День на роздуми - Зима Александр Викторович
— Вона справді мільйонерша, міс, — підказав Вундстон, і його слова, наче громом, вразили Хілду: незворушний Вундстон уже встиг добути повну інформацію.
Щоб якось розрядити напружену тишу, Блеклі підвівся з дивана й підійшов до столика з пляшками.
— Тут є чудовий бренді, панове. Вам налити, містер Х’ю? Щоправда я не можу вас підтримати в цьому ділі, бо мій розум має бути абсолютно тверезим, але я люблю пригощати інших.
— Ви як знаєте, а мені не завадить. І прихопіть кетяг винограду, Джой, — по-приятельськи попросив Вундстон і продовжив своє сенсаційне повідомлення. — Це, панове, почалося не сьогодні. Коли Френк довідався, що містер Острожний на порозі відкриття, він приїхав до мене й запитав, чи є в цьому відкритті бодай найменша загроза для того, хто проводитиме експеримент в умовах полігона. Я тоді не знав, які енергії може збурити хвиля гравіталу, але здогадувався, що Острожний і Малькольн ризикують головою. Я навіть розчулився такою увагою Френка до Острожного й Макларена. Але я помилився.
— Як завжди, Х’ю, — зауважила Хілда.
— Помиляюся, бо я не шпигун, міс, а вчений, — дав одкоша Вундстон і відпив бренді.
— Ви або забуваєте, або приховуєте від нас свою місію на ранчо Доута, любий Х’ю, — сказала Хілда. Вундстон невдоволено скривився, але тут сидів Блеклі, і Х’ю не бажав, щоб цей молодий чоловік був поганої думки про свого спільника:
— Мені не хотілося б, щоб ми пересварилися тут, як суперники з конкуруючих банд. Ми джентльмени, і світ знає нас за наші небуденні відкриття. Шануймо одне одного хоча б тому, що ми з вами американці. А тепер по суті. Я одержував гроші з ваших рук, міс Брайнт, однак хотів мати власну справу у той непевний час. Я не зазіхав на чиєсь життя, лише інспектував пані Тійоку. Я досі вважаю: ми з Тійокою робили добре діло, рятуючи дружину Острожного від найстрашнішого — нейропсихозу, що межує з втратою розуму. На щастя, місіс Кет врятували не ми, а містер Острожний своїм відкриттям, а Малькольн — трагічною смертю.
— Не будемо мірятися на струганій лозині чорними пучками: ми не на лаві підсудних, — примирливо мовила Хілда. — Я перебила вас, Х’ю, коли ви хотіли розповісти про Мері. Запасаюся терпінням, сер.
— Це трапилося кілька місяців тому, — без образи продовжив Вундстон. — Правда, тепер немає свідків, і ніхто не підтвердить, що саме спонукало Малькольна застрахувати своє життя й заповісти гроші на ім’я дружини.
— Тут ви зраджуєте собі, - усміхнулася Хілда. — Усі так роблять. Чи ви гадали, що частина перепаде й вам, Х’ю? Невже ви теж хотіли нажитися на чужій смерті?
— Звісно, ні, але Малькольн, підписуючи страховку на таку суму, ніколи б не забув про клопоти товстуна Х’ю.
— Ви дізналися навіть про суму? — поцікавилася Хілда, бо Вундстон замовк, згадуючи останню зустріч з Малькольном.
— Так. Малькольн застрахував своє життя на десять мільйонів, міс.
— Нечувано! Яке агентство візьме на себе такий ризик? — не повірила Хілда.
— Це було зроблено з особистого дозволу президента. І гроші, як мені здається, виплачувало міністерство оборони.
— Ви хочете сказати, до цього причетний Джім Френк? — запитала Хілда й підозріло подивилася на зажуреного Вундстона.
— Мері змовчала про це, але так воно, напевне, й було, — щиро сказав Вундстон.
— А Мері виявилася надто тверезою і слухняною аферисткою, — різко зауважила Хілда. — На свої мільйони вона виміняла посаду радника Президента й сховалась під надійне крило свого благодійника Френка. Від такої жінки можна чекати чого завгодно, окрім милосердя.
— Можливо. Мене, проте, гнітило, що вченими керують люди, далекі від науки, або пройдисвіти, які, на жаль, добре обізнані з прогнозами сучасної фізики.
— Я певна, нас підслуховують, — зауважила Хілда. — Але нехай знають і те, що їм без нас не обійтися. Нехай не забувають, я знайду можливість побачитися з Роджерсом Оултом, у якого свої плани на нашу з вами роботу. Особисто я, наприклад, не хочу, щоб мене винесли з нори містера Гленда у цинковій домовині. Я маю надію, що сер Блеклі попросить моєї руки, і я колисатиму своїх дітей не під штучним сонцем атомного Ноя сера Гленда.
— Ви просто перебільшуєте, міс Хілда, — заперечив Х’ю. — Згадайте, чим закінчилася кар’єра пастора Берклі і погодьтеся, що у Гленда вам буде набагато надійніше.
— А вам? — швидко докинула Хілда. — Гадаю, після трагедії з Малькольном журналісти візьмуть його віллу в облогу і колись ви потрапите на гачок.
— Журналістів зараз більше цікавить особа Мері Френк. Але сюди журналістам не пробратися. Хоча, якщо на все дивитися по-людськи, я радий за Мері: хто б ще міг допомогти їй знайти таку посаду? До того ж я вірю, що справу Малькольна візьме в свої руки місіс Френк, і хто знає, кого світ назве великим — вас чи її.
— Це гадання на воскових химерах. — Хілда подивилася на Блеклі: — Якби вам дозволили, Джой, ви знову вибрали б мене чи місіс Мері? Можливо, у вас зі мною просто службовий роман?
— Є речі, про які мовчать при сторонніх. Навіть у присутності містера Вундстона, — одказав Блеклі й невдоволено примружився від того, що Хілда роздратовано запалила нову сигарету.
— Пізно вже, — сказав Вундстон і важко підвівся.
— Поспішаєте до своєї фурії? — розсміялася Хілда. — Не ображайтеся, любий Х’ю, але я бачила, як вона упадала за вами й мало не сідала вам на коліна, — натякнула на офіціантку, котра обслуговувала Вундстона під час вечері. - І чому вам подобаються саме біляві?
— Тому, що містеру Блеклі до смаку чорняві, міс Хілда.
— Якщо вам заманеться з кимось перемовитися, дзвоніть, — нагадала Хілда, коли Вундстон уже взявся за ручку дверей.
— Неодмінно, — пообіцяв Х’ю і, не озираючись, вийшов.
— Якби не почули Вундстона, то ви так би й не зайшли до мене? — запитала Хілда й вередливо посварилася пальцем на Блеклі. — Не забувайте, у чужій хаті нам не можна залишатися в самотині.
— Зайшов би пізніше. Я був на балконі, і мою увагу привернула ваша машина, міс.
— Її збирався хтось поцупити?
— Мені здалося, там хтось сидів.
— Вам здалося чи це було насправді, Джой? Ви завжди пунктуальні, а тут починаєте сумніватися.
— Я помітив спалах. Слабкий червоний спалах. Так світиться неонова лампочка індикатора.
— Що це може означати?
— Так перевіряють замкнену систему, що має електричне живлення.
— Ви маєте на увазі міну уповільненої дії?
— Ні, вам просто хтось поставив у машину «зайвого електронного свідка».
— Це не дивина, Джой, — зітхнула Хілда й потягнулася рукою до таці з виноградом. — Тут усі просвічені, мов рентгеном. Незабаром ми з вами навчимося бачити навіть чужі сни. Ми навчимося, а з цього скористаються такі, як Френк. А нас з вами запроторять уже не до Гленда, а на дно океану, щоб ми крізь товщу землі підслуховували росіян. Гасіть світло, Джой, і користайтеся з того, що я не байдужа до вас. Особливо у таку ніч, коли нас обклали, як вовків у чужому лігві.
XXXIII
Мері бадьорилася доти, поки не настав час розділити ложе з Френком.
«Боже, дай мені сили переступити межу, за якою можна пояснити все, що коїть жінка в ім’я своїх ідеалів материнства. Ні-ні, це брехня, і тому терпнуть мої губи, творячи молитву. Як мені звикнути до рук і тіла ще вчора чужого чоловіка? — питала себе Мері й відчувала, як все її єство холоне від однієї думки, що за кілька хвилин до її опочивальні зайде Джім, і вона має привітати його, тамуючи любов до Малькольна. Як їй легко було вдавати себе щасливою і закоханою, коли розмовляла з Хілдою Брайнт і мала в душі солодкі муки помсти за жорстоку наругу над собою і місіс Кет, наругу, що її придумала Хілда Брайнт, виправдовуючи це престижем Америки. Мері тоді була вдячна Френку за те, що він вивершив її над Хілдою Брайнт. Але ж не могла вона лише з вдячності полюбити Джіма так, як Малькольна. — Я хотіла стати над усіма, хто був причетний до моєї долі, - намагалася знайти бодай крихітку приязні до Френка. — Як я чекала тієї хвилини, коли перестану непокоїтись тим, за який кошт житимуть мої діти! Малькольн був надто великим, щоб опускатися на грішну землю й думати про наші статки, — згадала й заніміла: ще трохи, і чи не головним винуватцем її нещастя стане покійний Малькольн, а не ті, хто зумів возвеличити й убити Макларена. — Ні, це неправда! — ледь не закричала Мері. Підійшла до високого свічада в темній рамі. На неї дивилася майже невідома їй жінка в довгій блакитній сорочці. Очі великі й непорушні. На шиї дві червоні плями — ніби на мармурову статую упали відблиски червоних вітражів. Мері з рятівною надією глянула на двері, де все ще стримів ключ. — Ні, запізно. Треба зважитися й не красти цю ніч у Джіма. А я лише хотіла утвердитися в житті, де так незатишно бідному і так легко все дістається багатому. І чи не заплачено вже за моє благополуччя надто дорого? Невже мало того, що я вже втратила батьків і Малькольна? Ні, я маю жити бодай доти, доки над друзями мого чоловіка кружляє лихо. Якого чоловіка? О, я все ще думаю про Малькольна. Думаю і думатиму, бо якщо я пройду мимо біди друзів Малькольна, то він прийде з того світу й зведе мене в могилу. Кажуть, дуже страшно, коли дух мерця з’являється ночами і постійно нагадує про себе. О Малькольне, не приходь по мою душу, але благослови на шлюб з Френком. Ти завжди був добрим і справедливим. Подай голос! Чи нехай я впізнаю твої кроки — і це буде знак, що ти прощаєш мені багатство, яке приніс своєю смертю».
Похожие книги на "День на роздуми", Зима Александр Викторович
Зима Александр Викторович читать все книги автора по порядку
Зима Александр Викторович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.