Бентежна кров - Галбрейт Роберт

— А,— сказав він.— То це прах Ґіерма, так?

— Я попросила Тюдора, щоб було з пташкою, бо люблю пташок.

У клітці жовто-зеленим спалахом метнувся папужка.

— Хто це намалював? — спитав Страйк, показуючи на анх.

— Перм,— відповіла Дебора, моторно вправляючись із гачком.

До кімнати повернувся Самайн з олов’яною тацею.

— Не став на мій пазл,— застерегла його мати, але в кімнаті більше не було вільних поверхонь.

— Може, я?..— запропонував Страйк, показуючи на пазл, але на підлозі не було вільного місця, щоб його перекласти.

— Так загорніть,— не без докору наказала йому Дебора, і Страйк побачив, що в килимка є крильця, які можна загорнути й захистити пазл. Він так і вчинив, а Самайн поставив тацю на килимок. Дебора акуратно встромила гачок у клубок і прийняла з рук сина горнятко розчинного какао й печиво. Самайн узяв собі горнятко з Бетменом. Страйк пригубив свій напій і похвалив:

— Дуже смачно.

Власне, він не дуже й збрехав.

— Я смачно готую какао, правда, Деборо? — спитав Самайн, розгортаючи печиво.

— Знаю, що це було дуже давно,— знову почав Страйк,— але була інша лікарка, яка працювала з доктором Бреннер...

— Старий доктор Бреннер був брудний старигань,— захихотів Самайн Аторн.

Страйк здивовано глянув на нього. Самайн переадресував криву посмішку згорнутому килимку.

— Чого це він був брудний старигань? — спитав детектив.

— Мій дядько Тюдор так сказав,— відповів Самайн.— Бру-удний старигань. Ха-ха-ха-ха. А це мені? — спитав він, беручи конверт, адресований Клер Спенсер.

— Ні,— відповіла його мати.— Це для Клер.

— Чого це?

— Здається,— сказав Страйк,— це від вашого сусіди знизу.

— Він покидьок,— заявив Самайн, відкладаючи листа.— Змусив нас усе викинути, так, Деборо?

— А мені так більше подобається,— м’яко відповіла Дебора.— Стало краще.

Страйк помовчав мить чи дві — може, Самайн захотів би щось додати,— а тоді спитав:

— А чому дядько Тюдор назвав Джозефа Бреннера брудним стариганем?

— Тюдор знав усе про всіх,— сумирно відповіла Дебора.

— А ким був Тюдор? — спитав у неї Страйк.

— Братом Ґіерма,— пояснила Дебора.— Він усе знав про людей, які тут мешкають.

— Він до вас ще приходить? — спитав Страйк, уже підозрюючи, якою буде відповідь.

— Він відійшов-на-той-світ,— відповіла Дебора ніби одним довгим словом.— Раніше все нам купував. Водив Семмі на футбол і в басейн.

— Тепер усе купую я,— втрутився Самайн.— Іноді я не хочу йти в крамницю, але якщо не йти, то я голодний, а Дебора каже: «Це ти винний, що нам нема чого їсти». І тоді я йду в крамницю.

— Слушно,— сказав Страйк.

Усі троє пригубили какао.

— Брудний старигань Джо Бреннер,— повторив Самайн гучніше.— Дядько Тюдор розповідав мені все. Стара Бетті й той, що їй не платив, ха-ха-ха-ха. Брудний старигань Джо Бреннер.

— Він мені не подобався,— тихо сказала Дебора.— Казав мені знімати труси.

— Справді? — спитав Страйк.

Ішлося майже напевно про медичний огляд, але йому стало ніяково.

— Так, хотів на мене подивитися,— відповіла Дебора.— А я не хотіла. Ґіерм хотів, а я не люблю, щоб чужі чоловіки на мене дивилися.

— Ні-ні, я розумію,— сказав Страйк.— Ви хворіли, так?

— Ґіерм сказав, що треба,— тільки й відповіла Дебора.

Якби Страйк і досі служив у відділі спеціальних розслідувань, разом з ним на такий допит прийшла б жінка-детектив. Цікаво, який у Дебори коефіцієнт інтелекту?

— Ви знали доктора Бамборо? — спитав він.— То була,— він завагався,— лікарка, жінка.

— Я ніколи не бачила жінку-лікарку,— відповіла Дебора з якимсь жалем.

— А ви не знаєте, Ґіерм знав доктора Бамборо?

— Вона померла,— сказала Дебора.

— Так,— здивувався Страйк.— Люди вважають, що вона померла, але ніхто точно не знає, що...

Один з папужок зачепив дзвіночок у клітці. Дебора й Самайн негайно задивилися в той бік, заусміхалися.

— Котрий це зробив? — спитала Дебора в Самайна.

— Блуї,— відповів той.— Блуї розумніший, ніж Біллі-Боб.

Страйк почекав, поки вони втратять інтерес до папужок. На це пішло кілька хвилин. Коли Аторни повернулися до какао, він сказав:

— Доктор Бамборо зникла, і я хочу дізнатися, що з нею сталося. Я чув, що Ґіерм говорив про доктора Бамборо після її зникнення.

Дебора не відповіла. Важко було сказати, чи вона слухає, чи свідомо його ігнорує.

— Я чув,— почав Страйк (не було сенсу приховувати; власне, він сюди прийшов саме заради цього),— що Ґіерм розповідав людям, що то він її вбив.

Дебора кинула погляд на ліве вухо Страйка, а тоді знову на своє какао.

— Ви як Тюдор,— повідомила вона.— Знаєте, що до чого. Мабуть, так і було,— сумирно додала вона.

— Ви хочете сказати,— обережно уточнив Страйк,— він таки казав людям, що вбив її?

Дебора мовчала.

— ...чи думаєте, що справді вбив?

— А що, мій-тато-Ґіерм зачаклував її? — спитав Самайн у матері.— Мій-тато-Ґіерм не вбивав ту пані. Мій дядько Тюдор розповідав, що сталося насправді.

— Що саме вам розповів дядько? — спитав Страйк, розвертаючись від матері до сина, але Самайн саме напхав повен рот печива, тож історію підхопила Дебора.

— Одного разу він збудив мене вночі,— сказала вона,— було темно. Він сказав: «Я помилково вбив її». Я йому: «Тобі наснився кошмар». А він мені: «Ні, я вбив її, але я не хотів».

— Він вас збудив, щоб це розповісти?

— Збудив, і був дуже засмучений.

— Але ви думаєте, що йому наснився кошмар?

— Так,— відповіла Дебора, а за хвильку додала: — Але, може, таки вбив, бо він умів чаклувати.

— Розумію,— збрехав Страйк і знову розвернувся до Самайна.

— А що казав дядько Тюдор про те, що сталося з лікаркою?

— Я вам цього не скажу,— раптом заусміхався Самайн.— Дядько Тюдор велів не казати. Нікому,— він усміхався, ніби пустун Пак, тішачись, що знає секрет.— Мій-тато-Ґіерм це зробив,— додав він, указуючи на анх на стіні.

— Так,— кивнув Страйк,— так ваша мама сказала.

— Мені він не подобається,— сумирно мовила Дебора, дивлячись на анх.— Краще б усі стіни були однакові.

— А мені подобається,— заявив Самайн,— бо ця стіна не така, як інші... Дурненька,— додав він ні до чого.

— А дядько Тюдор...— почав був Страйк, але Самайн, доївши печиво, підвівся і вийшов, тільки голосно кинув у дверях:

— Клер каже: добре, що я зберігаю речі Ґіерма!

Він зник у своїй кімнаті й міцно зачинив по собі двері. З відчуттям, ніби на його очах золота монета щойно скотилася в ґрати риштака, Страйк звернувся до Дебори:

— А ви знаєте, що саме Тюдор казав про долю лікарки?

Дебора байдуже похитала головою. Страйк з надією глянув на двері кімнати Самайна, але вони не відчинилися.

— Ви не пам’ятаєте, як саме, за його словами, Ґіерм убив лікарку? — спитав Страйк у Дебори.

— Він сказав, що її убила магія, а потім забрала геть.

— Забрала геть, он як?

Двері Самайна раптом знову відчинилися, і він повернувся до вітальні, тримаючи в руках книжку без палітурки.

— Деборо, це ж чаклунська книга мого-тата-Ґіерма, так?

— Це вона,— підтвердила Дебора.

Вона саме допила какао. Відставивши порожнє горнятко, вона знову взялася до гачка.

Самайн мовчки передав книжку Страйкові. Попри відсутність палітурки, титульна сторінка вціліла: «Маг» Френсиса Барретта. У Страйка склалося враження, що демонстрація цієї книжки — знак пошани, тож він погортав сторінки з глибоко зацікавленим виглядом, головно для того, щоб Самайн був задоволений, нікуди не йшов, і його можна було далі розпитувати.

На кількох сторінках знайшлися брунатні плями. Страйк припинив гортати і придивився до них. Схоже було на засохлу кров, яку розтерли по кількох рядках.

Скажу навіть більше, а саме: хто ходить уві сні, той, керуючись винятково духом крови, ще й иньшої людини, ходить туди-сюди, робить справи, лазить на стіни та спроможний на дії, до яких не здатні ті, що не сплять.