Покров - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 18 страниц из 89

нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати

нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер»,

поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у ва-

зон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:

— Що це?!

— «Паркер» у кактусі, — сказав Льова Шендрик.

— Це не «Паркер»! — завівся Хотинський. — Це символ,

образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете

мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропо-

нувати клієнтові оригінальну ідею.

— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандарт-

но. — Устремління…

— Куди?! — Хотинський уже нервував.

— У Всесвіт!

— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба

втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!

— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — борони-

лася Оля.

— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто пе-

ретворював мозковий штурм на цирк.

Хотинський розгнівався.

— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висмію-

вати?!

— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може,

безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.

— І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше

нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізу-

валася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…

— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийня-

ти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!

42

— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.

— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мор-

дується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше

строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема —

пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони

справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута

ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи!

Крута ж ідея!

Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».

— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу

людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався.

Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застряг-

ла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.

— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.

— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.

— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?

— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнув-

ся. — Я почув тебе, Мар’яно.

З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’яз-

ківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинсько-

го?.. А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої

ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не

у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі

в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будин-

ку біля «Олімпійського».

— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хви-

лювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка

крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хо-

тинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто.

Я крутішої хати в житті не бачила.

— Так він багатий?

— Та, певно. Їздить на «ауді».

— А тебе на таксі відправляє.

43

— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після

вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.

Поля не здавалася:

— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — влас-

ні бізнеси.

— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній

агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним!

І їздити на «ауді»!

— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсуд-

лива Поля.

Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотин-

ського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвер-

тість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати

працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то

би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгів-

цям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.

— А твої батьки? — спитала обережно.

— Я — сам по собі, — Хотинський обійняв Мар’яну, гля-

нув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?

Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський

викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже

геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Гу-

билася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотин-

ського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтри-

гувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання

все частіше гризли Мар’яну.

— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми

зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займа-

тися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти

вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. — І мама

замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої

намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче

44

ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч

раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.

— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть

засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища

затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі

злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку

в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на

далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».

— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала

Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому

доведеться приймати рішення. Щось та скаже.

Хотинський мовчав до зими.

В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав

колектив агенції на роботу — зривалися строки рекламної кампа-

нії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала вида-

ти на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася

офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смика-

лася безпорадно — дві цигарки, третя кава, води, ще покурити

чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора

ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом

з подругою — на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.

— Ходімо на Майдан! — запропонувала натхненно.

— Що я там забула? — буркнула Мар’яна.

— Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлує-

мося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу при-

йде, тим краще.

— Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! — роздратувалася

Мар’яна. — Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не

з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови ви-

кинула, а ти й досі з ним крутиш?!

— Мені з ним кльово.

— Він на вісім років за тебе молодший!

Та Полі вуха заклало — не чула Мар’яну, швидко кидала

речі в сумку.

45

— То йдеш?

— Іди ти… — Мар’яна одна-однісінька поверталася до

батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от

нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосун-

ків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспектив-

но. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід на-

хабно — дівка хлопцеві в тітки годиться.

— Дурна! — Мар’яна дісталася дому близько десятої, вкла-

лася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі»,

манікюр — дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок.

Тільки накрилася ковдрою — мобільний: дзень!

— Поль! Якого біса? — на годиннику шоста ранку.

— Вийди… — Полин голос — як із глибокої ями.

Ознакомительная версия. Доступно 18 страниц из 89