Претенденти на папаху - Чорногуз Олег

— Це тепер так модно? У нас у Польщі теж є свої династії…

Веніамін Олександрович, відкинувшись у кріслі, не спускав з них своїх добрих очей і лагідно посміхався в закручені вуса.

— Сідалковський, а ви не скажете випадково, що пив Ван Гог? — потягуючи шампанське, запитав Жерех.

— Ван Гог? Що пив Ван Гог? Чесно кажучи, не знаю. Але коли я перший раз був у Монте-Карло і ми там зустрілися з Маріо П'юзо, він пив… Ніколи не повірите! Каву по-сіцілійськи з нашим згущеним молоком. А закушував… Закушував смаженою індичкою на оливковій олії з бобовою підливою на томатному соусі…

— Великі — усі диваки, — втрутилася Ядвіга, помітивши, що Сідалковський цього разу явно не на тій висоті.

— Це так. Але Артур Хейлі…

— Як? Ви знайомі і з Артуром Хейлі? — Жерех уже явно знущався з Сідалковського.

— Так, як з вами, Веніаміне Олександровичу.

— О боже! Який ви щасливий, Сідалковський! — це вже Ядвіга.

— Я щасливий від того, що знайомий з вами, панно Ядвіго!

— Мерсі! А що любив Артур Хейлі?

— Чому любив? Він і тепер любить. Вершкове масло, око камбали і квасолю в спаржі по-ілінойськи…

— У вас цікаве життя, Сідалковський, — смакуючи шоколадкою, мовила Ядвіга. — Ви знаєте, я б хотіла жити вашим життям!

— Ловлю вас на слові, панно Ядвіго, вважайте, що це життя вже у вас почалось. Віднині ми з вами будемо йти нога в ногу. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…

— Ох, граф! Скільки у вас світського гумору! Ви — справді диво! Так мило і так неясно тільки ви можете жартувати! Я знаю, що все це жарти, але мені так хотілося б, аби все це було правдою! — Ядвіга сказала це так щиро і замріяно, що Жереху нічого не залишалося, як піднятися з-за столу.

— Ну, віват! — махнув рукою Веніамін Олександрович. — Я на вас чекаю, Сідалковський, — чомусь знову перейшов на «ви» Жерех. — І чим швидше, тим краще І Оревуар!

— Оревуар! — механічно повторив Сідалковський і відчув, як після останніх слів Ядвіги і Веніаміна Олександровича у нього не по спині, а по вельветовому костюмі помчали мурашки, а лице так горіло, що почало на очах лущитися. — Я знаю, Ядвіго, що це ви так мило і так приємно жартуєте… А я… А я завжди кажу правду… Жартувати з дівчатами — не в моїх правилах…

— А з жінками?

— Не будемо впадати в тонкощі,— і Сідалковський вдруге за багато останніх років почервонів.

— Це вам так до лиця, граф! — поклала свою руку на його Капітульська. — Ви ще зовсім хлопчик! Я ніколи не бачила, щоб ви так славно червоніли. Ох, Сідалковський! Я б усе віддала… і Київ, і Варшаву, аби з вами хоч раз відвідати, але по-справжньому, Монте-Карло! Або ще краще — Ніццу! Я й забула, ви більше, граф, любите Ніццу…

При слові «Ніцца» Сідалковський цього разу поморщився, наче йому дали пересолений огірок. Він згадав, як кілька днів тому, коли Стратон Стратонович розповідав про Шербур і Монако, взяв і ляпнув: «А мені знову хочеться в Ніццу!» — «Куди, куди?» — перепитав його Ковбик і від здивування аж двічі підсмикнув штани. «В Ніццу!» — нахабно повторив Сідалковський. — «А ви що, уже були там?» — «Не був, але хочеться». — «Так чому кажете «знову»?» — пом'якшав Ковбик. — «Знову, бо перший раз я там був за допомогою «Клубу кіноподорожей». А вдруге хотілося б особисто…» — «За допомогою «Клубу кіноподорожей» я одного разу був президентом Гваделупи, — розлютився Ковбик. — А як показали крупним планом, то виявилося, що то не я, а моя копія, тільки чомусь у чорне пофарбована. Зрозуміли, Сідалковський?» — «Розумному досить», — піймав облизня Євграф. — «Розумному, розумному! Ви від скромності, бачу, не помрете. Це вам аніскільки не загрожує…»

— Чому ж мовчите, Сідалковський? Я щось не те сказала?

— Що ви, Ядвіго! Усе те. Просто задумався. Згадав чомусь своє дитинство, — не кліпнувши оком, збрехав Сідалковський. — А щодо Ніцци, то це не патріотично, Ядвіго. А потім, знаєте, здалеку усі левади зелені…

Капітульська важко зітхнула. Сідалковський зробив те ж саме, але з певних психологічних міркувань, бо для такого зітхання у нього просто не було причин.

— Вам усе пасує! Навіть ось ці зітхання… Цікаво, чому ви раптом згадали дитинство? І взагалі, граф, якщо не секрет, розкажіть мені трошки про себе. Вас не ображає це слово «граф»? Якщо ви не заперечуватимете, я завжди так звертатимусь до вас.

— Якщо завжди, то не заперечуватиму.

— І все ж, Сідалковський… О, бачите, які ми, жінки, непослідовні? Розкажіть трохи про себе. Я вас дуже прошу.

— Це вам для протоколу? Чи як зрозуміти?

— Ну що ви, граф! Це моє особисте маленьке прохання. Чи вам не до душі мої запитання?

— Чому ж! Але це у вас професійне чи суто жіноча цікавість?

— Суто жіноча. Адже професія журналіста має так багато спільного з жінкою. Чи не так, граф?

— Я не страждаю асоціативним мисленням і, як на сьогодні, гадаю, що це мій комплекс неповноцінності.

— Не докоряйте собі, граф. Я знаю, що це не зовсім так. Але ми, здається, відхилились від теми…

— Народився я, — почав Сідалковський, — як ви вже здогадалися, не на берегах Сени і не в сім'ї колишніх аристократів. Оксфордського університету не кінчав, на канікули в Полінезію не їздив. У Монако в мене ні багатої тітоньки, ні бабусі-мільйонерки…

— Ви — чудо, Сідалковський. І трохи злюка. Я вас кохаю!

— Це теж розуміти як жарт? Чи у польській мові слово «кохаю» має інше значення, ніж в українській? А, може, просто інший відтінок?

— Я не філолог, Сідалковський, я жінка! І не задавайте мені, перепрошую, таких запитань. Я сказала те, що сказала, — повторила вона його фразу.

— Пробачте, я не хотів вас образити… Народився я на дуже мирному кордоні: між Крижополем і Томашполем — у Вапнярці. Виховувався не в гувернантки. Виховували мене мама з татом. Більше мама, а ще трохи пані Джегужевська. Не дивуйтесь, тут я не жартую. То наша сусідка — бабуся Джегужевська. Приїхала до нас перед війною, а виїхала вже після війни. Здається, у Лодзь. А може, в Краків. Точно не скажу. Виховувала вона мене, як тепер кажуть, на громадських засадах. Вчила трохи по-польськи, але навіть у дитинстві в мене не було нахилу до вивчення мов. У моїй пам'яті залишилось хіба кілька польських слів. Принаймні не вистачило б для того, щоб написати вам, Ядвіго, любовну записку…

Капітульська посміхнулася і потиснула йому руку.

— Мати моя — звичайна селянка. Батько — службовець: чи то писар, чи то працівник філії зв'язку. Пані Джегужевська в це не вірила й запевняла мене, що я благородного походження. На жаль, я й досі не знаю, що вона мала на увазі. Але тоді я в це швидко повірив, хоч уголос нікому не казав. Правда, одного разу поцікавився в матері у присутності тата, хто мій справжній батько, і дістав од мами стільки ляпасів, що їх вистачило б на цілий дитсадок. З того часу до пані Джегужевської мені заборонили ходити, хоч про батька не вона мені сказала, а інша сусідка. Я тоді ще не знав, що найсолодший плід — заборонений, але все одно вечорами тікав до пані Джегужевської, яка читала мені цікаві книжки, показувала богів, схожих на людей, і пригощала такими смачними тістечками, що я почав катастрофічно круглішати. За це, очевидно, мене тоді й прозивали «Булочкою». У пані Джегужевської у Вапнярці не було нікого. Мабуть, тому вона й віддавала мені стільки часу: причісувала мене, навчала їсти виделкою і ножем. Пані називала мене «мій пануньчик», що мені страшенно не подобалось. Я не любив ласки, як усі сільські хлопці, та й соромився, але мені смакували її тістечка й смажені з цукром зернята. Коли стара пані хворіла, ми з мамою провідували її. Мама мої були добрі й лагідні, але таких смачних тістечок та здобних булочок, щедро посипаних маком і білим солодким борошном, не вміли випікати… Бабця не спускала з мене очей і весь час запитувала: «Ну в кого воно таке, Мотре, вдалося?» Це запитання завжди сердило маму, і вони дуже гнівалися. Я маму, як завжди водилося на Україні, називав на «ви». Навіть заочно, — Сідалковський, ніяковіючи, посміхнувся. — Батька теж. Так що ви мені, Ядвіго, вибачте… Як вам сказати, за мій стиль розповіді, чи що…