Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179

— Можна на пару слів, Елдреде? — спитав Клай Рейнолдз. — Ми тут з Роєм перемовилися, і я…

— А дарма, — перебив Джонас своїм деренчливим голосом. Помираючи, Раймер не здивується, коли почує, що такий самий голос у Ангела Смерті. — Від балачок ви ще, Боже борони, думати почнете. А думати для таких, як ви, небезпечно. Це як колупати в носі гострим кінцем кулі.

Діпейп огидно захихотів, наче до нього не дійшло, що жарт стосувався і його теж.

— Джонасе, слухай, — почав Рейнолдз, а тоді з сумнівом зиркнув на Раймера.

— Від сея Раймера у нас таємниць нема, — Джонас виклав новий ряд карт. — Він же наш головний начальник. Я граю в Терплячку Канцлера на його честь.

Рейнолдз вочевидь збентежився.

— Я думав… тобто я гадав, що мер Торін…

— Гарт Торін не бажає знати жодних подробиць нашої домовленості з Добрим Чоловіком, — сказав Раймер. — Його цікавить щодо цього лише доля прибутку, пане Рейнолдз. Його думки зараз зайняті тим, щоб Свято Жнив пройшло гладко і щоб його оборудка з юною леді… успішно добігла кінця.

— Еге, ви дуже дипломатично висловлюєтесь, — із меджиським акцентом промовив Джонас. — Але оскільки Рой має трохи спантеличений вигляд, я йому перекладу. Мер Торін більшість часу проводить у сортирі, смикаючи себе за краника і мріючи, що його кулак — це поцька Сюзен Дельґадо. Готовий закластися, що коли мушля нарешті розтулиться і її перлина лежатиме перед ним, він не зможе її взяти — його серце лусне від збудження і він впаде на неї мертвий. Атож!

Діпейп знову по-ослячому затикав. І тицьнув ліктем Рейнолдза.

— А він у цьому тямить, га, Клаю?

Рейнолдз вишкірився, але стурбований вираз із його очей не зник. Раймер видушив із себе посмішку, тонку, як крига в листопаді, і показав на сімку, яка щойно вискочила з колоди.

— Червоне на чорне, мій дорогий Джонасе.

— Я вам не дорогий, — сказав Джонас, кладучи сімку бубен на вісімку тіней, — добре собі це затямте. — Тоді до Рейнолдза і Діпейпа: — Що вам, хлопці, ще треба? Ми з Раймером оце збиралися трохи побалакати.

— Може, ми всі разом помізкуємо, — запропонував Рейнолдз, кладучи руку на спинку стільця. — Подивимося, чи ми мислимо одностайно.

— Не думаю, — Джонас роздратовано змішав свої карти, і Клай Рейнолдз хутко прибрав руку зі стрільця. — Кажіть, що хотіли, і відвалюйте. Вже пізно.

— Ми тут думали, що нам час піти на смугу К, — сказав Діпейп. — Позирити там. Переконатися, чи той старий у Рітці казав правду.

— І що в них там ще є, — вставив Рейнолдз. — Ми вже не можемо собі дозволити гаяти час і вичікувати нагоди. Може, в них там…

— Що? Револьвери? Електричні лампи? Феї в пляшках? Я поміркую над цим, Клаю.

— Але…

— Я сказав, подумаю. Ідіть обидва нагору, назад до своїх фей.

Рейнолдз і Діпейп подивилися на нього, перезирнулися між собою і відступили від стола. Раймер проводжав їх зі своєю тонкою посмішкою.

Біля підніжжя сходів Рейнолдз повернувся. Джонас саме тасував карти. Питально звів кущуваті брови.

— Одного разу ми вже їх недооцінили і вони виставили нас йолопами. Я не хочу, щоб це сталося знову. Ось і все.

— У тебе досі коле в дупі через той випадок? У мене теж. Повторюю ще раз: вони заплатять. Я вже підготував докладний рахунок, і коли настане час, я його їм пред’явлю. Але зробити перший крок вони мене не змусять. Час на нашому боці, а не на їхньому. Затямив?

— Так.

— Спробуєш запам’ятати?

— Так, — повторив Рейнолдз, наче вдоволений.

— Рою? А ти мені довіряєш?

— Еге ж, Елдреде. Цілковито, — Джонас похвалив його за гарну роботу в Рітці, і тепер Діпейп підтакував йому, як кобель, що чує запах сучки.

— Тоді йдіть нагору, обидва, і дайте мені поговорити з босом. Я вже надто старий, щоб засиджуватися аж так допізна.

Коли ті піднялися нагору, Джонас знову розклав карти й окинув поглядом залу. Там покотом спало близько дюжини пияків, включаючи піаніста Шеба і вишибайла Гавкучого. Поблизу не було нікого, хто міг би підслухати тиху розмову, навіть якби хтось із п’яниць, що хропіли, з якоїсь причини і вдавав із себе сплячого. Джонас поклав червону королеву на чорного лицаря і подивився на Раймера.

— Кажіть своє слово.

— Взагалі-то ті двоє вже все сказали за мене. Надлишок мізків сеєві Діпейпу не загрожує, а от Рейнолдз видається мені досить кмітливим. Адже так?

— Трапляється й таке, що Клай шурупає. Коли поголиться і коли місяць такий, як треба, — згодився Джонас. — Тобто ви прибули сюди з Будинку-на-набережній, щоб повідомити мені, що до цих трьох малят треба придивитися?

Раймер пересмикнув плечима.

— Може, й так. І кому, як не мені, цим займатися. Але що ми будемо шукати?

— Саме це ви й маєте з’ясувати, — Раймер постукав по одній з Джонасових карт. — Це канцлер.

— Еге. Майже так само бридкий, як і той, з яким я зараз сиджу, — Джонас поклав канцлера (то був Павло) на свій ряд карт. Наступним витяг Луку і поклав поряд із Павлом. Петро і Матвій десь ховалися. Джонас недоброзичливо зиркнув на Раймера. — Ви приховуєте це краще, ніж мої хлопці, але нервуєтеся не менше за них. Хочете знати, що там, у бараці? То я вам скажу. Запасні чоботи, портрети матусь, смердючі шкарпетки, жорсткі простирадла з-під хлопчиків, яких привчили, що бігати за вівцями — це для людей другого сорту… а ще десь сховані револьвери. Скидається на те, що під дошками підлоги.

— Ви справді думаєте, що в них є зброя?

— Еге. Рой рознюхав. Вони з Ґілеаду, їхні батьки з роду Ельда чи так їм хочеться вважати. Ймовірно, вони учні і їх відправили сюди зі зброєю, якої вони ще не заслужили. У мене є сумніви щодо того високого, на чиїй пиці написано чхав-я-на-вас, він може вже бути стрільцем, але хіба таке можливо? Навряд. Навіть якщо він стрілець, це нічого не міняє, бо я сильніший. Я це знаю, і він також.

— Тоді навіщо їх сюди відрядили?

— Не тому, що у Внутрішніх бароніях вас підозрюють у зраді. В цьому можете бути впевнені, сей Раймер.

Раймер сів рівно, виткнувши голову зі своєї накидки. Його обличчя скам’яніло.

— Як ти посмів називати мене зрадником? Як ти смієш?

Елдред Джонас обдарував міністра матеріальних запасів баронії неприємною посмішкою, від чого став схожий на росомаху.

— Я все життя називав речі своїми іменами. Називатиму й надалі. Для вас повинно мати значення лише те, що я ніколи не переходив дорогу начальникам.

— Якби я не вважав, що причина…

— До дідька те, що ви там вважаєте! Вже пізно, я хочу спати. Ті люди в Новому Ханаані і Ґілеаді навіть гадки не мають, що тут відбувається чи не відбувається. Б’юся об заклад, мало хто з них узагалі тут бував. Вони надто зайняті тим, щоб усе там надійно трималося, і не подорожують. Усі знання вони черпають із книжок з малюнками, які їм читали в дитинстві: веселі ковбої радісно гарцюють за худобою, радісні рибалки витягають велетенських риб у свої човни, народ танцює в дерев’яних постолах біля комор і п’є великими кухлями ґраф у павільйоні «Зеленого серця». Заради Людини-Ісуса, Раймере, не наїжджайте на мене. Я з таким стикаюся мало не щодня.

— Вони вважають Меджис осередком тиші і спокою.

— Еге ж, сільська ідилія, саме так, без сумніву. Їм відомо, що їхній спосіб життя — шляхетність, лицарство, поклоніння перед предками — невдовзі накаже довго жити. Можливо, остання битва відбуватиметься й за двісті коліс на північний захід од їхніх кордонів, але коли Фарсон пустить проти них свої вогненні карети й роботів, то хвиля війни докотиться й на південь. У Внутрішніх бароніях є такі люди, що нюхом відчули цей прихід ще двадцять чи більше років тому. Цих малих відрядили сюди не для того, щоб вони викривали ваші таємниці, Раймере; такі люди не посилають своїх малих туди, де на них може чатувати небезпека. Їх вислали сюди, щоб не крутилися під ногами, от і все. Звісно, від цього вони не стали сліпими чи дурними, але, заради богів, давайте міркувати тверезо. Це ж малі діти.

— Що там у них у бараку ще може бути?

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179