Проти переконань - Мак Ольга

Замовк і безтямно обертав замкнену скриньку в руках, а м’якенькі мішечки під очима жалібно тремтіли.

— Ключик у Марусі, — нагадав. — Вона знає також...

Сховав скриньку і засунув дощинку.

— Тепер, Ігорю, — продовжував трохи бадьоріше, — справив я для свого майбутнього зятя та й для Марусі чоботи-сап’янці. Ніхто тепер таких не носить, але я так, не для вжитку, а на пам’ятку. Лежало у мене два кусники сап’яну ще від царських часів — ось я й подумав таке зробити...

Він покопався в скрині, витягнув зі споду згорток у білій хустині й розв’язав.

Зворушений і пригноблений цією розмовою, Ігор, однак, не міг стримати вигуку захоплення на вид мистецько зроблених сап’янців зі срібними підковами. Взяв у руки обидві пари — червоні жіночі й зелені чоловічі — й дивився на них, як на щось значно-значно більше, ніж звичайне взуття. Дійсно, тепер таких ніхто не носив, а молодше покоління навіть не знало, як виглядали оспівані в поезії і прозі чоботи-сап’янці. Вони, як і козацькі жупани, як і кораблики, що прикрашали колись горді жіночі голівки, як і давня слава козацького народу, відходили в минуле. І що ж кращого й розумнішого міг лишити по собі скромний швець у пам’ятку для своїх нащадків, як не оцей витвір своїх працьовитих рук? Чи тільки рук? Чи не вклав він у свою працю й своє серце, свою нездійснену мрію?

Ігор обернув чоботи підошвами догори й машинально перехопив якийсь предмет, що висунувся з халяв. Глянув і мало не вибухнув плачем: три пари малесеньких черевичків з того ж узорчатого сап’яну.

Цього вже було забагато на його нерви, і він, щоб стримати себе, відвернувся, підійшов до вікна і спробував закурити. Але сльози набігали в очі, в горлі щось набрякло, а руки трусилися, аж скакали. Не витримав. Кинув цигарку, вхопив Григорія Степановича в обійми й міцно пригорнув до себе. І від цього якось відразу заспокоївся.

— Батьку, — сказав виразно, — батьку... У мене нема людини, яку б я більше шанував, якій би я був більше зобов’язаний і яка була мені рідніша від вас. І навіть коли б доля не судила мені назвати Марусю своєю дружиною, то вас я все уважатиму батьком, а Марусю — сестрою. Я даю вам слово моєї чести, я вам присягаю на пам’ять моєї матері, що ніколи-ніколи не забуду того добра, яке і ви і Маруся для мене зробили! А, поки що, прошу у вас дозволу — вважати Марусю моєю нареченою.

— Боже вас благослови!.. І я дякую, сину, і я... — поплескав його по плечах Кобзаренко. — Ти — чесна дитина. Вірю тобі. А, оженившись з Марусею, не пожалуєш, бо вона — добра душа, буде тобі вірною дружиною, дбайливою господинею і люб’ячою мамою дітям.

— Знаю, батьку. Я люблю Марусю...

— Люби. Люби її, сину, так, як я люблю: як свою душу — і будете щасливі...

... А другого дня Березовський одержав повідомлення, що його призначається на посаду завідувача педагогічної частини в тій самій школі, де він мав працювати, як звичайний учитель. Вістка, безперечно, була приємною, але вимагала його негайного приїзду.

Маруся поставилася до цієї звістки без особливої радости, але й без помітного жалю. Зате Кобзаренко, може й сам того не помічаючи, поводився так, ніби прощався з Ігорем на все життя: радив подбати про те, щоб не втратити права власности на хату, говорив про конечність ремонту, про зміну старих дерев у садку новими щепами і все повторював:

— Бо таки нема кращого, як своя хата. Оте мандрівне життя з людини цигана робить, а на одному місці й камінь обростає...

Ігор старався всіма силами відвернути думки Григорія Степановича від цього почуття приречености, але сам десь інстинктом своїм відчував наближення чогось неминучого й сумного.

* * *

Приїхавши на посаду, відразу пірнув з головою в навал роботи. Треба було погодити учителів у розподілі годин, складати план й розклад годин, зайнятися підготовкою повторних осінніх іспитів, перевірити стан бібліотеки й кабінетів, взявши на себе й частину обов’язків, директора, який, як і кожний партієць, не дуже то уділявся роботі. Недосвідчений і необізнаний зі справами, Березовський на кожному кроці зустрічав усякі труднощі, але поволі втягнувся і прибирав справу за справою у свої руки.

Але, помимо переобтяженосте працею, гостро відчував свою самотність. Давалася вона йому взнаки і тоді, коли сидів за роботою в розігрітому сонцем порожньому шкільному будинку, і тоді, коли заходив до нехлюйної, убогої районної їдальні, що годувала своїх клієнтів якимись помиями і стало несвіжим м’ясом, І тоді, коли, скінчивши пізно увечері роботу приходив до своєї кавалерської кімнати, тимчасово найнятої при одній жидівській родині. Кімнатка, правда, була чистенька, господиня — привітна й охайна, але оті типово-жидівські меблі й купа галасливої дітвори впливали на його нерви.

Випивши склянку чаю з тонесенькою скибочкою білого хліба, економно намащеного повидлом з чорних слив (господиня погодилася давати йому чай ранком і увечері), Ігор пробував читати, або переглядати газети, але його увагу мимовільно приковувала до себе то пузата, чорна комода, то бляшане ліжко з намальованими на ньому краєвидами в яскраво-синіх, зелених і вже почорнілих жовтих фарбах, то побільшені фотографії бородатих і пейсатих родичів, чи пухких меланхолійних родичок господині, що пильно й терпеливо дивилися на нього зі стін, мов би кажучи: «Ну й ну, коли ж то ти вже заберешся звідси?..»

Він і сам рад би був якнайскоріше втекти з цього чужого світу, але мусів чекати на якесь мешкання, що мало звільнитися за пару тижнів. А, поки що, повинен був терпіти.

Поки що? Скільки ж часу, властиво, те «поки що» буде тривати? Ну, перейде до окремого мешкання і залишиться навіть без того чаю, який йому тепер давала господиня. Сам буде змушений собі його варити. Ну, навіть приїде Маруся — і що з того? Тут не те, що вдома. Тут доведеться критися зі своїми почуваннями, щоб не бути пікантною атракцією для спостережливих і цікавих учнів, як рівно ж і для учителів. Особливо тепер йому, як завпедові, доведеться оглядатися на кожний крок, бо ж він на становищі, на виду у всіх! Ні одна їхня зустріч, ні одна розмова не укриється в маленькому світі нудьгуючого і ласого на новини містечка, тим більше ще у вужчому шкільному світі!..

Ігоря огортала досада: до дідька лисого, як це він раніше над тим не подумав?! Чи ж не ліпше було б, коли б вони приїхали, як подружжя? Тоді не було б клопотів з чаєм, не було б потреби ходити до тієї задрипаної їдальні, що стояла на глинистому горбі, обіллятому помиями і закиданому сміттям, не було б і шепотів поза плечима, багатозначних натяків і недискретних поглядів.

Так, найкраще одружитися! Однаково ж рішився на це, то навіщо відкладати?

Але...

Гм, «одружитися»...

«Одружитися» — це значить відбути всю церемонію з благословенством і потім піти до Клари Абрамівни, а цього він не міг, нізащо! Дана в присутності розчулення обіцянка Григорієві Степановичу муляла тепер його сумління, як застрягла в горлі кістка: навіщо було таке дурне обіцяти? Адже воно наповнює почуттям гострого протесту все його нутро, воно йде впоперек його засад, впоперек його переконань! Хіба, нічого не кажучи, привезти сюди Марусю просто до свого нового мешкання і сказати їй: «Ти моя жінка»?.. Це і непевне (Маруся і його може почастувати калошею) і просто нечесно. Виглядало б на якесь «викрадання з сералю» [50], попросту сказавши, звідництво в розумінні Кобзаренка.

Як би це все розв’язати?..

Та розв’язка не приходила, а неспокій і туга росли. З одного боку оце кавалерське життя, від якого він в значній мірі вже відвик, завдяки щоденним відвідинам Кобзаренків, а з другого несподівана дурна перешкода до щастя, розпалювали їх щодень більше. Він ходив, запаморочений настирливою думкою, жадібно читав Марусині листи, пестив її і цілував у думках, але й далі нічого рішучого написати не міг. Бо й що мав би писати? Коли б не Григорій Степанович, Марусю можна було б переконати. Але вона зараз же «побіжить на пораду». Дурненьке, наївне дівча!.. Дурненьке, але безконечно миле й дороге!..