Шлях меча - Олди Генри Лайон

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120

– Ти ж на ньому грати не вмієш! – здивовано кліпнув Асахіро.

– І не треба! – упевненість Фарізи не мала меж. – Я ж однаково чую зараз погано… аби тільки було голосно! Зійде, Асе, не хвилюйся! На кобизі ніхто грати не вміє – а всі лише брешуть! Та ти сам поглянь – хіба ж на цьому грати можна?!.

– А раптом… – засумнівався Асахіро, та Фаріза не дала йому закінчити.

Вона смикнула за всі жили одночасно, пролунало несамовите виття й деренчання, шулмуси як по команді замовкли, і я зрозумів, що відступати нікуди.

Нас із Ченом притиснули до стіни, що звалася Асмохат-та.

Останнє земне втілення Жовтого бога Мо.

«І чому я?! – приречено подумав я. – Чому, приміром, не Ґвеніль?!.. він же такий великий…»

2

Доки Діомед залякував шулмусів джиром, а Фаріза з Асахіро всіляко йому в цьому допомагали, я наказав Саєві, який веселився за поясом у Коса, припинити скавучати й присвистувати – і докладно описати мені, а через мене й Ченові, цього клятого бога Мо, останнім втіленням якого ми неждано-негадано виявилися.

З’ясувалося, що господар священної водойми, який споює невидимою аракою особливо лютих шулмусів, схожий на мішанець Придатка і ящірки.

У Шулмі взагалі ящірки вважалися чимось на кшталт священних тварин, що було пов’язано з цією ж таки водоймою, і вбити ящірку вважалося ганебним і злочинним.

На відміну від убивств один одного.

Ото й бог Мо мав у них вигляд майже людини, але в жовтій лусці з чорними вкрапленнями і зеленуватим відливом спини.

– Задуже барвисто, – засумнівався я. – Можемо не зійти…

– А ти на Чена свого уважніше подивися! – єхидно відрізав Сай. – Особливо коли він у латах… ось іще марлотту накине, і вилитий Мо!

Марлотта лежала згорнутою в якомусь із тюків, у бою, так би мовити, не брала участі й тому вціліла. Довідавшись про слова Сая, ан-Танья миттю знайшов потрібний тюк, і за мить зелена марлотта вже красувалася на Ченових плечах.

Потім Сай пригадав, що голова в бога Мо ніби злегка загострена й з гребенем. Чен поправив шолом і нічого не сказав. І я теж нічого не сказав.

Тільки невесело блиснув, довідавшись, що руки в Мо лускаті, трипалі, й середній ніготь на правій гострий, тонкий і довгий, завдовжки з мене, а ліва рука скорчена хитро, та якщо Ченові не знімати рукавицю й з лівої, а до того ж, узяти Уламка…

Якось занадто легко все виходило. Випадок, дурниця, Бесіда з долею, що відступає й поступається, збіги, легковірна Шулма… Ой, не вірив я, що вислухавши джир і вразившись Ченовому вигляду й мені із Дзю, шулмуси миттю кинуться Ченові в ноги й понесуть нас на руках через Кулхан! А Дикі Леза – ті взагалі джир не чули, на Асмохат-та їм блискати й… он, гудуть здивовано! Хіба наше облаштування табору справило на них враження, та на самій лише майстерності Звитяжця у Шулму не в’їхати!..

Не та земля – Шулма… і вже тим паче Джамуху Восьмирукого й Чинкуеду, Змію Шен, нам ані виглядом, ані казками не вразити. І взагалі – те, що весело починається, зазвичай закінчується зовсім не весело.

…думаючи про своє, я й не помітив, що Діомед уже якийсь час мовчить, і Асахіро мовчить, і шулмуси мовчать – але не так, як Діомед із Асахіро, а якось дивно – і Фаріза не терзає відбитий у бою кобиз; і мовчання це спільне мені дуже не сподобалося.

Потім рудовусий Джелме голосно й виразно щось викрикнув, і діти Ориджа підвелися – всі, хто мав сили підвестися – й розійшлися в різні сторони, утворюючи неправильне коло випадів із десять у поперечнику.

Так вони й стояли – люди, які ще не стали Придатками, а потім знову – людьми; вони стояли, а Джелме, повернувшись до Чена-Мене, заговорив спокійним і майже дзвінким голосом.

Знайомий голос… таким звучить голос Звитяжця у Бесіді.

– Він каже, – непевно почав, підійшовши до нас Асахіро, – що… що він, Джелме-багатур, зове тебе, який насмілився назватись забороненим іменем, у коло дітей Ориджа. У племінне коло. Там тебе буде чекати він, нойон Джелме, який не більше ніж порошинка в подолі гурхана Джамухи, онука Жовтого бога Мо…

І знову настала тиша.

Така тиша, яка настає в ті миті, коли доля несподівано перестає усміхатися.

Коли сам лише меч стоїть спокійно під небом.

Він був хоробрим Придатком, цей гордий нойон, ця ображена дитина, і руки його були зв’язані, і воїни його були поранені, і він пам’ятав, не міг не пам’ятати, що було їх дванадцять дюжин, буйних дітей Ориджа; і він бачив, не міг не бачити, скільки їх залишилося, як і бачив він, гордий нойон Джелме, ображена дитина – ось стоять ті, хто перепинив їм шлях; струмінь, що розметав потік…

І одного з них – п’яного боєм, одержимого-дракона, Мо-о аракчі илджаз, що кочує окремо, – він кличе в коло.

…Я-Чен ледве було не піддався спокусі.

Я-Чен ледве було не погодився.

Так нам було б легше зберегти йому життя.

Але Я-Чен зумів не піти в його коло.

– Дай-но я… – пробурмотів Но-дачі й уже було злетів із плеча Асахіро, який виступив уперед, але я перепинив їм шлях.

А потім владно описав дугу над головою непорушного Чена.

І навпроти кола дітей Ориджа, дітей гордого Повитухи Масуда, підвелося коло дітей мудрого Муніра, а в центрі його стояв Чен Я. Два кола, два мечі, дві правди – вічна суперечка двох струменів одного струмка… двоє, які не розуміють, що вони – одне.

– Я не піду у твоє коло, Джелме-багатуре, – сказав Чен-Я, і нойон зрозумів нас ще до того, як заговорив Асахіро, бо ці слова не було потреби перекладати. – Я кличу тебе у своє коло. Тебе й усіх ориджитів, які насміляться прийти. Я, Асмохат-та, у чиєму подолі гурхан Джамуха не більше ніж порошина, кличу вас усіх. Це буде великий той. Дуже великий.

І Джелме зробив свою першу помилку; перший промах у цій Бесіді був за гордим нойоном, який бажав крові демона-брехуна за всяку ціну.

Він кивнув і ступнув уперед, розмикаючи коло Шулми.

Масуд зробив крок до Муніра.

3

Джелме пройшов між Ґвенілем і Махайрою, між Фальґримом і Діомедом, і наблизився до мене.

Я потягнувся вперед і легенько торкнувся лезом мотузок, що стягають його зап’ястя. І нойон не знав, що робить зараз другу помилку, приймаючи волю на кінці мого клинка.

Він не розумів, що це може означати для його ж шаблі; що це означає для всіх Диких Лез Шулми.

Один за одним входили в наше коло діти Ориджа – не всі, ні, далеко не всі, але й цих я налічив півтори дюжини – і один за одним підставляли зв’язані руки під моє лезо.

А їхня зброя – дивилася.

– Коблане! – неголосно покликав Чен-Я. – Неси бурдюк!

Пояснювати, який саме бурдюк, не довелося.

Коблан, голосно тупотячи, кинувся до поклажі й миттєво повернувся із заповітним бурдюком.

– Відпий! – наказав Чен-Я.

Коблан слухняно й з видимим задоволенням відпив, і борода його настовбурчилася.

– Илджаз арака! – сказав Асахіро. – Мо илджаз арака!

Нойон Джелме презирливо усміхнувся.

– Чашу!

Ченові-Мені подали дерев’яну похідну чашу, і Коблан до країв наповнив її викраденою в Мейлані настоянкою Вогненного дракона.

– Пий, Джелме-багатуре!

Чашу Чен тримав в обох руках, опустивши мене в піхви.

Гординя, гординя… Джелме підійшов і схилився над чашею. Він на очах у свого й чужого племені пив Мо илджаз араку – нехай і несправжню, як гадав він сам – із лускатих рук того, хто називав себе Асмохат-та.

І двоє ориджитів вийшли з кола.

А ті, що залишилися, почали глухо перешіптуватися.

Вони не бачили обличчя свого нойона, коли той зробив перший ковток. А я бачив – знизу, з піхов мені чудово було видно це синьо-багряне обличчя з випнутими очами, цей роззявлений рот, який марно намагався вдихнути повітря, що стало раптом шорстким і розпеченим; і голена потилиця Джелме вростала в плечі, а плечі судомно смикалися й повзли вгору.

Коли нойон зумів обернутися до одноплемінників, ще один ориджит покинув коло.

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120