ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207

А вiн виступав проти всiх державцiв, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тiй кип'ячцi. Й через те не мав спокою нiде. Ранiше, бувало, поривався душею до бога, хотiв i його звар'ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це iншi народи можуть жити самi по собi, обробляти рiдне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом i велiв йому жити своїм. Сiрко кидався то в один бiк, то в iнший, шукав правди, та не собi, а для всiх. Наслухався слiв хитрих, облесливих, а ще слiв мовби й вiдвертих, у якi вiрив i той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що однi слова — для одних, iншi — для iнших, а часом обдурював i сам себе. Бачив правду на годину i правду до крутого моменту, бачив правду подiлену й подрiбнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у життi шабля, вона одна давала вiдповiдь певно, лише на неї звiрявся. На неї покладався. Це була важка розрада — не — страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, i щоб рубали водне. Бо навiть тут, на Сiчi, є люди пронозливi та хитрi, користолюбивi й нишковi. Щоправда, їх небагато. На Сiчi нiкуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. I сакви, i зброя, i Душа.

Великий, важкий, кований мiддю мiсяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто — зелене свiтло залляло Сiч, рiчку, висвiтлило постатi козакiв на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового на березi Скарбної.

Отаман не побачив, як зiйшов мiсяць. Сидiв, заплющивши очi, i йому чомусь здалося, що плавнi перед ним лежать чорнi, вигорiлi. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по долинi, i в тому вогнi метаються обгорiлi козаки. Болiсний зойк вирвався кошовому з грудей, вiн здригнувся й розплющив очi.

Залитi срiбним мiсячним сяйвом, плавнi спали. Й примовкли солов'ї, а з далекої далини линула пiсня:

Гей, щоб наша червона китайка,

Гей, гей, червонiла,

А щоб наша козацька слава,

Гей, гей, не змарнiла!

Це спiвали козаки, що лишилися по той бiк протоки вартувати човни. Їм вторили сiчовики, котрi сидiли на колодах:

Гей, у лузi червона калина,

Гей, гей, похилилася;

Чогось наша славна Україна,

Гей, гей, засмутилася.

Пiсня обпиралася одним крилом на Днiприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Днiпром.

* * *

Рiчки текли вспак, несли свої темнi води повiльно i тихо. Й так само вспак текли отамановi думки. Не спалося.

Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита сiчами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякi нитки вже почали висмикуватися, iнодi два кiнчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок i серце котилася його то темна, то просвiтлена до дна рiка життя. Найчастiше плавба починалася од видимих пристаней — перебирав у думцi останнi подробицi приготування, раду, на якiй намагалися передбачити майбутнi подiї, виповiдалися ймовiрнi i неймовiрнi плани — i тодi вертався на дум — баси та стерни, на яких проплив, якi вже перетрухли на порох або ж згорiли до останньої лавицi, вдруге, втретє штурмував фортецi, що їх штурмував ранiше й здобував або не здобував: Очакiв, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк… То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось iншим. Буря бiля Гiбралтару, яка трохи не потопила їхнi кораблi, бастiони i солонi канали Дюнкерка, щоб добутися до бастiонiв, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельнiй дюнi, в якiй похований сотник Атлант з козаками, коротка служба пiд командою маршала принца Конде i довге голодне стояння в Парижi… Сон чи не сон? Вечiрнi бесiди з французьким послом графом де Брежi, лiнькуватим чепуруном у бiлому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сiрковi розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазарiнi, а королеви Анни не розгледiв, надто багато стояло навколо неї пишної двiрнi, i жартiвливий герць з королевичем Людовiком. Шестилiтнiй забiяка з довгим, позакручуваним у кiлечка волоссям теж прийшов подивитися на козакiв, вимахував манюньою шабелькою, i козаки випхнули з гурту Сiрка, яко одного з наймолодших та найвеселiших з — помiж себе, й вiн удавано серйозно став до герцю, й за третiм чи четвертим побрязком дозволив Людовиковi" вибити" з рук важку домаху, яка. зблиснула й вгрузла в землю за кiлька крокiв, i панiї в схожих на пiну мереживах заплескали в долоньки — чи то королевичу, чи то козаковi. Сiрко тодi став на одне колiно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Францiї привiз срiбну тютюнницю, кiлька лiктiв бiлого сукна та кiлька десяткiв французьких слiв. По тому, бувало, в куренi, випозiхуючи довгу осiнню нiч, сидячи на низенькому стiльчиковi, кидав Захарковi, хлопчаковi, який прислуговував лiтнiм козакам: "А подай — но, Захарку, мої пiтiтботи", й Захарко тягнув од груби величезнi чоботиська, й запорожцi реготiли. Або: "А теперки закуримо пипе", — й набивав тютюном ("табак а фром") свою носогрiйку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кiлька сот тисяч золотих франкiв, одержав король Владислав, який найняв кардиналовi Мазарiнi козакiв для штурму неприступної фортецi Дюнкерка. Тодi Сiрко мало про те думав. Й нинiшнiй Сiрко дивується з того. З себе колишнього й з iнших козакiв, чию кров один всевладний лиходiй продав iншому, вони порахували грошi, порахували власнi вигоди, а козаки з того содомського походу собi жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подiбної торговицi ще багато разiв. Сiрко й нинi не знає, скiльки франкiв отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрiлив з?за рогу якийсь iспанець, помщався козакам за невiдпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лiвому Сiрковому плечi трохи вище серця.

Гай — гай — то не одна позначка, отримана Сiрком не на полi битви. Ще одну вхопив у татарськiй корчмi, чи як там вона називається, нинi вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймнi може порозумiтися з татарином без товмача. Тинявся по Кафi, куди приїхав iз запорозьким посольством, i занесло його до того шинку. Вiн бачив, що в низенькi дверi пiд лiхтарем iз кольоровими скельцями зайшло двоє венетiйських купцiв, зайшов i собi. Там справдi була свiтличка, в якiй стояли столи й сидiло кiлька нiмцiв та полякiв (венетiйцi подiлися невiдь — куди), але саме з ним чомусь зав'язали сварку п'янi татарськi матроси, котрi бенкетували в сусiднiй залi, i йому довелося одбиватися ослiнцями, столами, залiзною чаплiєю, й вже в дверях хтось з матросiв черконув його ножем по шиї.

Сiрко й далi дивується собi колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тiльки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотiлося йому багато побачити, багато зрозумiти, упевнитися, утвердитись в собi самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тодi води в оцих рiках для нього були всi молодi, вони молодi й солодкi тут, на рiках, i старi та солонi в морi. Таке й життя людське — спочатку солодке, а потiм солоне. Але сьогоднi вiн не хотiв про те думати. От зачепився пам'яттю за герць з королевичем, i пам'ять перенесла його в зовсiм iнше мiсце, в iнше герцiвне коло. I вже стояв на герцi, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сiрко на Сiч, заночував на полковницькому хуторi, й Федiр Куций попросив молодого козака повчити вiйськової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподiвався й сина вивести в старшинське звання (ранiше хотiв зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руцi шаблю й мушкет. Тимко деякий досвiд мав (вправлявся в ширмуваннi на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрiвнятися з Сiрком, котрий вже обкрутився в кiлькох походах та битвах. Обоє — i Тимко, i Йван — хлопцi молодi, обоє запальнi, одначе Сiрко — тонкий у станi i в'юнкий, i обличчя його поблискувало вiд степової засмаги, наче бронза, i очi грали веселою безжурнiстю. Тимко ж — бiлий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Бiлий в нього чуб, бiлi брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й вiдкрите. На обох — бiлi сорочки (в одного вишита по ковнiру голубим квiтом, у другого — червоним), поверх сорочок — легкi кольчуги, на головах — легкi сталевi мiсюрки. Ширмували в саду на галявинi, саме бiло квiтли вишнi й засипали молодих герцiвникiв бiлим цвiтом. I яблунi вже викинули рожевий цвiт, вiн пробився крiзь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблунi були дужi, крислатi, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвiли несмiливо, наївно, сором'язливо. Сiрко обставив галявину новими липiвниками для меду, кiлька кадiбцiв розставив i на галявинi. Тимко налягав, Iван вiдступав, повiльно, нiби знехотя вiдбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носi, на бiлих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, вiн розчервонiвся, важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось — ось сягне супротивника тупою шаблею — зi сточеним на точилi лезом. Саме на той момент i нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в станi, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з нiжними кiлечками волосся, що вибилося на шиї з — пiд очiпка, смаглява (рум'янцi грали на тiй смаглявостi) — надзвичайно гарна, ще й з якимось бiсiвськи — невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво — сiрим усмiхом у Сiркiв бiк, i йому пiд серцем пробiгла лоскiтлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Вiн i сьогоднi не знає, що хотiла висловити тим усмiхом молодичка — пiдбадьорити (адже вiн одступав), трошки поглузувати, просто викликати усмiх на усмiх, але та мить круто повернула його життя. Сiрковi сперло подих, i почув на своїх грудях та шиї доторк її бiлих довгих пальцiв (це ж вона вишивала сорочки), i голубий туман покотився в його головi. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушнiше, й тодi Сiрко, вдавши, буцiм хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковiй шаблi бiля самого рукiв'я, й жалiбно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимкової руки; Тимко не встиг отямитися, вiн навiть не зрозумiв, що сталося, стояв i оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, i Сiрко. Хвилясте волосся чорнiло до бiлої сорочки, i шабля поблискувала пiд сонцем. Оленка засмiялася (мабуть, вдягнений у вишиту її руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився бiля її серця), взяла камiнь i пiшла до хати. її тонкий стан ледь помiтно розгойдувався в лад ходi, й гойдався вишитий подiл сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячiй колисцi Iванове серце.

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207