський В. Історія і культура. — С. 52.