«Чорна зоря» - Вахек Еміл

— Рахунок пред'явите Ліді. А щодо Трампуса, то хтось мусить же її охороняти, бо новий напад на віллу не тільки не виключений, а він тепер цілком можливий. Той хлопець затявся, що розкриє таємницю, примусивши говорити Салачову, я ж вирішив зайти здалеку.

— Краще скажіть, що ви хочете, аби він осоромився, — буркнув Соумар.

Сіли в авто й поїхали. Біля громадських лікарень, старезних і вбогих, лежала між іншими жалюгідними та брудними вулицями вулиця, що звалася «На боїшті». Бозна-чому молодше покоління, до котрого належав Клубічко, знало тільки те, що зовсім недавно вона мала таку ж славу, як і Прашна брана. [10]

За кілька хвилин машина зупинилася перед будинком, який хотіли відремонтувати ще перед війною, але не зробили цього й досі. Пані Пажоутова мешкала на четвертому поверсі, і можна було сподіватися, глянувши на зовнішній вигляд будинку, що квартира у неї була погана. Втім, Соумар і Клубічко побачили тільки кухню. Пані Пажоутова поралася коло плити, за столиком біля вікна вчив уроки хлопець років восьми. Побачивши гостей, Пажоутова вирячила очі, і цей погляд переконав Клубічка, що підозрювати її в крадіжці — нісенітниця. Візит славетного професора викликав велику паніку. Господиня покинула каструлі й підбігла до столу, тоді метнулася до шафи й витягла скатертину. На плиті щось підозріло зашкварчало — метнулася туди, відтак витерла стільці, впала на один з них і не могла вимовити й слова.

— Ми прийшли… — почав Соумар, але, побачивши, як розгубилася жінка, замовк.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Клубічко. — Пан професор прийшов…

— …спитати вас, чи прибирали ви в мене сьогодні в клініці,— докінчив Соумар.

— Авжеж, — потвердила пані Пажоутова, трохи заспокоївшись, як і Соумар. — Мені ж за це платять. Прибирала, прибирала. І двічі, як звичайно. Спершу вранці, до того, як пан професор прийшли, і потім, як пішли. Та там нічого й прибирати.

Соумар погодився:

— Що правда, то правда, там було чисто, бо мене викликали, тільки-но я почав прийом. Але я знаю вашу ретельність: ви ж напевно прибирали на моєму столі?

Пані Пажоутова потвердила:

— У вас там стояли якісь пляшечки з мертвою головою на етикетці. То я сховала їх до лівої нижньої шухляди. Втім, сказала про це сестрі.

— Так, то отрута, — смиренно потвердив Соумар. — Я забув про неї, дуже поспішав… Але, крім того, на столі було ще дещо, пані Пажоутова, пригадайте. Така собі медична іграшка.

Жінка захитала головою:

— Ніякої іграшки я там не бачила.

— А може? Маленька мармурова голівка з числами й золотими рисками. Отака завбільшки, — Соумар стиснув кулак.

— Правильно, — потвердила пані Пажоутова, — її я теж бачила. Вона стояла біля вашого календаря.

— Ну, от, — муркнув Соумар вдоволено. — Заради тієї голівки ми до вас і прийшли. Вона кудись поділась, — І майже злякано спитав: — Що ви на це скажете?

Пані Пажоутова дивилася на професора здивовано й нетямуще.

— Куди вона могла подітися? Вона ж стоїть там уже кілька місяців.

— Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці.

— А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала?

Соумар кивнув головою:

— Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на них, відтак в очах їй забриніли сльози: — І ви думаєте, що це взяла я?

— Та ні,— розгубившись украй, відказав Соумар, — нічого ми цього не думаємо.

— То чого ж ви тоді прийшли?

— Ту голівку, — мовив Соумар, ще більше розгубившись, — я повинен повернути. Тому… словом, я прийшов тільки спитати вас, чи ви не знаєте, де вона поділася. Може, хто взяв.

— Гадаєте, хтось із персоналу? Ні,— відповіла пані Пажоутова. — Коли я там була, до кабінету ніхто з персоналу не заходив. Що їм там робити? Може, хіба як я пішла, не знаю…

Соумар розгублено глянув на Клубічка.

— Отже, коли ви прибирали, там нікого з персоналу не було? — запитав уже Клубічко. — Може, туди заходив хто сторонній?

— Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю?

— Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого:

— Що це ти учиш, Ростю?

— Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів.

— Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув.

—І ви одразу пішли обідати?

— Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п'ять.

—І ці п'ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам?

— Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги.

— А залишившись сам, глянув на стіл пана професора.

Хлопець потвердив.

— А на ньому, — суворіше вів далі Клубічко, — побачив гарну іграшку.

«О, вона б мені знадобилась», — подумав і, перш ніж повернулася мама, сховав її в портфель.

— То було не так, — прошепотів Ростя, — я взяв її в руки, але почув, що повертається мама. То, щоб не лаялася, засунув голівку в портфель. Я хотів її потім повернути! — вигукнув розпачливо.

— Але не повернув. Прийшов додому, помінявся з кимось на ключку.

— Відки ви це знаєте? — вигукнув Ростя.

— Бо ключка стоїть біля столика. Відколи ми тут, я помітив, що ти її двічі погладив. Це ми робимо з речами, які щойно придбали й ще не звикли до них. Скільки ти за неї заплатив?

— Двадцять крон, — прошепотів хлопець.

— То ти маєш стільки грошей? — спитав Клубічко. Пані Пажоутова, котра вже кілька хвилин стежила за сином, раптом підвелася, відсторонила Клубічка, вхопила хлопця за плечі й заверещала:

— Де ти взяв тих двадцять крон?

Делікатний Соумар хотів утрутитись, але Клубічко відвів його вбік.

— Спокійно, це ідеальний допит, — прошепотів і почав уважно прислухатися до діалога між матір'ю і сином. Діалог, супроводжуваний добрячими стусанами, скінчився Ростиним признанням — зрештою, як виявилося, брехливим, — наче він придбав ключку дві години тому у Ладі Прахаря на виплат.

— Матусю, — втрутився Клубічко, побачивши, що пані Пажоутова збирається карати негайно, — краще скажіть нам, як знайти того Ладю.

Ладя, що мешкав у сусідстві, був удома. Отже, за кілька хвилин вони довідалися, що він виміняв у Рості мармурову голівку за ключку.

— Так от, — задоволено мовив Клубічко, — на тобі ключку, а голівку, будь ласка, поверни.

— Я, — пхикаючи, видушив із себе Ладя, — не можу повернути, бо виміняв за неї в пана Фанфуле колекцію метеликів.

— Цій голівці на роду написано те саме, що й Гейтманековому ліхтарикові,— зітхнувши, мовив Соумар.

— Який ліхтарик? Що ви мелете? — стрепенувся Клубічко, — Професоре, коли б ви тільки знали, як мені хочеться віддухопелити вас за всі ваші коники. Навіть університетський професор не має права бути таким неуважним. — І спитав у Ладі, що ридма ридав: — Хто він, цей пан Фанфуле?

За п'ять хвилин з допомогою матері Ладі дізналися, що пан Фанфуле — студент медик, наймає у них кімнату, поговорити з ним можна годині о другій ночі — він звичайно повертається додому о цій порі, а то й після третіх півнів. Де його шукати, щоб не чекати так довго? В усіх погрібках, якщо, звісно, не здибаєте його в якійсь із п'ятдесяти празьких кав'ярень.

— Про цю справу ви, мабуть, думаєте те саме, що й я. Ваш студент…

— Не думаю, щоб прізвище котрогось мого слухача було Фанфуле, — буркнув Соумар. — Це прізвище таке чудернацьке, як Клубічко, я б його напевно запам'ятав, коли б він прийшов до мене з матрикулом.

— Я вам уже не вірю ані на макове зерно, — розлютився Клубічко. — Ви, приміром, певні, що ваше прізвище Соумар? Може, спершу зазирнете у власне посвідчення? Та з усього випливає, що цей Фанфуле продав голівку якомусь антиквару, щоб мати гроші на нічні гульки. І я тепер мушу підняти на ноги криміналку й послати десятки людей по празьких антикварах, хоч не виключено, що панові Фанфуле заманулося подарувати голівку якійсь своїй приятельці.