ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207

Сiрко був тодi молодий i неймовiрно чистий. Його тiло було грiховне, вiн знав це, воно кричало про грiх, а вiн гасив той жар, проганяв прiч пекельнi думки, часом навiть накладав на себе єпiтимiю — спав на голiй землi i їв пiсну страву, i все одно од кiнчика чуприни й до кiнчикiв нiгтiв його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста кров бурунила в жилах, це було й гарно, i трохи страшно, i встидно.

Iван Сiрко довго не мiг заснути тiєї ночi (як i цiєї, перед походом, тiльки ж надто рiзнi були причини безсоння), лежав у повiтцi на сiнi, й проткав його до кiсток той Оленчин усмiх, i дратував її смiх. Й водночас було йому бентежно на душi, почував сором i в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нiчого й не було, адже не дав приводу нi до яких прикрих думок про себе, а щось йому пiдказувало, що повiвся не достойно козачого звання. Вiн устав ще до свiту, осiдлав коня й поїхав з хутора, їхав луговою дрогою, пилюка на якiй ще була прибита ранковою росою, десь у травi пiдпадьомкав перепел, й на серцi було легко та хороше. Вiн подобався собi i, хоч Оленка не сплила остаточно з мислi, мiг думати про неї просто так, без неслави для Тимка, як про невiдомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, i легко гарцював кiнь, i молодо грала кров, i вiрив, що ще спiзнає повною мiрою карого чи зеленавого усмiху, спiзнає кохання, й буде воно справжнiм та великим. А Тимко нехай розкошує з своєю красунею, вiн їх обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов'я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вiтряками й сказав, що теж хоче їхати на Сiч. Тепер Сiрко вже по — справжньому пошкодував на той Оленчин усмiх. Зрозумiв, якою важкою була для Тимка минула нiч. Зрозумiв, що в того коїться на серцi, а. що не мiг вiдмовити в такому проханнi, поставив вимогу вернутися на хутiр та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко поїхав без його благословення. Федiр Куций трохи поохкав, та, либонь, i його кортiла думка побачити на своєму подвiр'ї Тимка загартованим воїном, який пройшов запорозький вишкiл, похизуватися перед сусiдами, в полку, та й на якийсь уряд тодi пiдiпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Сiчi до осенi. Збирали їх у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всiлякого iншого припасу, щоб було чим погамувати голод i закропити душу, й кiлька пучечкiв трави од простуди всунула внуковi в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по двоє червоних яблук, якi долежали у вiвшанику до весни. Яблука, що їх поклала Сiрковi, були червонiшi. Сiрко стояв суворий, споважнiлий, на Оленку не дивився i яблук Оленчиних потiм не їв. Та й усiм тим припасом вони покористалися мало. Через три днi вже досягли степу й побачили першi маревнi стовпи на овидi й перших орлiв. Вони злетiли з невисокої могили, де в торiшньому бур'янi лежали людський череп i костi. Чого вони сидiли бiля вимитого дощами черепа та почорнiлих кiсток, чого так довго кружляли над козаками в небi — хтозна, одначе Сiрко визнав те поганим провiщенням, хоч Тимковi й не сказав нiчого, за мить i їхнi конi злетiли з тiєї могили, неначе птицi. Та лихе провiщення справдилося наступного вечора: розiклали козаки в байрацi бiля вивернутої з корiнням вiльхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипiти в ньому вода, як був вiн перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобiтьми. На козакiв налетiв ляцький дозiр, який пильнував, аби не втiкали на Сiч посполитi, їх обох пов'язали й потягли кудись у пiтьму. А потiм їм просто в вiчi тицяли смолоскипом, i вусатий вузьколобий шляхтич гукав:

— На сосну здрайцiв, на найтовщу гiлку лайдакiв! Тимко жебонiв, що вiн син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Сiч покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли рукiв'ями шабель у зуби i пiд очi й далi погрожували повiсити або посадити на палi."Знаю я того брата, там їх сто тисяч тих братiв, ви запорозькi вивiдники, ось ви хто".

Потiм їх обчухрали, як молодi, деревця, й кинули до вузької, глибокої ями — вовкiвнi. Тимко колiнкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан ("що буде","що буде, нас порiшать…"), а Сiрко гнiвався, бо не займався обтертий трут i вiн не мiг запалити люльку. ("Та не штовхай хоч ти пiд бока, й так не горить"). А потiм, коли галас нагорi затих, вiн сказав Тимковi, що, поки ночi, треба вибиратися з вовкiвнi. Наказав Тимковi пiдсадити його, але Тимко скиглив: "Ти втечеш, мене покинеш", тодi спробував пiдсадити його, одначе вiн боявся вилазити з ями перший. Сiрко сiв i ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка й ще раз прослухав нiч i сказав, що ляхiв немає — вони поїхали. Справдi, коли вилiзли нагору, там нiкого не було. Видно, чата справдi повiрила, що Тимко — син полковника, що це не вивiдники й не зброднi, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кiньми, саквами та срiблом iз Тимкового череса. Сiрко на свої три таляри, завбачливо зашитi в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Сiчi. Над берегом зависла сторожка тиша, нiде не було видно нi лялечки, й Сiрко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрiбно десь причаїтися та зачекати великого дуба або iншого човна, який iтиме вниз. Але тепер почав насмiхатися над Сiрком Тимко, вiн бравував, казав, що в човнi безпечно, що їх там нiхто не сягне й що Сiрко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правдi, вони обоє пiвникували один перед одним, i причиною тому була Оленка, отой її необачний смiх. Так вони попливли далi. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко вiд порогiв, зi степу налетiли ординцi, й заалакали, й стали кидати на козакiв стрiли, але жодна не влучила, хоч стрiляли зблизька, й Сiрко збагнув ту хитрiсть — їх гнали до лiвого берега, де причаїлася засiдка. Й вiн уперто правував серединою рiчки, хоч стрiли свистiли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, i їхали за два кидки палицi, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими гирлигами. Було видко їхнi обличчя i луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сiрко налiг на весла, й човен шалено летiв серединою рiчки. Татари на конях ярилися й почали цiляти точнiше, довелося кермувати ближче до лiвого берега, низинного, пiщаного, де жовтiли пересипи, на яких сидiли бiлi чайки. За пiв — верстви нижче за течiєю в правий берег врiзалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях i сподiвався сховатися Сiрко. Вершники з пiщаної одмiтини були змушенi з'їхати на гору — круча там приступала до самої води, й Сiрко знову повернув човна до правого берега. Й тодi Тимко, що стояв навколiшки на днi довбанки, заволав:

"Ти куди… Назад… Треба сюди". Даремно Сiрко намагався йому пояснити, що там може бути засiдка, що то тiльки на позiр берег пустельний, вiн навiть скреготiв зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не перекинув човна, Сiрко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на мiсцi, але Тимко брiв до берега, а човен, хоч i повiльно, несло за течiєю. На кручi алалакали татари (воии не могли їхати далi, шлях їм перетинало болото.) i стрiляли уже навсправжки, намагалиоя влучити в Сiрка, але стрiли не долiтали, падали у воду. Вiн налягав на весла, що аж вода сичала пiд дубiвкою, i вломився лiвий кочет. Дадi загрiбаводним веслом Iван оглядався да татар, що купчилися на кручi, оглядався й на лiвий берег, де неначе з — пiд землi виросли татарськi вершники — помчали до Тимка. Вони навiть не кидали аркана, вiн сам бiг у їхнiй полон. А Сiрко пересунув довбаночку через пiщану косу, що цiєї пори вiдокремлювала Днiпро вiд луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далi, а потiм втiкав бiловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути.

На Сiчi вiн часто згадував Тимка i його дружину Оленку, й кортiло йому приїхати до неї на хутiр та розказати, як добиралися вони до Сiчi i як татари полонили її муж, а. I ще щось манило його на хутiр, й серце вiдгадувало, що Оленка зрадiла б його приїздовi. Але вiн не поїхав. Тiльки переказав через чумакiв Федору Куцому, що його син у полонi в берегових татар, — Сiрко розпiзнав їх по шапках.

Ознакомительная версия. Доступно 42 страниц из 207