Шлях меча - Олди Генри Лайон

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120

І самотній гнівний голос:

– Мангус! Кара мангус!.. хурр, вас-са-Оридж!..

Усе ж він був хоробрим Придатком – ні, він був хороброю людиною, впертий нойон Джелме, порошина в подолі гурхана Джамухи.

Мого з Ченом улюбленого онука, наскільки я розумію?!

5

Шулмуси не рухалися з місця.

– Хурр, вас-са-Оридж!

Повільно, один за одним, вони опускалися на коліна, клали перед собою зброю – Дикі Леза лягали беззвучно й покірно – потім ориджити сідали на п’яти і втикалися лобами у свої клинки, схилившись перед дивом, перетворюючись на непорушні маленькі горбки.

– Хурр!..

Ні.

Здавалося, ці горбки ніщо не могло змусити ворухнутися.

Навіть землетрус.

І Мені-Ченові здалося, що дехто з мого загону ледь стримується, щоб не приєднатися до шулмусів. Що їх утримало? Вісім століть, які відрізняють Кабір від Шулми? Час, що вдає з себе річку?..

– Хурр!..

Ні.

Нойон Джелме похитнувся й з ненавистю глянув на Чена-Мене.

– Мангус! – прошипів він, кривлячи рот у гримасі чи люті, чи плачу. – Уй-юй, мангус-си!.. илджаз уруй…

Він ступнув до нас, приречено піднімаючи шаблю – і йому напереріз кинувся той самий круглолиций ориджит, який першим сказав: «Асмохат-та!»

Меч круглолицого так і залишився лежати на землі, а сам ориджит щось вигукував, захлинаючись словами й слізьми… вони впали, покотилися в пилюці, тіла їхні переплелися, перетворившись на клубок крику й місива, і лише я бачив, як, рвучись до ненависного мангуса, Джелме перехоплює шаблю лезом до себе й коротким ривком проводить по руці круглолицого, яка вчепилася йому в комір, і червоний браслет проступає трохи вище зап’ястя…

Руку.

Праву.

Руку.

Руку!..

І вогонь ударив мені в клинок.

Ніхто не помітив, як умер гордий нойон Джелме. Та він і сам не встиг нічого зрозуміти, відчути чи бодай злякатися. Просто я раптом став довгий, дуже довгий, на всю довжину повного випаду, і ось я вже короткий, такий, як колись, ось я вже зринув з випадкового просвіту між двома сплетеними тілами, а круглолиций не знає, що бореться з мерцем, і кров із розсіченої яремної жили Джелме заливає йому обличчя, одяг…

Чен, не витираючи, кинув мене в піхви, лівою рукою підібрав нойонову шаблю, довго дивився на неї – що бачив він у ту мить? – і нарешті вихопив із-за пояса Дзютте.

Блазень обійняв шаблю, і та вмерла легко й швидко.

Дикі Леза відгукнулися протяжним стогоном.

Чен тримав Дзю в руці аль-Мутанаббі, у страшній руці, у нашій спільній руці, у зрослому воєдино вмінні дарувати життя й віднімати життя, і я не ревнував Уламка до руки Чена в Рукавиці.

Я думав про день, коли Чена не стане, коли його права рука вмре удруге, і про те, що того дня я…

…я…

Що буде зі мною того Судного дня?!

Круглолиций ориджит підвів голову – Я-Чен здригнувся, побачивши його обличчя – і заговорив хрипким зривистим голосом.

Узявши Дзютте в ліву руку, Чен опустив руку аль-Мутанаббі на моє руків’я.

– Він каже… – переклав, підійшовши до нас, Асахіро, єдиний, хто спокійно дивився на живу латну рукавицю; ні, не єдиний – ще Коблан. – Він каже, що Асмохат-та добрий. Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Він, молодший брат Джелме-багатура, Кулай-мерген, бачив це. Джелме-багатур не хотів прозріти. Джелме-багатур розплатився за сліпоту. Він, Кулай-мерген, каже: Асмохат-та добрий. Добрий і справедливий. Він, Кулай-мерген, вкладає повід своєї долі в праву руку Асмохат-та і просить його більше не вказувати сталевим пальцем на решту дітей Ориджа. Це слово Кулай-мергена.

Найближчий до Мене-Чена шулмус підвів голову. Сиві патли падали йому на очі, і весь він нагадував побитого пса.

Підвестися він не насмілився.

Вигукнув щось і знову увіткнувся лобом у ратище свого списа.

– Він сказав, – переклав Асахіро, – що слово Кулай-нойона – це слово всіх дітей Ориджа. І що не треба більше вказувати пальцем. Ні на кого.

Но-дачі на плечі Асахіро ворухнувся.

– Ти знаєш, Єдинороже, – неголосно сказав Но, – по-моєму, якщо мені і є чим пишатися в цьому житті, то це тим, що я випадково відрубав руку твоєму Придаткові. Не знаю, чи було в мене ще щось, чим варто пишатися, крім цього… і не знаю, чи буде.

Я не відповів.

Я дивився на закривавленого Кулая, який обіймав на колінах тіло вбитого брата; і уламки загиблої шаблі поруч із ними були подібні до уламків Дитячого Вчителя на кабірській бруківці.

І день був подібний до ночі.

Постскриптум

…Небо. Воно, немов відвологле полотнище, провисало над величезним валуном, біля якого сидів самотній чоловік у стародавніх латах; небо загрожувало прорватися лютою, короткою і зовсім марною зливою, такою звичайною для середини осені на окраїні Мейланя, північному кордоні емірату, межі пісків Кулхан.

Беззвучно спалахнула синя гілляста блискавка.

Грому не було.

Узагалі.

І повітря відчутно тиснуло на плечі.

Доля ліниво лежала поверх валуна, згорнувшись у слизьке лускате кільце круж прямого й вузького меча з китицями на руків’ї; поруч із мечем, схожим на ріг казкового звіра Цілінь, лежав важкий кинджал дзютте з тупим гранованим клинком і однобічною ґардою.

Чоловік сидів, притулившись спиною до каменя, що нагрівся за день, і бездумно погладжував пальцями лівої руки передпліччя правої. Шкіра під пальцями була тверда і луската, схожа на долю на валуні, але тепла.

Жива.

Чи просто це метал віддавав накопичене тепло?

Хтозна…

Потім почулися кроки, і до валуна неспішно наблизилися двоє.

– Я розумію – так було треба…

Це сказав перший – стрункий сухощавий чоловік років сорока п’яти, що тримався підкреслено прямо; обличчя його було суворе й спокійне.

Він щільно стиснув тонкі губи, через що вони побіліли й стали схожі на давній рубець, вийняв із піхов довгий меч есток із крученою ґардою з чотирьох смуг чорної сталі й поклав зброю на валун.

– Це було необхідно. Ти не міг інакше…

Останні слова вимовив другий – невисокий здоровань, чиї очі, здавалося, були старші від їхнього власника років на двадцять.

Він зняв із плеча дворучний, слабко вигнутий меч із крихітним блюдцем, що відокремлює клинок від руків’я, й застромив його в землю поруч із валуном.

Чоловік у латах мовчав.

Обидва його друга ще трохи постояли, нічого не кажучи, а тоді опустилися на землю й перетворилися на нерухомі статуї, схожі на ті, котрі часто ставлять на мейланьських цвинтарях як надгробки.

Коли із-за валуна вийшла бабця з ритуальним посохом секти Пай-сінь у руці, ніхто не поворухнувся.

– Я розумію – ти не міг інакше, – сказала бабця, притуляючи до каменя свій посох.

Відповіді не було.

Бабця якийсь час дивилася на чоловіка в латах, немов очікуючи чогось, тоді повернулася й задивилася на пагорби.

– Коблан іде, – раптом заявила вона, – і цей… Білявий. Бач, крокують… – І невлад додала: – Кості ломить… скоріше б уже гроза.

Підійшов коваль – це було зрозуміло з обпалених, напозір вузлуватих рук, які стискали шпичасту палицю-ґердан так, немов це була різьблена паличка для прогулянок – довго відкашлювався й хмикав, ніби горло його було забите піском.

– Я розумію, – нарешті вимовив він. – Я все розумію… так було треба.

– Так було треба, – твердо повторив його супутник, блакитноокий житель півночі, труснувши лляними пасмами волосся, що спадали йому на плечі; й біля валуна встромився в землю меч еспадон заввишки з людину. – Ти не міг інакше, Чене…

– Ви що, втішати мене прийшли? – запитав чоловік у латах, стискаючи залізні пальці в кулак. – Це ви даремно… краще б простежили за тим, щоб гонець у Мейлань вчасно поїхав.

– Гонець готовий, – відповіла бабця.

– Він питає, що йому сказати Раді, – мовив худий чоловік, чий есток на камені слабко задзвенів, піймавши клинком порив вітру.

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120