Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель

— Угоду? Нащо? Адже Гаррі ні в чому не винен.

Я відчував, що ми щось випускаємо, якусь подробицю, що пояснює все. Та, перебираючи подумки останні дні Нолиного життя, я не міг знайти за весь серпень 1975 року жодної значної події, аж до того вечора тридцятого числа. Правду кажучи, коли я розмовляв з Дженні Довн, Тамарою Квінн і ще кількома аврорівцями, мені здалося, що ті три тижні були для Ноли щасливі. Гаррі ж розповідав, що її топили, Пратт — що її змушували брати за щоку, Ненсі казала про мерзенні зустрічі з Лютером Калебом, але Дженні й Тамара стверджували зовсім інше: за їхніми словами, не можна було вважати, що Нолу били і що вона була нещасна. Тамара Квінн навіть згадала, що попросила Нолу повернутися працювати в «Кларкс» на початку навчального року, й та погодилася. Я так здивувався, що двічі в неї перепитав. Чому Нола хотіла знову стати кельнеркою, якщо збиралася втекти? А Роберт Квінн казав, що бачив її з друкарською машинкою, та вона прямувала легкою ходою та ще й наспівувала. Скидалося на те, що в серпні 1975 року Аврора була просто-таки раєм на землі. І я подумав, чи справді Нола хотіла покинути це містечко. У мене виник страшенний сумнів: чому я такий переконаний, що Гаррі каже правду? Звідки я знаю, що Нола і справді просила його поїхати з нею? А що як це виверт, щоб зняти з себе обвинувачення у вбивстві? А що як Ґегаловуд все-таки має рацію?

З Гаррі я знову зустрівся надвечір 5 липня у в’язниці. Вигляд у нього був кепський. Обличчя сіре, на чолі з’явилися нові зморшки.

— Прокурор хоче запропонувати вам угоду, — сказав я.

— Та знаю. Рот уже казав мені. Вбивство з ревнощів. За п’ятнадцять років я зможу вийти на волю.

З інтонації видно було, що він ладен розглянути цю пропозицію.

— Тільки не кажіть, що погодитеся, — розгнівався я.

— Не знаю, Маркусе. Адже я зможу уникнути смертної кари.

— Уникнути смертної кари? Що це означає? Що ви таки винний?

— Ні, але всі докази проти мене! І в мене немає щонайменшого бажання грати в покер із присяжними, які вже один раз мене звинуватили. П’ятнадцять років усе-таки ліпше, ніж довічне ув’язнення чи камера смертників.

— Гаррі, я востаннє запитую вас: це ви вбили Нолу?

— О господи, звісно ж, ні! Скільки вам казати!

— То ми це доведемо!

Я дістав плеєр і поклав його на столі.

— Знову ця машинка, Маркусе? А нехай їй!

— Мені треба збагнути, що сталося.

— Я не хочу, щоб ви записували. Прошу вас.

— Добре. Тоді я записуватиму рукою.

Я дістав зошит і ручку.

— Мені хотілось би поговорити ще про вашу втечу 30 серпня 1975 року. Як я розумію, коли ви з Нолою вирішили втекти, книжку було майже завершено…

— Я її дописав за декілька днів до від’їзду. Працював я швидко, дуже швидко. Наче в трансі. Все було так неймовірно: Нола — весь час поруч. Перечитувала, правила, друкувала. Може, видамся вам сентиментальним, але це була просто казка. Книжку я завершив 27 серпня. Пам’ятаю це, бо того дня востаннє бачив Нолу. Ми домовилися, що мені треба поїхати з міста на два-три дні раніше, щоб не виникло підозри. Тож 27 серпня — останній день, що ми провели разом. Я написав роман за місяць. Здуріти можна! Я так собою пишався. Пам’ятаю, на терасі, на столі, лежало два тексти: один рукописний, а другий — плід неймовірних Нолиних зусиль, — видрукуваний на машинці. Ми пройшлися берегом, тією місциною, де зустрілися три місяці тому. Довго йшли. Нола взяла мене за руку і сказала: «Гаррі, зустріч із вами змінила моє життя. Ми будемо такі щасливі вдвох, ось побачите». Ми ще погуляли. Наш план було розроблено до дрібниць: я повинен був поїхати з Аврори наступного ранку, та перед тим з’явитися в «Кларксі», розповісти всім, що маю термінові справи у Бостоні й мене тижнів зо два не буде в містечку. Потім я мав два дні пожити в Бостоні, зберегти готельні рахунки, щоб усе збігалося, якщо мною раптом зацікавиться поліція. Далі, тридцятого серпня, повинен був поселитися в мотелі «Морський берег», на першому шосе. Нола просила мене найняти восьмий номер, вона любила це число. Я запитав, як вона дістанеться до мотелю, адже він усе-таки за кілька миль від Аврори, і вона сказала не перейматися цим, бо ходить швидко і знає короткий шлях берегом. Вона прийде до мене у восьмий номер надвечір, о сьомій годині. Ми відразу ж поїдемо, дістанемося Канади, знайдемо затишний куточок і наймемо маленьке помешкання. Потім я мав повернутися в Аврору. Нолу напевно розшукуватиме поліція, та я повинен був зберігати спокій, казати, що був у Бостоні, й пред’явити готельні рахунки. Потім мені треба було з тиждень прожити в Аврорі, щоб не виникло підозр, а вона спокійно чекатиме на мене в нашому помешканні. Далі я мав повернути дім у Гусячій бухті й назавжди покинути Аврору, пояснивши, що дописав роман і тепер мушу взятися до його публікації. Я повернувся б до Ноли, рукопис відіслав би в нью-йоркські видавництва, а потім їздив би з нашого канадського притулку до Нью-Йорка й назад, аж доки книжка вийде друком.

— А що збиралася робити Нола?

— Ми роздобули б їй фальшиві документи, вона закінчила б школу, а потім університет. Дочекалися б, коли їй виповниться вісімнадцять. І вона стала би пані Квеберт.

— Фальшиві документи? Та це ж якесь божевілля!

— Знаю. То було повне божевілля. Цілковита маячня.

— А потім що було?

— Того дня, 27 серпня, на березі, ми ще кілька разів повторили план і повернулися додому. Сіли на старій тахті у вітальні — тоді вона ще не була стара, це вже потім зносилася, бо я так і не зміг із нею розлучитися, — і відбулася наша остання розмова. Ось її останні слова, Маркусе. Я ніколи їх не забуду. Вона сказала: «Ми будемо дуже щасливі, Гаррі. Я стану вашою дружиною. Ви будете великим письменником. І викладачем в університеті. Я завжди мріяла вийти заміж за університетського викладача. З вами я буду найщасливішою жінкою. Ми заведемо великого, рудого, мов сонце, пса, лабрадора, і назвемо його Шторм. Дочекайтеся мене, прошу вас, дочекайтеся мене». І я сказав: «Ноло, якщо треба буде, я чекатиму тебе все життя». То були останні її слова, Маркусе. А потім я заснув, а як прокинувся, сонце вже сідало, і Нола пішла. Океан тонув у рожевому сяєві, над ним галасливо ширяли зграї чайок. Тих клятих чайок, що вона їх так любила. На столі на терасі лежав тільки один рукопис, той, що зберігся в мене, оригінал. А поруч записка, та, що ви знайшли у скриньці, я пам’ятаю її слово в слово. «Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди». Я не шукав рукопис, бо зрозумів, що вона забрала його з собою, щоб перечитати ще раз. А може, щоб бути певною, що я приїду тридцятого в мотель. Вона взяла той клятий рукопис, Маркусе, вона іноді так робила. А я наступного дня поїхав з міста. Як ми і домовилися. Зайшов у «Кларкс» випити кави, навмисне, щоб усі мене бачили, і щоб сказати, що мене кілька днів не буде. Як завжди уранці, там була Дженні, я сказав, що маю справи в Бостоні, що книгу я майже дописав і в мене важливі зустрічі. Та й поїхав. Поїхав, і мені й на думку не спало, що я більше ніколи в житті не побачу Ноли.

Я поклав ручку. Гаррі плакав.

7 липня 2008 року

У Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза» Барнаскі півгодини переглядав ті півсотні сторінок, що я йому приніс. Потім покликав нас.

— То як? — запитав я, заходячи до кімнати.

Очі його сяяли.

— Це геніально, Ґольдмане! Геніально! Я знав, що мені потрібні саме ви!

— Майте на увазі, це лише нотатки. Там є речі не для друку.

— Авжеж, Ґольдмане. Без питань. Хай там як, ви все одно читатимете коректуру.

Він загадав принести шампанського, поклав на столі примірники угоди і коротко нагадав її зміст.

— Термін надання рукопису — кінець серпня. Натоді будуть готові суперобкладинки. Коректура і верстка — впродовж двох тижнів, друк у вересні. Книжка має вийти останнього тижня місяця. Це найпізніше. Чудовий таймінг! Простісінько перед президентськими виборами і приблизно перед початком процесу над Квебертом! Розкішний маркетинговий хід, Ґольдмане! Ура!