Макар - Дашвар Люко

– Відзначимо, – всміхнувся. Поставив пляшку на стіл, підсунув кейс Голобородьку. – Рахуйте! Рівно сімсот тридцять тисяч доларів США.

Макар очманів – що? Йому ж не почулося? Сімсот тридцять тисяч баксів?… І ще п’ятдесят, що дала Марта. Затамував подих, зиркнув на Марту. Коханка ледь помітно хитала головою. «Ні слова! Ні жесту! Мовчи!» – прочитав по очах.

Американський громадянин години зо три рахував і перераховував бакси. Врешті склав у кейс.

– Даруйте за затримку. Все! Я закінчив.

Марта покликала нотаріуса. Ганна Григорівна, Макар і Баклан поставили підписи на своїх документах: Бакланові – квартира, Макарові – «Есфір». Поки нотаріус реєстрував угоди, Баклан оперативно відкоркував шампанське.

– Хай вам щастить за океаном! Здоров’я, удачі…

– Дякуємо! – розчулилася старенька.

– Мені ще в банк. – Пан Голобородько тепер так же міцно тримав кейс, як Баклан до того.

– Е, ні! Таку угоду треба обмити. А то не пощастить, – вів Баклан своє.

– За декілька хвилин повернусь, і обов’язково… – Голобородько вже йшов до дверей.

– Зачекайте! Куди ж ви сам з такими грошима? – Баклан відсунув бокал. – Ми вас проводимо. Так, Олександре?

– Безумовно, – на автоматі кивнув Макар.

Американський громадянин вийшов першим. До банку в сусідньому будинку – метрів п’ятдесят, не більше. Ошелешений механік сунув услід за Бакланом, ще переварював несподіваний поворот з ціною питання, коли раптом почув, як зойкнув полковник.

– Мать вашу!

Підняв очі: американський громадянин лежав на землі. Від нього геть бігли троє непоказних, та, певно, вельми тренованих молодиків. Швидко мчали. Один міцно тримав у руці кейс. Макар смикнувся, відштовхнув Баклана і раптом кинувся вслід. Позаду волав Голобородько, полковник кричав у мобільний: «Терміново! Підняти всіх! Пограбування!», а механік і сам не розумів, що робить. Якого біса?! Біг, чіплявся очима за міцні спини покидьків, аж поки за рогом вони раптом не розділилися – один побіг ліворуч, другий праворуч, а той головний, третій, із кейсом, раптом зупинився біля непримітної іномарки з брудними номерами, закинув у салон кейс, сам пірнув у підворіття. Іномарка зірвалася з місця, мить – і чао!

Захеканий механік стояв посеред метушливої вулиці – почервонів до скронь, ніби у чомусь винен. І що тепер? Усе – недійсне? Усі ті хвилювання, сподівання, мрії… Суки! Ноги назад не несли. Притулився до дерева, закурив: блін, і що тепер? Із відповіддю уже спішила добра Марта. Дзвонила на мобільний настирливо.

– Алло…

– Сашко… Документи на фабрику при тобі? – голос Марти тремтів від нездорового збудження.

– Так…

– Їдь, любий!

– Куди?

– Куди завгодно. Не повертайся сюди, до нотаріуса. Тут міліція, «швидка»… Не треба.

– Моя автівка там лишилася.

– То нічого. Додому поки не повертайся. Візьми таксі, поїдь за місто… Відпочинь трохи. Такий важкий день… Але будь на зв’язку. Я зателефоную, коли тут усе… – Марта замовкла і раптом сказала: – Вітаю, любий. Тепер ти власник фабрики «Есфір»…

Макар відімкнув виклик, намацав у внутрішній кишені піджака згорнуті в трубочку документи…

– Чому вона не спитала, де я і що зі мною? – прошепотів підозріло. Зиркнув на годинник: пів на третю. – І куди мені пхатися?…

На третю дня «швидка» доправила Ганну Григорівну Голобородько в уже продану квартиру на розі Саксаганського й Горького: старенька навідріз відмовилася від лікарні.

– Вдома сина чекатиму!

Сергій Голобородько на ту годину сидів напроти круглощокого міліцейського майора з пропитими кролячими очима, тремтів від усе більшого жаху. На столі майора лежала мамина сумка з п’ятдесятьма тисячами доларів і документами на продаж квартири й акцій фабрики «Есфір».

– Щось я не розумію, – тягнув волинку майор. – Що у вас украли? За документами вам повинні були заплатити п’ятдесят тисяч доларів. Ну! Ось вони! А звідки виникли якісь міфічні сімсот тридцять тисяч?

Американського громадянина невтримно несло в глухий кут, та він ще не розумів.

– Може, це порушення… Я не вельми обізнаний у законах України. Але… готовий відповідати. Квартиру й акції мама продала за сімсот вісімдесят тисяч доларів. Меншу частину оформили, так би мовити, офіційно… А більшу…

– А, зрозуміло, – кивнув майор. Байдужо потягся до телефону на столі. – Середа! У мене твій клієнт! Забирай!

– Куди ви дзвоните? Що відбувається?

– Економічні злочини розслідує Середа і його хлопці.

– Я не злочинець!

– Ну звісно! А хто намагався державу на податках обдурити?

– Я готовий…

– Ти йди… – Майор раптом піднявся, пішов до дверей, відчинив. – Давай! Твоєї вини немає. А за матінкою твоєю хлопці Середи самі під’їдуть. Що ж це вона… Сама п’ятами накивати зібралася – та Бога ради! А нащо країну обдирати?

– Ні! Маму не можна турбувати. Мама тільки одужала. Прошу! Вона навіть не знала. Я сам! Мені порадили певні люди… Я не знав… Полковник Баклан може підтвердити…

– Мовчати! – Майор почервонів, хижо зиркнув на американського громадянина. – Не раджу прізвищами розкидатися… Ви тут… того… базар фільтруйте! У нас тут… тітка з факелом шлях не освітлює. Дійшло?…

До Голобородька дійшло ближче до ранку наступного дня. У кабінеті полковника Середи, що він увесь – гламур і розкіш світу, від годинника до відполірованих нігтів. Не задурно ж на економічних злочинах сидить. Пояснив популярно: за приховування доходів від оподаткування Голобородьковій мамі світить не один і не два роки за ґратами.

– Арештуємо її сьогодні ж!

– Невже немає інших варіантів? – прошепотів приголомшений син.

– Заяву забираєте і швидко вимітаєтеся з країни.

– Віддайте… мою заяву. – Американський громадянин згас.

– Вільні!

– Ваші колеги… документи конфіскували… і мамину сумку… з грошима…

Середа поклав перед Голобородьком документи.

– А мамина сумка? – наважився бідаха.

– Речовий доказ.

– Чого?

– Злочину.

– Якого? Я ж забираю заяву… Мене ніхто не грабував, я помилився…

– Процедура. Напишіть заяву ми її розглянемо… Чому я повинен вірити вам на слово? Особисто я ніякої сумки з грошима не бачив. Може, вона вам наснилася, як і ті тисячі…

– Але ваш колега…

– Процедура!

– У мене літак за п’ять годин!

Середа розвів руками.

– Так чого ви й досі тут?

– Будьте людиною! Віддайте хоч п’ятдесят тисяч, що в маминій сумці були!

Середа скривився з прикрістю. Нахилився до американського громадянина.

– Блін, мужик! Ти при тямі? У тебе майже мільйон украли, а ти мені тут про якісь п’ятдесят тисяч белькочеш? Тікай! Руки в ноги – і нема! До тебе не дійшло? Не вивезеш матінку-злодюжку сьогодні ж, завтра передачі носитимеш! Якщо сам не сядеш.

Сімнадцятого травня в аеропорту Бориспіль з автівки з затемненим склом полковник Баклан і Марта спостерігали за літаком, що саме набирав висоту. У Баклана задзеленчав мобільний.

– Відлетіли? Добре!

– Здиміли, – сказав Марті.

– Слава Богу! – Перехрестилася, й рука не відсохла. – Ох, і важка доба була. Добре, що сьогодні неділя. Хоч відісплюся.

– Зачекай, лялечко. Давай уже до кінця справу доведемо, по тому й відпочинеш.

– Є питання?

– Так. Куди поділися мої сто тисяч гривень?

Марта й оком не моргнула: уся схема як на долоні. П’ятсот тисяч гривень дав Баклан. Чотириста з них поміняли на п’ятдесят тисяч доларів – вони пішли на оплату офіційної частини угод. Ще вночі люди полковника повернули начальнику пакет із цими грошима, що були в сумочці Голобородькової матері. Усі п’ятдесят тисяч доларів. Найвідповідальнішу частину плану на себе теж узяв Баклан. У конкретних людей позичив сімсот тридцять тисяч справжніх баксів на один день. Його ж люди зустріли Голобородька біля нотаріальної контори… Полковник навіть зарані повернув валюту позичальнику, поки колеги зажахували американського громадянина.