Проти переконань - Мак Ольга

Ігорю, нічого мені не пиши на цю тему і не завдавай собі труду дискутувати з поглядами простої жінки — я ж знаю, що ти своєю логікою переможеш і її, і мене. Але це нічого не поможе, Ігорю. Я вже більше не піду проти своїх переконань, я безсила проти них піти! І я Тобі кажу безповторно, що, або Ти згодишся зробити так, як хотів тато, і я приїду до Тебе, як Твоя справжня дружина, як Березовська, або я не приїду взагалі. Рішай.

Маруся».

Ігореві видалося, що з листа до нього промовляє хтось тяжко заїкуватий, бо папір трясся, слова розламувалися, розкришувалися й окремі їхні відламки надовго приковували його зір, залишаючись темними для зрозуміння.. Він кілька разів починав від початку, поки зрозумів. Зрозумів лист і пізнав його авторку.

Так, оце вона — Маруся. Оце — перекотиполе, що улягає волі всіх вітрів, у засяг яких попадає. Оце, нарешті, людина, яка здібна до божевільних вчинків, але думка якої прикована ланцюгами рабства до второваних доріг. Це — Маруся! І таку жінку судилося йому покохати! О, іронія долі! Справді іронія, бо ж і тепер, коли повинен був би охолонути до неї, погорджувати нею за її жалюгідну сповідь перед Сірчихою — любив її далі, незмінно, глибоко. По всьому, що сталося, його кохання зросло й дозріло. Її бурхливий темперамент, що крився під панциром скромности й соромливости, заскочив його самого, її пестощі, її ніжність, її особлива солодкість при самій лишень згадці про них пришпилювали гострою голкою серце кудись аж до плечей, і там воно тріпалося, мов несамовите, наганяючи гарячі хвилі крови в голову. Він часто серед білого дня змушений був покидати роботу й бігти напитися води й змочити голову, бо йому темніло в очах, ставало млосно. Він божеволів за нею. Не вірячи в молитву, він молився б до неї, не визнаючи святощів, він уважав усе те, що сталося між ними, за святе. А вона...

Не відкладаючи, сів і відразу відписав:

«Марусю!

Ти виставила моє кохання на важку пробу, і справді мусить воно бути дуже сильним, коли цю пробу витримало. Ти просиш мене не дискутувати, і я дискутувати не буду. Я сказав Тобі вже все, що міг сказати, і більшого не скажу нічого. Не гніваюся я і за Твої кошмари, бо знаю, що вони є витвором нервів і хворої уяви. Натомість, дивує мене Твоя відвага, з якою Ти поспішилася відразу на другий день оповісти хресній матері про наше «гріхопадіння». Думав, що Ти є скромнішою і соромливішою, ніж показалося насправді. Я — мужчина, але не можу собі уявити, як би я про такі речі насмілився комусь хоч би натякнути. І коли Ти не маєш сорому, то я соромлюся за Тебе.

Але переходжу до суті Твого листа:

Бачу, що Ти заради своїх примх бажаєш поставити на своєму і зі мною не числишся. А я Тобі скажу таке: Я люблю Тебе, Марусю, шалено люблю, але нема у світі сили, яка б примусила мене скоритися Твоїм примхам! Більше того: я тепер і до ЗАГСу не піду так довго, поки Ти того хотітимеш. Саме тому, що Ти того домагаєшся в категоричній формі! В одному я держуся старих засад — що в родині головою мусить бути чоловік, а не жінка, і від того не поступлюся. Мусиш слухати мене і в засадничих питаннях робити так, як я скажу, і надії на те, що може бути інакше, вибий собі з голови.

А моє останнє слово таке: приїжджай! Тут уже всі знають, що я одружений, і нікому в голову не приходить питати мене, як саме ми одружилися.

Щоб ніяк не впливати на Твоє остаточне рішення і щоб Ти потім знову не вважала моїх переконувань «підшептами нечистого», я по Тебе не приїду, але прошу пам’ятати, що моє мешкання, мої обійми і моє серце стоять для Тебе отвором.

Твій Ігор».

Виславши листа, заспокоївся і чекав, як на відповідь, на саму Марусю. Щоб вона там не писала, щоб не думала, які б не мала переконання, але тепер їй не лишалося іншого виходу. Маруся не була Зоєю, на яку інтимний зв’язок не клав ніякого зобов’язання. Для Марусі, при її ментальності, навіть примусове «гріхопадіння» з нелюбим, осоружним чоловіком, могло б стати ланцюгом, закріпляючим на все життя. Тим більше з ним, з Ігорем...

І Березовський чекав.

Але напередодні дати, в якій Маруся повинна була з’явитися, згідно з призначенням до роботи, з’явилася сіренька, мов горобчик, дівчина і подала Ігореві конверт зі штампом районової інспектури наросвіти.

Нічого не підозріваючи, він відкрив конверт і прочитав таке:

«Замість М. Г. Кобзаренко, яка одержала інше призначення, надсилаємо до вас на посаду учительки для молодших класів Єлисавету Іванівну Дубенчук».

Березовський прочитав раз і не зрозумів, прочитав другий раз і не повірив. Коли ж врешті зрозумів і повірив, ледве стримався, щоб не вхопити Богові духа винну [53] сіреньку Єлисавету Іванівну і не виштовхати її за двері.

— Сідайте і почекайте трошки, — сказав насилу, сам дивуючись своєму спокійному голосові. — Я зараз вернуся і обговорю з вами справу.

Вийшов з учительської й подався до фізико-хімічного кабінету, від якого носив ключа. Увійшов, замкнувся, сів на запорошений стілець і вхопив себе за голову.

Чи ж це можливе?! Маруся, ЙОГО Маруся, його дружина, його кохання, не приїде!.. Зреклася його після того всього, що сталося, відкинула його любов, знехтувала його великодушністю, з якою він простив їй все, включно зі «сповіддю» у Сірчихи, і «одержала інше призначення»!.. Чи ж справді могла так поступити через примху, через бажання поставити на своєму? Надіється на те, що зломить його і змусить перепрошувати? Ні, це до Марусі не подібне! Занадто вже вона чесна і щира для цього. Ні, ні! Видно, й справді вона безсила піти проти своїх переконань, видно й справді її думка не в силах порвати з поглядами, які ще глибоко корінилися по передмістях. А, може, до того всього долучився ще й жаль покидати самотним хворого батька, перед яким вона почувається тепер такою винною? Це дуже правдоподібне. Могла якось вистаратися посаду в місті й лишитися. Та, як би там не було, вона не приїде. Не приїде!.. Поїхати туди, зламавши слово?.. Ні, він також не погодиться. Вона мусить написати, мусить дати вияснення! Але яке вияснення? Що може вияснити людина, яка нагадує глибоку, таємничу криницю, де годі догледіти воду. Вона і сама себе не знає.

Викуривши три цигарки підряд, Ігор урешті постановив нічого не писати, чекати на лист, і пішов приймати нову учительку.

Та, замість листа, прийшов пакунок. Лишень глянувши на нього, Ігор зрозумів, що в ньому прийшов образок. Хотілося йому дуже глянути на подобу своєї матері, але він боявся знову зустріти той сумний, докірливий погляд, якого досі не міг забути, і він пакунка не розкрив. Зрозумів лишень до кінця, що Маруся не завагається зірвати з ним остаточно, і це наповняло його душу глибоким жалем.

* * *

Серед клопотів і праці котилися одноманітні дні, а, коли й вирізнявся серед них котрий, то тільки тим, що сталася якась неприємність, або додався новий клопіт: то посварилися між собою учительки, то з якогось предмету, або в якійсь класі загрозливо зріс процент неуспішности, то знову нахуліганили учні, то приходили зі скандалами батьки в обороні своїх нащадків, то врешті, виявлялося, що той учитель, або та учителька не може абсолютно собі дати ради з учнями і з програмовим матеріалом. А, поза тим, постійні цифрові й словесні відчити з деталічним обрахунком оцінок успішности з кожного предмету, пропусків годин, наявности учнів у загальних цифрах і у процентах, довжелезні реляції про працю школи, що їх вимагалося кожного місяця і які вимагали місяця часу на своє викінчення; нарешті контроля учителів, власні години, перевірка зошитів, педагогічні наради, збори і сотні всяких інших справ заповнювали дні по береги.

Березовський майже кожного дня вертався додому перед північчю і вже на порозі мешкання важко зідхав. Відчиняв двері і, замість теплоти родинного гнізда, зустрічав пустку. Сумував у кухні не накритий нічим стіл, на якому сиротіла порожня склянка від чаю, жалібно дивився занедбаний мідний примус, заплаканий зеленими потьоками, непривабливо виглядало убоге залізне ліжко, якого Ігор при найбільших стараннях ніколи не міг застелити як слід, хиріли й жовтіли кволі квіти у вазонках, і все довкола виглядало недоладно, не поставлене на своє місце.