— Так і написали «викрутень» чи ви це від себе додали, Едуарде Кайтановичу? — уточнив Ковбик.
— Так і написали!
— Оригінальне слово. Цікаво, таке словечко у словниках зафіксоване чи вони самі придумали? А втім, біс із ним? Філологія — це справа мого Ховрашкевича. Ми з вами фінансисти! Отже, викрутень?.. Ох і жмикрути! — Ковбик похитав головою. — Нічого не скажеш. Це мені до душі! Визнаю, але тільки як комплімент. Як заслугу! Решта у листі — брехня. Ви ж під час ревізії й самі в цьому переконалися. Чи не так, Едуарде… е-е-е… Кайтановичу? Чистісінький наклеп! До чого я все це веду? Тільки до одного. До Нещадима. Як ви думаєте, якщо цього наклепника Нещадима… Чадюк — то пішак… То старий і беззубий псюра. Гавкає, але вкусити не може. Мене сьогодні цікавить оцей викинутий із «Фіндіпошу» доктор… Едуарде Кайтановичу, ви крупний спеціаліст. Не дивіться так на мене, у цих словах ні краплі іронії. Я серйозно. Я до вас, як батько до сина. Скажіть, ми зможемо з цього доктора зробити кандидата? Га-а? Тільки чесно. У вас же досвід!..
— Більшого досвіду, ніж у вас, у цій справі, боюсь, ні в кого нема…
— Ви мені душу мажете лоєм… А якщо без компліментів?
— Я цим не займаюсь! Це ваша справа. Можете подати на суд, але я особисто цього робити не раджу. Кожух і шапка можуть несподівано виплисти на поверхню… Як це трапляється з трупом: його кидають з каменем у воду, а він через тиждень-другий з'являється на поверхні, як найпереконливіший доказ…
— Гм! Так що ж ви мені радите?
— Заспокоїтись.
— На чому?
— На досягнутому.
— Ну-ну! — Ковбик знову підвівся, взяв цигарку і почав смоктати. — Що ж мені придумати? Ну, у вас же голова, Едуарде Кайтановичу! Невже ніякої оригінальної мислі? Ви ж мудрагель!
— У цій справі, кажу вам, більшого мудрагеля, ніж ви, не знайти!
— А ви блюдолиз, виявляється. Блюдолиз і скромняга. Ніколи не думав, що у вас більше лою на язиці, ніж, пробачте, під черепком… А втім, я від вас більшого хочу, ніж запланував… — Ковбик вийняв з рота цигарку. У нього й справді несподівано з'явилася думка, яку він вирішив поки що приховати від ревізора, але поділитися нею найближчим часом із Нещадимом. Клин треба вибивати клином. А вголос додав:
— Гаразд! Я вам віддам негативи, але ви напишете Нещадиму і… Чадюку такого листа, якого я вам продиктую…
— Але…
— Едуарде Кайтановичу, після ревізії, як ви знаєте, не може бути ніяких «але»… Ви напишіть, а я відредагую. — Ковбик на певний час замислився. — Можна розпочати, скажімо, так: «Вашого листа перевірено. Жоден факт, наведений у ньому, не підтвердився. Випадок з черевиками — історія давноминулих днів. Що ж до кожуха і шапки, то справа мала місце. Але гроші своєчасно сплачені, внесено їх ще за кілька тижнів до ревізії».
— А якщо Нещадим напише на мене?
— А що ж він може написати на таку кришталево чесну і принципову людину, як ви, Едуарде Кайтановичу? Та й слава ж про вас іде, як…
Благоуханний поморщився, ніби чув не слова, а їв недостиглі саблуки.
— Не бійтеся, не напише, — уже лагідніше посміхнувся Стратон Стратонович. — У кожного з нас є свої слабенькі місця. У вас, приміром… А втім, про вас досить. У мене… І про мене досить. Словом, один любить попадю, інший попову парафію… Нещадим любить крісло — він його матиме… Це вже мій клопіт. А поки що йому можете написати, — підвівся Стратон Стратонович і почав міряти свій кабінет такими точними кроками, яким позаздрив би навіть досвідчений спеціаліст по метражу з будь-якого житлового управління. — Беріть олівець і аркуш паперу…
— На ваш лист, — почав диктувати Стратон Стратонович, — за номером таким-то, повідомляємо, що факти, наведені у вашому листі, частково, підкреслюю, частково підтвердилися. Тов. Ковбик С. С. справді виписав собі кожух і дві ондатрові шапки, але взяв їх небезкоштовно, як пишете ви, а заплатив за них гроші. Номер квитанції такий-то. Число і дата, — закінчив Стратон Стратонович і поглянув на Благоуханного так, ніби той вимагав ще якогось співчуття або чарку на похмілля. Ковбик розцінив його благання по-своєму: — Як тільки Нещадим з Чадюком заспокояться, я вам поверну негативи. А зараз я вам тільки подарую оці фотокартки— як пам'ять про нашу зустріч. Зі мною і з Карлом Івановичем Бубоном. Чудесний, повинен вам сказати, головний бухгалтер. Йому б у міністерстві працювати… Але, бачите, досі ніхто не помітив… Отож приносьте листи. На фірмовому бланку. З кругленькою печаткою і підписом вашого завфінвідділом чи як він у вас там називається… А я уже вам негайно негативчики… Цілу стрічку. Навіть з першими поцілунками, що ви мені подарували Після п'ятої чарки, освідчуючись у коханні…
— А записів у вас випадково нема? — поцікавився Благоуханний.
— Теж хочете придбати? — глянув на нього Ковбик. — Ні. Цим наша фірма поки що не займається. Але в цьому щось є… Можливо, я колись скористаюся вашою підказкою. Хоч не певний, що до цього дійде…
— За це дають по шапці,— нагадав Едуард Кайтанович.
— А за що не дають? За неправильні фінансові операції теж дають, але хто не ризикує, той не їсть… А тим більше не п'є… Чи не так, Едуарде Кайтановичу?
— Жорстокий ви чоловік!
— Дорогий мій, у цьому світі кожен захищається, як може. А щодо жорстокості, то це ви в мені породили такого. Жорстокість породжує жорстокість. Зло — зло, а добро — тільки добро.
— Не породив, а пробудив. Так правильніше сказати. Ковбику не сподобалися ці слова.
— Нам дипломатичні стосунки не варто ускладнювати, — промовив він. — По-моєму, в цьому не зацікавлені ні ви, ні я. Тому ходіть здорові, як казав мій покійний тато, і ревізуйте собі хоч до пенсії. Я вам не заважатиму спокійно спати. Тепер, після знайомства з вами, я й сам почуваю, що сплю значно міцніше і бачу море рожевих снів і сновидінь, чим до вашого приходу я похвалитися не міг…
Коли за Благоуханним зачинилися двері, у Стратона Стратоновича раптом настрій упав, як він казав, нижче нуля. Отже, Нещадим! Але звідки у Нещадима такі дані? Особливо про черевики. Про це знає тільки він і, може…
Історія з черевиками давня. І дуже неприємна. Принаймні Ковбик коли її згадував, то навіть наодинці сам
Із собою червонів. У кожного з нас є така помилка молодості, за яку ми завжди потім червоніємо. Таким ганебним вчинком у його житті (тепер так і сам Ковбик вважав) була ота неприємна історія з черевиками. Але кому ж він про неї розповідав? Хто міг про це знати?.. Ковбик марно ламав собі голову: «Здається ж, нікому… Але звідки про це стало відомо Нещадимові
і Чадюку, а тепер — Благоуханному?» У роті було гірко. Хотілося чогось кислого і хмільного…
А Благоуханний тим часом, залишивши кабінет Ковбика, опустився на перший поверх і, як кажуть фінансисти, не відходячи від каси, завернув до фіндіпошівського буфету. Взяв у Карапєт-старшої пляшку горілки і запевнив буфетницю, що це на трьох.
— А воно мені нада знать і вообще, — відповіла вона. — Хоч на трьох, хоч самі випийте у три прийома.
Мені аби гроші і харчі хороші…
Благоуханний витяг гроші, розплатився і піймав себе на думці, що за останніх три роки він вперше виймає гроші на випивку із своєї кишені.
