Три товариші - Ремарк Эрих Мария
Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97
— Вісімнадцять років. Жах!… І так тяжко вмирала…
— А росіянин?…
— Ах, не питайте. Він не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.
Антоніо пішов. Я втупився очима у вікно. Рита померла; але я сидів на місці й думав лише одне: «Це не Пат. Це не Пат».
Через скляні шибки я побачив у коридорі скрипаля. Перш ніж я встав, він підійшов до мене. У нього був жахливий вигляд.
— Ви курите? — мовив я, аби щось сказати.
Він засміявся:
— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені однаково…
Я знизав плечима.
— А вас це, видно, розважає, ви, чеснотливий жевжику? — спитав він глузливо.
— Ви збожеволіли! — сказав я.
— Збожеволів? Ні, я промахнувся! — Він зліг на стіл і пахнув мені в обличчя коньяком. — Промахнувся. Вони обдурили мене. Свині. Всі свині. Ви теж чеснотлива свиня.
— Якби ви не були хворим, я б викинув вас за вікно, — сказав я.
— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?
— То вам треба радіти, — сказав я. — А поїдете звідси, і забудуться всі ваші переживання.
— Так? — невгавав він. — Так, ви гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам бог збереже вашу черству душу!…
Він посунув геть, але знову повернувся назад.
— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип'ємо разом. Я плачу за все. Я не можу лишатись на самоті.
— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.
Я знову пішов наверх до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.
— Ти не хочеш покататись на лижах? — спитала вона.
Я похитав головою:
— Дуже поганий сніг. Всюди тане.
— То, може б, з Антоніо погуляв у шахи?
— Ні, — сказав я. — Хочу лишитись тут, біля тебе.
— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То хоч візьми випий що-небудь.
— Це я можу.
Я пішов до своєї кімнати і приніс пляшку коньяку і чарку.
— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.
Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я наповнив її і випив.
— Тобі не слід пити з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.
— Ти нічого кращого не могла придумати? — Я ще раз наповнив чарку і знову перехилив її.
Вона похитала головою:
— Не можна так, Роббі. Ти більше не повинен і цілувати мене. Тобі взагалі не можна так багато бувати зі мною. Ти не повинен захворіти.
— Я буду цілувати тебе і плювати мені на все інше, — заперечив я.
— Ні, не можна. Тобі вже більше не можна і спати в моєму ліжку.
— Добре, тоді приходь ти до мене спати.
Вона заперечливо водила губами:
— Облиш це, Роббі. Ти повинен ще довго жити. Я хочу, щоб ти зберіг своє здоров'я, щоб мав дітей і дружину…
— Не хочу я мати ні дітей, ні дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина.
Якусь хвилину вона полежала мовчки.
— Я б дуже хотіла мати дитину від тебе, Роббі, — сказала потім і прихилилась обличчям до мого плеча. — Раніше мені не хотілося. Я навіть не могла собі уявити цього. А тепер часто думаю про це. Добре, коли б від мене залишилось що-небудь. Тоді тільки поглянуло б на тебе, а ти б і згадав мене. І я б ще хоч трохи продовжила своє життя з тобою…
— У нас іще буде маля, — сказав я. — Коли ти видужаєш. Мені дуже хочеться мати дитину від тебе, Пат. Але дівчинку, і щоб її звали теж Пат.
Вона взяла чарку з моїх рук і випила ще ковточок.
— А може, це й краще, що у нас нема дитини, мій любий. Тобі не треба нічого брати з собою. Ти повинен забути мене. А коли згадаєш, то думай тільки про те, як гарно нам було вдвох — більш нічого. І що воно минуло, цього ми ніколи не зможемо збагнути. І ти не повинен сумувати…
— Мені сумно, коли ти говориш щось подібне.
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене.
— Коли отак лежиш, багато дечого спадає на думку. І багато чого здається дивним, чого раніше зовсім не помічав. Ти знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що можна так любити одне одного, як ми, і все-таки один помирає…
— Ти не хвилюйся, — сказав я. — Хтось один завжди має померти першим, це так завжди в житті. Але нам з тобою ще далеко до цього.
— Треба, щоб помирали тільки самотні. Або коли одне одного ненавидять… а не тоді, коли любляться…
Я змусив себе посміхнутись.
— Так, Пат, — сказав я, беручи її гарячі руки в свої. — Якби ми творили світ, він би мав кращий вигляд,
правда?
Вона кивнула:
— Так, любий. Ми б не допустили чогось подібного. Коли б хоч знати, що буде потім. Ти віриш у те, ніби потім знову щось буде?…
— Так, — відповів я. — Світ так погано створений, що цим не може все закінчитись.
Вона осміхнулась:
— Це теж аргумент… А ти вважаєш, що це погано створено? — Вона показала на букет жовтих троянд біля її ліжка.
— В тім-то й річ, — відповів я. — Деталі чудові, а все в цілому-безглузде. Наче створене тим, хто, побачивши дивну розмаїтість життя, нічого кращого не придумав, як знову знищити його.
— І створювати знов, — додала Пат.
— І в цьому я не бачу ніякого сенсу, — відповів я. — Від цього воно досі кращим не стало.
— А все ж, мій любий, — сказала Пат, — з нами він добре зробив. Краще не могло й бути. Лише надто мало… Надто мало…
Через кілька днів я відчув, як щось закололо мені в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув шум і просунув голову в мою кімнату.
— А зайдіть-но до мене в кабінет.
— Я тільки кашлянув, і більше нічого, — відповів я.
— Це не має значення, — сказав він. — 3 таким кашлем вам не можна сидіти у фройляйн Гольман. Ходімте зараз зі мною.
В кабінеті я з незвичайним задоволенням скинув сорочку. Тут, у гірському санаторії, здоров'я здавалося якоюсь майже несправедливою перевагою; здорова людина дивилася сама на себе, як на спекулянта або дезертира.
Головний лікар здивовано поглянув на мене:
— Та ви ще, здається, й радієте чомусь, — сказав він, наморщивши лоба.
Потім уважно вислухав мене. Оглядаючи блискучі речі на стінах, я дихав то глибоко, то швидко й коротко, то вдихав, то видихав, як він наказував мені. При цьому я відчував, як у грудях знов щось кольнуло, і був задоволений з того, що тепер не далеко відстав од Пат.
— Ви застудилися, — констатував лікар. — Полежте день чи два у ліжку або принаймні не виходьте з кімнати. До фройляйн Гольман вам заходити не можна. Не ради вас — ради фройляйн Гольман.
— А можна розмовляти з нею крізь двері? — спитав я. — Або з балкона?
— З балкона — можна, але всього кілька хвилин, і, коли вже вам так хочеться, крізь двері теж, якщо добре прополощете горло. Крім простуди, у вас іще й катар горла від куріння.
— А легені? — Я чомусь сподівався, що там хоч трохи негаразд. Тоді б я краще почував себе перед Пат.
— Ваших легенів вистачило б на трьох, — заявив головний лікар. — Ви найздоровіший з людей, яких я зустрічав протягом багатьох років. Але у вас дуже тверда печінка. Мабуть, ви забагато п'єте.
Він щось прописав мені, і я повернувся до кімнати.
— Роббі, — спитала Пат із своєї палати. — Що він сказав?
— Мені не можна заходити до тебе поки що… — відповів я, зупинившись на дверях. — Суворо заборонено. Є небезпека, що може передатися хвороба…
— От бачиш, — злякано мовила вона, — я вже давно не хотіла цього…
— Небезпечно для тебе, Пат. Не для мене.
— Облиш дурниці, — сказала вона. — Поясни мені як слід, що сталося.
— Я правду кажу тобі. Сестро! — Я кивнув черговій сестрі, що саме принесла мені медикаменти. — Скажіть фройляйн Гольман, хто з нас двох небезпечніший.
— Пан Локамп, — пояснила сестра, — йому не можна виходити, щоб не заразив вас.
Пат недовірливо дивилась то на сестру, то на мене.
Я показав їй крізь двері медикаменти. Вона повірила, що це так, і почала сміятися, — дедалі дужче, аж поки в неї сльози виступили на очах і не закашлялась так болісно, що сестра мусила побігти до неї і підняти вище її голову.
Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97
Похожие книги на "Три товариші", Ремарк Эрих Мария
Ремарк Эрих Мария читать все книги автора по порядку
Ремарк Эрих Мария - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.