Ознакомительная версия. Доступно 18 страниц из 89
Наумові очі стали ще більшими і скорботнішими. При-
клав долоні з тонкими довгими пальцями до Олиних щок,
зазирнув у очі.
— Як же ми врятуємо нашу дитину? Їдь! Їдь звідси,
Оленько.
— Куди? Усюди голод! Без заводу не виживу. І без те-
бе, Науме…
На цій трагічній ноті й завершилася історія кохання
Ольги Ланської і Наума Озера, бо до котельні увірвався
директор школи з двома дужими міліціянтами.
— Розпуста! Содом і Гоморра у вигляді антирадян-
ських аморальних статевих стосунків без відповідного
штампу прямо на робочому місці! — верещав. Підскочив
до Наума. — Ах ти, жиденя невдячне! Я тобі… абсолют-
но непотрібному трудящим масам елементу дав справж-
ню чоловічу роботу… Щоби ти зміцнював тіло! І дух!
А ти курв сюди скрипочкою своєю зазиваєш?! А я стежив
за тобою! От і вивів на чисту воду.
307
— Не смій зневажати мою Ольгу! — раптом тихо
і гнівно мовив Наум. — Вибачся, пес паршивий!
— Що ти сказав, жид?! — директор почервонів як
варений буряк. — Це ти мені?! Директору?! Переможцю
першого міжгалузевого зльоту баяністів?! — до міліці-
янтів: — В’яжіть ворога народу! І цю… курву його теж!
У змові вони! У мене це… слух музичний! Я чув, як вони
планували школу підпалити!
Більше Ольга Ланська ніколи не бачила Наума Озера.
Саму її три доби протримали в міліцейському відділку без
води та їжі, а потім привели до кабінету начальника, де
на Ольгу вже чекала Дуся Нечай.
— Зі мною підеш, Ланська! — заявила Дуся Нечай. —
Проведемо партійні й комсомольські збори, засудимо те-
бе як ворожий елемент, що прокрався в лави чесних бу-
дівників комунізму і соціалізму!
— Соціалізму і комунізму, — прошепотіла виснажена
згорьована Оля.
— От сука! — обурилася Дуся.
Олю затаврували комуністи і комсомольці заводу «Світ-
ло шахтаря», вигнали з роботи і гуртожитку, та не за-
арештували. Іди, куди хочеш, жидівська підстилко! Вагіт-
на Оля пішла до єдиного місця, де після розлуки з батьками
колись мала дах над головою, — до сиротинцю.
На місці старого директора сиділа незнайома сива жінка.
— Дайте хоч якусь роботу, дозвольте в притулку хоч
на підлозі спати, — благала Оля.
Може, директорка і сама горя ложкою наїлася, бо
зглянулася: вагітна Оля отримала куток біля кухні, де
могла спати вночі, а вдень ялозила шваброю підлогу при-
тулку за тарілку каші. Не зважала: всередині зростало
нове життя.
— Моє дитятко… Усе стерплю заради тебе, — гла-
дила живіт, наспівувала. — Так тато твій грав… Слу-
хай, моє сонечко.
308
Навесні 1934 року жилава акушерка пологового будин-
ку Галина Онопрієнко допомагала літньому лікарю при-
ймати пологи у виснаженої Ольги Ланської. Упізнала
вражину буржуйську, з якою в притулку була, та взнаки
не дала. Після кількагодинних важких пологів Ольга вреш-
ті народила хлопчика. Маля поклали на столик для обмі-
рів і зважування.
— Вітаю, у вас син, — чемно-чергово повідомив стом-
лений лікар, пішов до дверей, озирнувся. — Галю! Запиши
все, що слід.
— Зроблю! — слухняно відповіла акушерка.
Лікар вийшов. Галина підійшла до напівпритомної Ольги.
— Упізнаєш?
— Галя?.. Онопрієнко? — прошепотіла Ольга.
— Дівчата наші казали — ти, буржуйська хвойда,
з жидом смердючим сплуталася. Бачу, не брехали. Як бать-
ка дитини звати?
— Нащо тобі?
— Записати маю.
— Наум… Озер…
— Значить, жиденя Озеровим виродком буде? — ви-
шкірилася тупувата Галина.
Ольга завмерла. Заплющила очі…
— Озеровим… Петром.
— Так і запишемо. Хлопчик. Озеров. Зріст — 52 см,
вага — 2 кг 600 г.
— Петро Озеров.
— Не заважай! Батьки… Наум Озер і Ольга Ланська.
Ти ж Ланська?
— Ланська…
— Недовго тобі своїми брудними чоботами чисту ра-
дянську землю топтати, Ланська! Винищимо всіх тар-
ганів буржуйських!
Наврочила, підла! За півроку Ольга Ланська померла
від тифу на руках сивої директорки сиротинця, залиши-
309
ла по собі маленьку дитинку й довідку з пологового бу-
динку, де чорним по білому записано: хлопчик, Озеров,
зріст — 52 см, вага — 2 кг 600 г.
— Яку національність писати? — спитали в тодіш-
ньому рагсі в сивої директорки, яка залишила дитину
біля себе.
— Певно, росіянин, раз Озеров, — відповіла та.
— А ім’я йому яке?
— Мати Петром назвала….
— А батька як звали?
Сива директорка замислилася на мить.
— Не знаю… Мати його заміжньою не була. Померла
бідаха. Пишіть — Іванович. Іван у всякому роді є. Я, на-
приклад, теж Іванівна.
Мар’яна перебирає ксерокопії архівних документів.
— Оце і все, що вдалося знайти про життя Ольги?
— Немало. Є запис у реєстровій книзі церкви про хрещен-
ня. Тут, у Києві. Є виписка зі справи сиротинця в Харкові
про перебування там Ольги. Є архівні матеріали з заводу
«Світло шахтаря», та найголовне — ми знайшли цей безцін-
ний запис із пологового будинку. Там змінилося прізвище!
З Озера на Озерова. Певно, малограмотна медичка писала,
та добре, що зробила позначку про батьків, а то би ми Озерів
шукали й досі…
— Що сталося з Наумом? — Мар’яні тепер стає страшно
так, як єврейському скрипалеві колись…
— Помер у харківській в’язниці в 1940 році.
— Ольга знала про це?
— Ольга померла за п’ять років до того.
— А Наум… Наум знав, що її вже нема?
Пітер розуміє Мар’янин біль. Мовчить. Лиш розводить ру-
ками: такі часи були…
У кімнаті зависає тиша.
310
— Я… пам’ятаю діда Петра, — шепоче Мар’яна. — Тільки
він був не Наумович — Іванович. І казав, що його маму звали
Лідою, а тата… Ну, ясно — Іваном.
П’яте коліно. Петро і Віра. Дід і бабця.
Полтавчанка Лідія Іванівна Скороход посивіла в дев’ять
років. Її, малу, в семирічному віці, безземельні батьки-бі-
дахи віддали на три роки в найми — в Кишинів, до взут-
тєвої майстерні пана Менахема Майзеля. Отримали від
пані Двойри Майзель гроші за дитину, та й забули про
неї. А пишна пані Двойра, яка мала трьох дорослих синів
у Варшаві, прикипіла до наймички.
— Менахем, у нас є донька, — сказала чоловікові.
Сивий пан із вічним гвіздком за щокою усміхнувся: аби
тобі радість, Двойро. Пані дівчинку не те, щоби балува-
ла, — всього навчала, як турботлива мати. І як олію
зекономити, коли рибу смажиш, і як файно фартушок
зав’язати, щоби бант, як накрохмалений, стирчав, і гра-
моти, і як гроші рахувати. І на піаніно. За рік затуркане
дівча вже і читало, і бринькало на інструменті, а пан
Майзель власноруч обвів спеціальним олівцем малу ніжку
Ознакомительная версия. Доступно 18 страниц из 89
