Проти переконань - Мак Ольга

— Ти вже й не спіши, — кпив Євген. — Вона досі з другим розписалася, і ми трапимо саме на весілля...

В домі молодої справді всі дуже непокоїлися і хвилювалися, лиш один Мишко був спокійним і запевняв, що наречений хоче використати до кінця свою кавалерську незалежність.

Ані гостей, ані навіть батька нареченої ще не було з роботи, і приятелів зустріла тільки господиня дому. Була там уже Маруся, була й товаришка нареченої — Зіна і ще якась родичка, що прийшла помогти приготувати вечерю.

Сама наречена — Надійка, білява, зграбна, з дуже приємним голосочком, не була гарна, але була надзвичайно мила й симпатична. Минулого року вона скінчила фармацевтичний технікум у Харкові, а тепер жила разом з батьками і працювала в аптеці.

Ледве воліла привітатися, як мати почала наглити:

— Ідіть, діти, ідіть, бо ще спізнитеся. До п’ятої години недалеко...

Поцілувала доньку й майбутнього зятя і зі сльозами в очах випровадила за поріг.

Ігор та Євген зараз «взяли під ескорту» молоду, Маруся й Зіна — молодого, а меткий і веселий Мишко — хлопець у віці чотирнадцятки — посувався урочисто в авангарді й робив усякі фокуси.

— Знаєте, що? — обізвався незабаром. — Я побіжу наперед. Може треба буде чергу зайняти? Завтра ж вихідний день — то напевне народу буде багато.

І справді, товариство щойно завернуло на вулицю, де був ЗАГС, як напроти вискочив Мишко.

— Я ж казав! — промовив, задихаючись, тоном переможця. — Вертаймося назад, бо нічого з того не буде.

— Чому не буде?

— Там народу — тьма! Бланки скінчилися, послали по нові, і сьогодні до кінця дня тільки народження і смерть реєструватимуть. Шлюби і розводи відкладаються. Але люди не розходяться... Там така черга, така черга!..

Товариство розгубилося, а Василь мало не плакав з досади.

— Все ж таки треба піти подивитися, — вирішила Зіна. — Може якраз і вдасться. Ходім!

Але Веретелюк був іншої думки:

— Ми з Ігорем ідемо наперед і ніби вас зовсім не знаємо. Побачимо, чи що з того вийде.

По дорозі опитав:

— Ти знаєш цю начальницю ЗАГСу?

— Ні, або що?

— Шкода. Баба, як піч, і красуня, якою рід Ізраїлю може пишатися. Називається Клара Абрамівна.

— Ну, і що з того?

— Нічого. Думаю виставити тебе їй на приманку: напевне клюне!..

— Ну, ти також!..

— А що ж робити? Треба товаришеві помогти «для ідеї»... І, слухай, Ігорю, ти вже сьогодні не поскупися — пускай свій капітал в оборот повною парою: усміхайся, моргай, компліменти говори, ну, і... Тебе вчити не треба.

— Як це? До цілої черги моргати?

— Ти на чергу не вважай, а при, як німий до суду. Що ж це ти, елементарних засад не знаєш?

Увійшли в темний і вузенький коридорчик ЗАГСу, засмічений, запльований і повний народу. Тут кипіло, як у казані. Люди кричали, лаялися й стукали настирливо у двері — звичайна картина у радянських установах.

Веретелюк зробив дуже насуплену міну і почав діловито пробиватися до дверей.

— Дозвольте... Дозвольте... Вибачте... Перепрошую... — кидав направо і наліво, розсуваючи натовп, який з видимою неохотою, але все ж розступався, приймаючи інтрузів [47] за начальство.

Ігор ліз за ним і поступав так само, хоч в душі сміявся.

Добилися до дверей і постукали. Але постукали не так, як стукали роздражнені клієнти, лиш гостро, упевнено і тихо одночасно.

За дверима почулися кроки, клацнув ключ у замку і на порозі з’явилася сама Клара Абрамівна — жагуча, чорнявка типової семітської краси і страшно розмальована.

— Що вам треба?! — гримнула відразу на прибулих, але її погляд, впавши на Ігорове обличчя, помітно зм’як.

— Зараз вияснимо... — незмінно діловим тоном відповів Євген, досить безпардонно відсуваючи Клару Абрамівну від дверей і заходячи до середини. А тоді обернувся до Ігоря і сказав: — Ну, я своє зробив. Далі ти кажи. І, подивися добре, чи не правду я тобі казав?.

Чи не здурів часом, що так рубав правду просто з мосту?! Березовський мало що не вилаявся вголос і не повернув оглоблів. Але в голову йому стрелила спасенна думка.

— Справді! — вигукнув, ніби забувшись у захопленні, й почав пильно придивлятися до Клари. — Але ж це просто неймовірно!.. І чому ж ти мені раніше того не сказав?!

— Я ще раз питаю, чого вам треба? — спитала спантеличена начальниця, ніяковіючи під Ігоревими оглядинами.

— Ах, це зовсім дві різні справи!.. — почав Ігор..— Але дозвольте сісти... Ви курите? — підсунув цигарки. — Ні? Перепрошую... Так, так, зовсім різні справи:.. Але друга справа — дрібничка. А от головна... Тільки не гнівайтеся, прошу вас... Я називаюся Ігор Березовський, а оце мій товариш — Євген Веретелюк... Мій брат — художник Аркадій Березовський, який, як ви напевне чули, три роки тому назад на всесоюзній виставці в Москві одержав золоту медалю за свою картину...

— Ах, так? — просіяла Клара Абрамівна. — Звичайно, чула!..

«Дідька ти лисого чула! — подумав Березовський. — Я й сам такого не чув!»

— Так от, — продовжував вій уголос, — йому дали велике замовлення на нову картину «Сім’я Народів». Він працює над нею вже два роки і майже скінчив, але бракує йому однієї постаті. Це мусить бути тип, — розумієте? — ТИП! І от з тим типом нещастя: брат ніяк не може його знайти. Він у розпуці. Їздив у різні кінці Радянського Союзу, шукав, робив різні шкіци [48] — і все невдоволений. Я був у нього в січні і бачив — чудесна картина, але одне місце досі порожнє. Оце пару днів тому назад одержав листа, в якому брат пише, що вибере один зі своїх шкіців і перенесе на картину. Не може більше чекати, бо в липні мусить замовлення скінчити. Сто тисяч, — розумієте?! — СТО ТИСЯЧ одержить...

Ігор замовк і закоханими очима дивився на Клару Абрамівну, а вона паленіла від приємности.

— І все ж... — почала зовсім м’яко і несміливо. — Не розумію...

— Не розумієте?! — здивувався Ігор. — Та ви ж, наскільки я відчув з братових пояснень і наскільки я визнаюся в тих справах, є власне вимріяним типом для його картини! І він, — показав на Веретелюка, — мені щойно оце тепер сказав, як ми сюди йшли. Це ж, Євгене, просто злочин з твого боку!..

— Злочин? — приступив до гри Веретелюк. — Ось нас зараз Клара Абрамівна вижене — і буде кінець. Як же це незнайомій людині можна таке пропонувати?

— Що пропонувати? — вдаючи, що не розуміє, спитала начальниця.

— Власне... — ніби зам’явся Ігор. — Я нічого не пропоную, але братові напишу, і він приїде. Тоді хай сам пропонує.

— Але що пропонує?

— Ах, Кларо Абрамівно! З братом інакше говорити, а інакше зі мною. Але, думаю, що брат буде просити вас позувати...

Клара Абрамівна розтопилася остаточно і, не говорячи ні «так», ні «ні», почала випитувати про всякі подробиці «чудесної картини». Ігор плів, що йому на язик прийшло, поки врешті в кімнату не просунувся Тєрєнтій Кузьміч — помічник начальниці — з пачкою нових бланків під пахвою. Порівняно до пишної Клари виглядав, як роздушена і висохла блощиця — такий був жовтий і худий.

— Ну, — підвівся Ігор, —не будемо вас затримувати...

— Чекайте, — зупинила його начальниця. — А яка ж та друга справа?

— Ах, це вже дурничка! Тут наш товариш хотів, сьогодні записатися, але я чув, що ви вже до кінця дня ні шлюбів, ні розводів не реєструєте?

— На жаль, ні... Але для вашого товариша зробимо виняток, — великодушно усміхнулася Клара. — Вони ще тут? Тєрєнтій Кузьміч, покличте їх сюди!

І щойно тоді почалося!..

Ледве вспів Тєрєнтій Кізьміч відкрити двері й закликати молодят, як його збив з ніг натовп, увалившись з коридору до кімнати:

— А це що за порядки?!

— По «букві З» [49] дієте?!

— Ми вже півдня тут стовбичимо, а ви собі по знайомству пускаєте?!

— Давай записувать за чергою!..

— Вийдіть зараз же! Вийдіть усі до одного!... — заверещала Клара.