Шлях меча - Олди Генри Лайон
Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120
– Так чи ні? Що йому сказати?
– Нехай перекаже…
Чоловік у латах замружився, немов збираючись кинутися вниз головою в холодну й пінисту воду одного з потоків Бек-Неша, а коли він усе ж розплющив очі, вони були спокійні й дивно безтурботні.
– Нехай передасть: «Не знаю». Два слова. Не знаю. І більше нічого.
– Чи не простіше сказати: «Вирішуйте самі?» – ворухнувся здоровань зі старим поглядом.
– Простіше. Але це вже буде майже наказ – якщо я скажу Раді: «Вирішуйте самі». А так я кажу тільки про себе: «Не знаю». Я ж справді не знаю… і не хочу вдавати, ніби знаю. Усе, що я хочу, – це дійти до Джамухи Восьмирукого, стати навпроти нього з Єдинорогом у руці аль-Мутанаббі й запитати, чи знає він відповіді на всі запитання, які ризикнув поставити – чи він запитував, не подумавши. Чи знає він, убивця не з примусу, а заради мертвих істин, чи знає він, що це означає – учити дітей убивати, отримуючи від цього задоволення? Так чи ні?! І я хочу почути, що він мені відповість… я дуже хочу почути.
Із-за валуна зринула чорнява дівчина з білим обручем на лобі.
– Я розумію, – почала вона, спираючись на піку із зазубреними гілочками, що стирчали з ратища, – я розумію… Так було треба.
І дуже здивувалася, коли чоловік у латах невесело засміявся.
Ще одна блискавка розсікла небо надвоє, відобразившись у поліровці зброї – і здалося, що кілька Грозових Клинків ударили у валун і в землю біля нього.
Невдовзі обрій глухо загарчав, немов там, за дуже поганими пісками, пробуджувався від сну звір.
Дуже поганий звір.
І дуже голодний.
Ще один постскриптум
Круглолиций Кулай сидів на туго скатаному в’юку кроків за двадцять від крайнього намету, спиною до табору, який жив звичайним вечірнім життям. Кулай сидів і дивився вдалину.
Сидів просто так і дивився просто так.
За ним ніхто не стежив – як, утім, і за будь-яким іншим ориджитом – руки Кулая були вільні, і він був вільний у своїх учинках так само, як і півдня тому, коли намагався зупинити старшого брата, який не хотів прийняти Асмохат-та; так само, як добу і ще півдня тому, коли разом із усіма дітьми Ориджа мчав на м’якоруких, які стали в них на шляху; так само, як трохи більше місяця тому, коли плем’я ориджитів відправило за наказом гурхана Джамухи всіх своїх воїнів на пошуки второваних шляхів через Кул-кииз, хоча діти Ориджа й не переломлювали священний прут, клянучись у вірності Восьмирукому…
Вільний у вчинках, як і будь-який вільний воїн вільного племені, лише воля та виявлялася у висліді ярмом і неправдою.
Довго розповідати, довго й боляче згадувати, як тимчасове стійбище ориджитів, де в той день залишалися лише жінки з дітьми й старі, було оточене численними воїнами племен маалів і локрів – перших, що визнали владу онука Жовтого бога Мо, – і Джелме багатур з пониклою головою, повернувшись із чоловіками до спорожнілого стійбища, люто смикав себе за рудий вус, а тоді відкрив свої вуха й серце для повелінь Восьмирукого.
Ой-бой, брате мій Джелме!.. Зле мені без тебе… хоч і з тобою не раз бувало зле, впертий брате мій!..
Кулай заворочався, болісно морщачись, і не помітив, як поруч опинився Тохтар-кулу, стара лисиця.
– Довгого віку Кулай-нойону! – запобігливо пробурмотів Тохтар-кулу, п’ятірнею відкидаючи назад нечесане сиве волосся. – Хай оберігає нойона вічне небо! Чи чув Кулай-нойон, що Асмохат-та йде разом із дітьми Ориджа в Шулму?
– Нехай усіх нас береже небо, старий, – тужно відгукнувся Кулай. – Небові це буде дуже просто: чоловіків у племені незабаром не залишиться жодного, а жінки будуть родити дітей гостровухим маалеям!
Щоб не завити з безсилої люті, Кулай упився зубами у великий палець правої руки. Акті, його дружина Акті, що залишилася вдома під владою Восьмирукого, розірви його залізнодзьобі ілбіси!..
– Я – старий чоловік, – розтягуючи слова, майже проспівав Тохтар-кулу, ледь помітно усміхаючись беззубим ротом. – Але я все ще здатний розрізнити слід змії в траві весняних степів. Це добре знав Джелме-багатур, твій брат, занадто хоробрий для того, щоб постаріти; це знав ваш батько, Чабу-нойон, який не застав приходу гурхана Джамухи й помер від щастя в обіймах дев’ятої дружини; і це знав його батько, а ваш дід, Урхен-гумиш, із яким ми випили не один бурдюк араки… Я – старий чоловік. Я – чоловік, що зумів дожити до старості. І тому ніхто не скаже, що Тохтар-кулу дурний.
Кулай здивовано слухав Тохтара, закусивши губу. Чого це старий розговорився?
– Мені снився сон, Кулаю-нойоне…
Старий Тохтар мовив з такою незворушністю, що Кулай навіть і не подумав запитати: коли це устиг заснути, та ще й бачити сон?
– Мені снився сон. Я бачив те, чого вже не може бути. Я бачив, як живий Джелме-багатур на чолі жменьки чоловіків племені, що вижили, повертається в Шулму. Я бачив, як регочуть маалеї, як плескають себе по стегнах жовтоокі локри, дивлячись на невдатних дітей Ориджа; я бачив, як супиться великий гурхан Джамуха, вислуховуючи розповідь уклінного Джелме про десяток-другий м’якоруких, які перетворили степову пожежу на ледь тліючу золу; я бачив, як Восьмирукий береться за руків’я свого чарівного меча, і як живий Джелме-багатур знову стає мертвим.
Тохтар-кулу покліпав безбарвними віями, плюнув собі під ноги й уп’явся очима у власний плювок.
– Це був поганий сон, – задумливо сказав старий. – Це був дуже поганий сон. Я навіть захотів спершу прокинутися, але побачив другий сон і роздумав прокидатися. Так. Це був гарний сон. Це був такий гарний сон, що його можна було дивитися до кінця моїх днів, яких залишилося зовсім мало.
Кулай очікувально глянув на Тохтара, а той усе не міг відірватися від споглядання плювка в себе під ногами.
– Ой, який гарний сон, – нарешті заговорив Тохтар, – ой-йой, гарний-гарний… як жереб’ячим жиром намазаний!..
І знову замовчав.
Кулай простягнув руку, схопив старого за комір чекменя й двічі струснув. Третього разу не знадобилося – замисленість у хитрих Тохтарових вічках миттю змінилася готовністю продовжувати.
І Кулай ще подумав, що якби всі турботи можна було б прогнати так просто – ой бей, як легко б жилося на цій жахливій землі!..
– Ох, гарний сон! – поспішно продовжив Тохтар, відсуваючись подалі. – Сон про те, як діти Ориджа повернулися додому з Кул-кииз; і це було гарно. Сон про те, як сміялися маалеї, і локри, і хулайри – і це теж було гарно, бо ворог, що сміється, – це дурний ворог, і ми теж сміялися, несучись із пагорба на м’якоруких, а потім ми стали розумні, а більшість із нас – мертві, і ми перестали сміятися! Я бачив у сні, як супиться гурхан Джамуха, погладжуючи руків’я свого чарівного меча, але я бачив, як супиться Асмохат-та, дивлячись на те, як гурхан Джамуха погладжує руків’я свого чарівного меча… ой-йой, як погано супився Асмохат-та! Навіть я так не суплюся, коли бачу мого онука, що збирається плюнути у священну водойму!
Старий ударив себе по щоках, не в змозі висловити жах, який охопив його від видіння гнівного Асмохат-та. Кулаєві здалося, що на дні очей старого Тохтара миготять підозрілі іскорки, але він вирішив не спокушати долю.
Труснеш Тохтара втретє – а він узагалі замовкне.
Навіки.
Хоча навряд – цей нас усіх переживе…
– Я навіть знову хотів прокинутися, – старий довірчо нахилився до Кулая, залишаючись, утім, на безпечній відстані. – Але Асмохат-та перестав супитись, а гурхан Джамуха Восьмирукий перестав жити, і всі побачили, що Асмохат-та – це Асмохат-та, а Джамуха має всього дві руки – як і будь-яка людина, навіть якщо вона зветься, приміром, старий Тохтар-кулу… І якби той, хто зветься старий Тохтар-кулу, не прокинувся б від тупоту чиїхось товстих ніг, він устиг би ще побачити, як степи Шулми шумлять про мудрого й доблесного Кулая-нойона, який першим визнав Асмохат-та!.. Ой-йой, який гарний сон…
– Твій сон бреше, старий, – тужно мовив Кулай. – Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Асмохат-та взагалі не любить убивати. А ти вчив мене, що військова звитяга – це смерть ворога! Отже, ти неправильно вчив мене?!
Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120
Похожие книги на "Шлях меча", Олди Генри Лайон
Олди Генри Лайон читать все книги автора по порядку
Олди Генри Лайон - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.