«Чорна зоря» - Вахек Еміл

— Але дозвольте… — перебив його Соумар.

— Хай розповідає,— зупинив професора Клубічко.

— Потім ми паном Гейтманеком цікавитися перестали, але годину тому він прийшов до вілли. Мовляв, довідався, що з пані Салачовою щось скоїлось, а це було дивно, бо пані Трекова твердить, що він одвідував артистку усього раз на місяць. Я скористався цим візитом, привів композитора до тих слідів і непомітно примусив його стати на них. Слід його! Відтак я показав ліхтарик, звісно, з дозволу пана Трампуса, і спитав, чи це його. Пан Гейтманек потвердив і відразу сховав ліхтарик до портфеля. Коли ми йому потім сказали, що ліхтарик знайшли за шторою кабінету, він розгубився. Пан Трампус спитав, чи не позичав він його вам, пане професор, і пан Гейтманек одразу за це вхопився: «Так, позичав присвітити до мотора». Проте досі у всьому цьому не було нічого сенсаційного, — до головного я тільки підходжу. Пан Трампус несподівано запропонував, щоб я показав панові Гейтманекові, звісно, дуже обережно, пані Салачову, і я це виконав. Коли пан Гейтманек пішов, мене покликав пан Трампус. Був дуже замислений, зо два рази повторив «від цього можна здуріти», а потім признався, що послав мене з паном Гейтманеком нагору, аби мати змогу переглянути його портфель.

«Знайшли щось цікаве?» — спитав я. Пан Трампус потвердив: «Знайшов річ, яку сьогодні до полудня бачив на столі в приймальні пана професора. А оскільки професор йому її не міг подарувати, бо весь час був тут, у віллі, то або пан Соумар тайкома вислизнув звідси і таки зустрівся з Гейтманеком, або Гейтманек украв її з Соумарового голубника». Це він мав на увазі, пане професор, вашу приймальню.

Соумар підхопився:

— Клубічку, ану вставайте, поїдемо по голівку!

— Не треба, — мовив Кост. — Пан Трампус звелів мені віддати її вам.

І він вийняв із свого портфеля пакунок. Клубічко гарячково зірвав обгортку, і вони побачили голівку з білого мармуру з цифрами й золотими рисками. Соумар і Клубічко перезирнулися.

— Вона? — спитав Клубічко.

— Наче вона.

Клубічко щасливо зітхнув.

— Краплю коньяку, професоре… — прошепотів він. Вихиливши чарку, почав розглядати голівку. Постукав по ній і досадливо похитав головою. — Не відлунює,— пробурмотів, — здається, суцільна. — Та коли пильніше придивився до шиї, помітив затискач.

— Щипчики! — звелів.

Соумар подав щипчики. Клубічко зняв ними затискач і струснув голівку. На стіл посипалася звичайнісінька цегляна потеруха. Клубічко встромив у шийку палець і намацав довгасту металеву річ.

— Тепер я попрошу вас на кілька хвилин залишити мене самого.

За хвилину перед ним лежала кругла олов'яна касета, на якій червоним було написано: «Чорна зоря»… Замислений Клубічко покликав товаришів:

— За кілька хвилин сюди приїдуть люди. Питатимуть мене. Соумарчику, будь ласка, звеліть на воротах, щоб їх відразу сюди пропустили. А ви, Косте, підіть відпочиньте до швейцара. Хай він вас пустить на свій тапчан, ви мені ще будете потрібні.

Залишившись з Соумаром, Клубічко всміхнувся.

— Знайшли що треба? — спитав професор.

— Знайшов, але що це — не знаю. Можливо, це скажуть ті люди, котрі зараз приїдуть. Та з усього видно, знайшов саме те, що шукав.

— А Гейтманек? — спитав Соумар. — його заарештують?

— Гейтманек, — замислено мовив Клубічко. — Так, Трампус знайшов це в його портфелі. Але, гадаєте, Гейтманек прийшов би з цим саме до Ліди, знаючи, що то таке? По-моєму, тут просто збіг обставин. Гейтманек ішов Липовою вулицею й побачив у вітрині антиквара Єнча голівку. Купив, не уявляючи, який усередині динаміт. Та що там динаміт — тринітротолуол! Подався задовольнити свою цікавість до Ліди. А Трампус її в нього поцупив, бо вважав, що Гейтманек голівку вкрав. Бачте, це завжди призводить до наслідків, коли хтось про когось каже, що він підозрілий. Кост підозрював Гейтманека, цим заразив Трампуса і трохи мене. Я тепер якщо не кажу, то принаймні думаю: «А що, коли цей Гейтманек якось дізнався од Ліди про таємницю мармурової голівки і шукав її?» Але навряд, бо Гейтманек просто не подужав би донести того, що в зв'язку з цим на нього покладалося. Правда, він їздив із співачкою, котрій акомпанував, за кордон, і там його могли завербувати, доручивши розшукати зниклу «Чорну зорю». Хочете, назву вам ще підозріліші мотиви: Гейтманек був знайомий із Салачем, а дружина Салачевого компаньйона варила йому їсти й співала на Грубій Скалі.

— Та невже? — вигукнув Соумар.

— Атож. Проте й це можна пояснити невинно. Дружина компаньйона Салача, може, була, а може, й не була учасницею зграї, яка спочатку стежила за Салачем, а тоді й за Лідою. Не думаю, щоб Ліда сказала про це Гейтманекові. Худий, поштивий чоловік, котрий, за словами антиквара Єнча, схожий на професора, приплутався до цієї справи, певно, зовсім випадково. Я керуюся правилом, яке мало коли підводить: не клади на людину більше, ніж вона подужає донести. А цього всього (знали б ви подробиці — сказали б, що без диявола тут не обійшлося) Гейтманек не зміг би донести. Просто збіг обставин.

Цієї миті задзвонив телефон. Соумар зняв трубку і за кілька хвилин мовив:

— Звичайно, ласкаво прошу. — І повісив трубку. — Гейтманек. Питав, чи можна до мене зайти.

Клубічко подумав і засміявся:

— От бачите, уже все починає прояснюватися. Трампус, певне, сказав, що він, Гейтманек, голівку з неуважності поставив на стіл, а Трампус, гадаючи, що вона ваша, послав її вам. Тож Гейтманек їде по неї.

— Але це свідчить проти нього! — вигукнув Соумар.

— Свідчило б, якби то був не Гейтманек. Зрештою, ми в цьому легко переконаємося. — Клубічко всипав назад до випатраної статуетки потеруху, встромив усередину скальпель, який дав йому Соумар, і знов закрив шийку затискачем.

— Навіщо ви це робите? — спитав Соумар.

— Щоб повернути Гейтманекові. Повернемо, а слідом за ним поїде Кост і не спускатиме з нього ока. Так ми дізнаємося, чому Гейтманек дошукується голівки. Якщо в цьому буде потреба…

— Ви так думаєте?

Та перш ніж устиг Клубічко відповісти, перед лікарнею прогув клаксон автомобіля, і за хвилину до професорового кабінету завітали четверо чоловіків у цивільному. Клубічко моргнув Соумарові, щоб той вийшов, а коли невдовзі покликав його, задоволено потирав руки.

— Так, тепер «Чорна зоря» у наших руках.

— А що це, власне, таке?

Клубічко здвигнув плечима:

— Цілком можливо, що цього не скажуть навіть мені. Цієї миті у двері постукали і ввійшов Гейтманек. Він довго й чемно вибачався, а тоді сказав, що сьогодні з ним приключилися дві неймовірні речі. Перша: блукаючи мальовничим районом Праги, який зветься Карлов, він надумав відвідати знайомого, котрий мешкає на Карловім майдані. Дорога пролягала Липовою вулицею, і там Гейтманек побачив таке, що очі полізли на лоба: у вітрині крамниці антиквара Єнча красувалася мармурова голівка з пронумерованими частинами мозку й черепа, без сумніву, саме та, яку він подарував Ліді. Попросив показати і впевнився, що це справді вона: знайшов біля цифри 15 дві подряпинки, які були на ній уже тоді, коли він її купував. Антиквар сказав, що голівку продав студент медик Фанфуле. Гейтманек заплатив за неї, попросив загорнути і тоді змінив свій намір: не пішов до приятеля, а поїхав до Лідиної вілли. По-перше, тому, що дізнався в театрі, ніби з нею щось сталося, по-друге, з'ясувати, як опинилася його річ у студента медика Фанфуле. Та коли Трекова сказала, що Ліді погано, пішов побачити Ліду (Трампус сам запропонував). Втім, біля неї був недовго. Повернувшись, узяв свій портфель, у котрому лежала голівка, однак йому здалося, що він залегкий. Відкрив портфель — голівка зникла. Сказав про це Трампусові, той спочатку не зрозумів, про що йдеться, відтак вигукнув: «А, ви кажете про ту мармурову голівку? Дивлюсь, валяється на столі, а оскільки я перед тим бачив її в приймальні професора Соумара, то послав Коста віддати йому». Гейтманек здивувався. Він не пам'ятав, щоб виймав голівку з портфеля, та зрештою припустив: може, зробив де, хвилюючись, мимоволі, і, щоб заспокоїтися, подався до Соумара дізнатися, чи справді він отримав голівку.