Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович

10.00. Здається, все спокійно. Я вийшла. Ми зіткнулися з Даяною у кают-компанії.

— Дороті, — окликнула вона мене, щойно побачивши, — відеодатчики не працюють.

— Я знаю. Вже перевіряла.

— І причина та сама, що перешкоджає радіозв’язку.

— Можливо, сильне магнітне поле, або біополе.

— Розумію, але через цю поломку я не змогла цілу ніч спати, щось дивне коїлося сьогодні вночі на станції. Ти чула шуми, кроки, тихий шелест, щось схоже на сміх?

— Ні.

— Бо закрилася на кодовий замок?

Я забарилася з відповіддю, але вона цю паузу мовчання сприйняла як відповідь.

— Що ж, все зрозуміло. Ти не довіряєш мені. — зітхнула вона.

— Не повністю довіряю.

— Боїшся мене?

— Ні! — це "ні" вийшло різким і уривчатим. Сказала, не вагаючись, без розмірковувань.

— Дороті, боятися слід не мене.

— Так тобі ж вчуваються дивні звуки?

— Вчуваються? Ти думаєш, що в мене слухові галюцинації? Он як... Я — божевільна, а ти і Ендрюс нормальні.

— Я не казала, що ти божевільна. В кожного з нас просто розхиталися нерви і нам потрібен спокій.

— Добре, не будемо про це. Я йду зараз у рубку радиста, подивлюся як там справи з аномаліями магми, перешкоди могли закінчитись.

— Я з тобою, якщо ти не проти.

— Звісно, що не проти.

Коли ми піднімалися ліфтом, вона раптом перервала навколишню тишу і запитала мене:

— Ти знаєш, що в смерті мого чоловіка я звинувачую не лише Бріксті?

— А також і мене.

— Так, але не впевнена в цьому. Я багато думала і визнаю, що Бріксті міг сказати правду. Такий варіант теж можливий.

— Я віддаю перевагу саме такому варіанту.

— Загалом це все пусте, бо воно вже проминуло. Я пережила зникнення Томаса і не шукатиму винних. Тепер мене хвилює те, що відбувається зараз.

Ми піднялися ліфтом до третього рівня і вийшли в скляний коридор до будки радіозв’язку, по цьому прозорому тунелю пройшли в будку і зупинилися.

Алебарда, врубана в пульт керування звуком, відразу ж кинулась в очі. Яке варварство! І взагалі, що це таке? Можу посперечатися, що ми з Даяною, побачивши цю зброю, подумали про те саме, тільки з деякою різницею: "Це — вона!"

— Той, хто це зробив, справді божевільний. — Даяна, зневажливо окинувши мене високомірним поглядом, гримнула дверима і пішла геть. Вона думає, що це я розтрощила рацію, от як. Але, по-перше, звідки тут ця важкезна старовинна алебарда? По-друге, у жінки не вистачить сили зробити це, тобто так глибоко увігнати лезо в метал! Отже, вночі тут був Бріксті і Селвінг чула саме його?! По-третє, у чоловіка теж не вистачить сили розрубати металевий щиток пульту і цілу коробку з платами підсилювачів.

Боже, що це? Що відбувається навколо мене? Я швидко пішла звідти. Моя нервова система наче натягнутий провід.

17.00. Даяна в лабораторії Бріксті, сидить вже цілу годину, потім пішла до комп’ютерів і, нарешті, спустилася вниз, на коктейль. Потягуючи "Криваву Мері" вона підмітила:

— Цей колір схожий на мій настрій. — колір коктейлю.

— Як твоя робота?

— Дещо з’ясувала, дуже цікаве.

— І...

— Ніяка ріка магми під нами не тече. Це була лише гіпотеза Бріксті, яку він згодом же й спростував новими аналізами сейсмологічної активності. Так, причиною аномалій могла бути ця ріка, але насправді її не існує. Отже, причина інша... Бріксті згадав у зв’язку з цим ще одне явище — полтергейст, що дуже на це схоже.

— Полтергейст? Цікаво. А в якій формі?

— Ти ніби не знаєш?

— Не знаю.

— Прив’язаний до живої істоти, і ця істота — причина всіх нещасть на станції.

— Отож, залишається лише знайти її.

— В твоїй медичній картці згадуються прояви телекінезу. Ти могла піднімати температуру в приміщенні, де знаходилася, на кілька градусів.

— Могла у дитинстві.

— А як же твій ранг в ієрархії чаклунок?

— Так, я захоплювалась чорною магією, медіумами, але це все було лиш студентським захопленням.

— Дороті, навіщо ти все це робиш?

— Що роблю?

— Все це. Знаєш, хоч ти і відьма, але я тебе не боюся.

І тут я помітила в її руках ніж з лабораторії, надзвичайно гострий. Вона навіть не ховає його, встала, і тут я помітила дивну переміну — кудись зникла правильна Даяна, натомість з’явилась її чорна божевільна мстива суть. Я для неї тільки відьма, зла сила, яку треба знищити, і вона впевнена в цьому.

Боже! Даяна кинулась на мене швидко, м’яко, мій коктейль з мартіні та лимону виплеснувся їй в очі, і тільки завдяки цьому ніж не засів у моєму серці, а полоснув по руці, трохи розсікши шкіру. На мить вона зупинилась засліплена, тоді я, не гаючи часу, підстрибнула і вдарила її ногою у живіт. Даяна від удару перевалилася через м’яке крісло і впала на низенький столик, перебивши на ньому порожні, брудні склянки. Я не дивилася, що сталось з нею, а побігла геть. Випадково опинилася в кухні, не встигла навіть зупинитися, як відразу ж почула її кроки. Обернулася і побачила, як вона кидає ніж. Його лезо вп’ялося в одвірок — промазала. Тепер ми обоє без зброї.

Селвінг з розбігу кинулась на мене і повалила на долівку, почала гамселити мене кулаками з такою силою, що я мало не втратила свідомість. Удар чимось важким провалив світ — знепритомніла. А коли знову розплющила очі, то побачила навколо себе панелі з біокераміки. Панічний жах — це мало сказано, коли тебе засунули у кухонну машину. Даяна закривала дверку, а я впиралася в цю заслінку ногами зсередини. Ми почали змагатися: Селвінг хотіла вбити, я ж — жити. Якимось нелюдським зусиллям перемогла вона і закрила дверку, зафіксувавши "наглухо".

Сміється. Сміється, сука. Цю посмішку, яку я бачила крізь віконце в дверці, я запам’ятала на все життя.

Вбивця запустила програму повільної термообробки, знаючи, що я буду довго відчувати, як моя шкіра, забризкана киплячим жиром, тріскає, голова тоне в ореолі палаючого волосся. Такої смерті я навіть не уявляла.

Температура різко піднялася. Я спітніла, плитки гарячі. Руки працюють незалежно від моїх думок, і я не усвідомлювала, що відриваю плитки, рву розігріті дроти, ламаючи нігті, обпалюючи пальці. Через хвилину зрозуміла, що ще жива, а температура не така-вже й висока — 40-50 градусів по Цельсію, крім того повітря поступає в пічку через регулятор.

Даяна приставила голову до віконця і спостерігала за тим, що коїться зі мною. Вона не зовсім розуміє, чому я й досі живу. Її очі прагнуть моїх страждань. Мене вбиває моя ж подруга!

Творці кухонної машини не розрахували, що їжа коли-небудь захоче вибратись із своєї тюрми. Але така їжа вже з’явилась. Я!

Дверку вибити я не могла. Біль від опіків, дим від одягу, який вже почав тліти, поступово почали знесилювати мене, я прихилилася до вогнетривкої прозорої заслінки і прикипіла поглядом до її очей. Так ми й дивилися одна на одну: вона, чекаючи, поки я зомлію, і я — непомітно для неї, витягаючи електронні блоки завіс. Тому Даяна сильно здивувалася, коли дверка відлетіла від пічки і вдарила її по голові. Я не сильно постраждала, бо вчасно порвала контакти у нагрівачах, лиш трохи перегрілася, обпекла пучки пальців і шкіру на ногах.

Селвінг не змогла й слова вимовити, як я штовхнула її на стіл. Вона перекотилася через нього і не встигла підвестися з долівки, як я перевернула на неї стільницю і кілька разів пристукнула з силою. Коли відтягла стіл вбік, то побачила, що моя "подруга" не рухається, а з поламаного носа, з вух, рота тече кров. Вона була без тями.

Першим моїм поривом було схопити ніж і кілька разів вдарити ним у її груди, але потім у розпеченій голові виникла першокласна ідея.

Потягнула її в холодильник, обм’яклу, безпорадну. У холодильнику є спеціальна камера для замороження живих організмів, вони можуть зберігатись там в рідкому азоті при мінусових температурах багато років за умови спеціальної обробки. Так ми зберігаємо сперму, яйцеклітини, ембріони, личинок комах і навіть мишей. І Даяні там сподобається. Я відкрила дверку кріоскопічної камери і почала зривати з Даяни одяг. Коли ця божевільна лежала переді мною гола, я із задоволенням відмітила, що її спокусам далеко до моїх, Томас не даремно часто задивлявся на мене.