Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель

— Гало?

— Гаррі, це Маркус.

— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.

Я відповів прямо:

— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.

Він одразу ж споважнів.

— Маркусе, та що ви оце кажете?

— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.

Він приязно і заспокійливо зареготав.

— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися потрахатися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.

— Ви так вважаєте?

— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалось, я переконав вас у цьому.

— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І попри це, результату нуль.

— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?

4-6 липня 2008 року

За ті дні, що передували нашій бостонській зустрічі з Барнаскі, розслідування відчутно просунулося вперед.

По-перше, Пратта обвинуватили в діях сексуального характеру стосовно неповнолітньої, яка не сягнула шістнадцятирічного віку, й наступного дня після арешту випустили на поруки. Він тимчасово оселився в мотелі у Монберрі, а його дружина Емі поїхала до сестри в інший штат. На допиті Пратт підтвердив, що не лише Тамара Квінн показувала йому знайдений у Гаррі аркуш із записом про Нолу, а й Ненсі Геттевей розповідала йому те, що знала про Елайджу Стерна. Але Пратт свідомо знехтував свідченнями, боячись, що Нола обмовилася котрійсь із них про епізод в авто, й не хотів, допитуючи їх, накликати на себе лихо. Проте він присягався, що немає жодного стосунку до загибелі Ноли і Дебори Купер і що керував пошуками бездоганно.

На основі тих заяв Ґегаловуд зумів переконати прокуратуру видати ордер на обшук у домі Елайджі Стерна. Обшук відбувся вранці в п’ятницю, 4 липня, в День незалежності. Портрет Ноли виявили в майстерні та конфіскували. Елайджу Стерна доправили до поліції штату і допитали, проте обвинувачення йому не пред’явили. Цей новий поворот подій спричинив іще більшу зацікавленість у суспільстві: мало того, що в справі про смерть Ноли Келлерґан заарештували славетного письменника Гаррі Квеберта і колишнього начальника поліції Ґаррета Пратта, — до неї також була причетна найзаможніша людина Нью-Гемпширу.

Ґегаловуд докладно розповів мені про допит Стерна. «Неймовірний чолов’яга. Цілковитий спокій. Навіть своїм адвокатам звелів зачекати за дверима. Такий поважний, погляд мов криця, я аж зніяковів у його присутності, хоч на таких справах не одного собаку з’їв. Показав йому картину, і він сказав, що це справді Нола».

— Чому у вас вдома висить ця картина? — запитав Ґегаловуд.

Стерн відповів таким тоном, наче все і так зрозуміло.

— Бо вона моя. Хіба в цьому штаті є закон, що забороняє чіпляти на стіну картини?

— Ні. Але це портрет дівчинки, яку вбили.

— А якби в мене висів портрет Джона Леннона, якого теж убили, це мало б якесь значення?

— Ви чудово розумієте, про що мені йдеться, пане Стерне. Звідки взялася ця картина?

— Її написав один із моїх тодішніх службовців. Лютер Калеб.

— Чому він написав цей портрет?

— Тому що любив малювати.

— Коли було написано цю картину?

— Влітку сімдесят п’ятого року. В липні чи в серпні, якщо пам’ять мене не підводить.

— Тобто безпосередньо перед зникненням дівчинки.

— Так.

— Як її було написано?

— Гадаю, пензлем.

— Годі дурня клеїти. Звідки він знав Нолу?

— В Аврорі всі її знали. Дівчина його надихнула, то й написав портрет.

— А вас не хвилювало, що у вас вдома висить портрет зниклої дівчинки?

— Ні. Це чудове полотно. Це мистецтво. А справжнє мистецтво бентежить. Мистецтво, що подобається всім, — це результат звиродніння нашого світу, зіпсованого політкоректністю.

— Ви усвідомлюєте, що, володіючи полотном з оголеною п’ятнадцятирічною дівчинкою, можете накликати на себе неприємності, пане Стерне?

— Оголеної? У неї не видно ні грудей, ні статевих органів.

— Але ж вона вочевидь гола.

— Ви готові відстоювати свій погляд у суді, сержанте? Адже ви програєте і знаєте це незгірше за мене.

— Я хочу лише з’ясувати, чому Лютер Калеб малював Нолу Келлерґан.

— Я вже сказав: він любив малювати.

— Ви знали Нолу Келлерґан?

— Трохи. Як і всі в Аврорі.

— Лише трохи?

— Лише трохи.

— Ви брешете, пане Стерне. У мене є свідки, які стверджують, що у вас був із нею зв’язок. Що її привозили до вас додому.

Стерн зареготав.

— І ви можете це довести? Сумніваюся, бо це брехня. Я й пальцем не доторкнувся до цієї дівчинки. Послухайте, сержанте, мені вас шкода: ваше розслідування забуксувало, і ви насилу формулюєте запитання. То я вам допоможу. Нола Келлерґан сама прийшла до мене. Однієї гожої днини вона прийшла до мене додому і сказала, що їй потрібні гроші. І погодилася позувати для портрета.

— Ви платили їй за те, що вона позувала?

— Так. Лютер був дуже талановитий художник. Страшенно талановитий! Він уже писав для мене чудові полотна: краєвиди Нью-Гемпширу, сцени з повсякденного життя нашої чудової Америки — і я аж загорівся. Як на мене, Лютер міг стати одним із великих митців століття, і я подумав, що, малюючи цю прекрасну дівчину, він зможе створити щось грандіозне. І ось вам доказ: якщо я зараз, на хвилі скандалу довкола цієї справи, захочу продати картину, то спокійнісінько візьму за неї один або й два мільйони доларів. А чи багато ви знаєте митців, що продаються за два мільйони доларів?

Сказавши це, Стерн рішуче заявив, що згаяв уже достатньо часу і що допит закінчено, й пішов у супроводі юрми адвокатів, а в приголомшеного Ґегаловуда до розслідування додалась іще одна загадка.

— Ви щось розумієте, письменнику? — запитав Ґегаловуд, закінчивши розповідь про допит Стерна. — Одного прекрасного дня дівча приходить до Стерна і пропонує за грошики позувати для картини. Можете ви цьому повірити?

— Дурість якась. Нащо їй потрібні були гроші? Щоб утекти?

— Можливо. Але, втікаючи, вона й заощаджень своїх не взяла. В її кімнаті лишилася коробка з-під печива, там було сто двадцять доларів.

— А що ви зробили з картиною? — запитав я.

— Поки що лишили в себе. Доказ.

— Який доказ, якщо Стернові й обвинувачення не пред’явили?

— Проти Лютера Калеба.

— То ви його серйозно підозрюєте?

— Не знаю, письменнику. Стерн підтримує малярство, Пратт дає за щоку, але які в них можуть бути мотиви, щоб убити Нолу?

— Боялися, що вона розповість? — припустив я. — Може, вона погрожувала все розповісти, і хтось із них у паніці завдав їй смертельного удару, а потім закопав?

— А звідки тоді напис на рукописі? «Прощавай, люба Ноло» означає, що той чоловік кохав дівчинку. А єдиний чоловік, який її кохав, це Гаррі Квеберт. Ми весь час повертаємося до Квеберта. А що як Квеберт, дізнавшись про Пратта і Стерна, сказився і вбив Нолу? Вся ця історія може бути простісіньким убивством із ревності. До речі, то була ваша гіпотеза.

— Гаррі вчинив убивство через ревнощі? Ні, це якась маячня. Коли нарешті будуть результати цієї клятої графологічної експертизи?

— Скоро. Днями, мені казали. Маркусе, я мушу сповістити вам ось що: прокуратура збирається запропонувати Гаррі угоду зі слідством. З нього знімають викрадення, а він зізнається в убивстві на ґрунті ревності. Двадцять років в’язниці. Поводитиметься зразково, відбуде п’ятнадцять. Без смертної кари.