Він зупинив екіпаж № 3 біля бордюру й пішов туди, де стояв і розхитувався вперед-назад Джуніор.
— Агов, Джунсе, поїхали, я підвезу тебе до дільниці, наллю тобі кави і… — «ти протверезишся», хотів він закінчити речення, та раптом звернув увагу на мокрі піжамні штани хлопця. Джуніор обмочився.
Стривожений не менш, ніж наляканий (ніхто не мусить цього побачити, Дюк у своїй могилі перекидатиметься), Генрі поклав руку Джуніору на плече.
— Ходімо, синку. Не роби з себе посміховисько.
— Вони були моїми потрушками, — промовив Джуніор, не обертаючись. Він почав хитатися ще швидше. Його обличчя — та частина, яку було видно Генрі, — було захоплено-замріяним. — Я їх пошлюпив, тож міг у них і спускати. Не огидно. По-французькому. — Він реготнув, потім сплюнув. Тобто спробував. Низка густої білої слини повисла з його підборіддя, розхитуючись, мов маятник.
— Все, годі. Я відвезу тебе додому.
На ці слова Джуніор обернувся, і Генрі побачив, що той не п'яний. Ліве око в нього було яскраво-червоне. І зіниця була дуже збільшена. Лівий бік рота опустився донизу, аж було видно кілька зубів. Ця застигла гримаса на мить змусила Генрі згадати «Містера Сардонікса» [367], фільм, що колись, у дитинстві, страшенно його був налякав.
Джуніор не потребував кави у відділку поліції, і додому їхати, щоб відіспатися, йому було зайве. Джуніору треба було терміново до лікарні.
— Ходімо, хлопче, — покликав Генрі. — Пішли.
Спершу Джуніор повівся достатньо слухняно. Генрі довів його вже майже до машини, та раптом той знову став.
— Вони пахли однаково, і мені це подобалося, — промовив він. — Горе, горе, горе, скоро піде сніг.
— Ти правий, абсолютно.
Генрі хотів було обвести його навкруг капота машини, щоб посадовити на переднє сидіння, але тут йому здалося, що це було б непрактично. Позаду доречніше, хоча задні відсіки їхніх патрульних крузерів пахнуть доволі специфічно. Джуніор озирнувся через плече на дім Маккейнів, і його перекошене обличчя взялося сумом.
— Потрушки! — схлипнув він. — Ми кінчили! Не огидно, по-французькому! Тільки по-французькому, трах-бах! — Він висолопив язика і почав швидко-швидко ним теліпати собі між губів. Видаючи звук, схожий на той, що його утворював Марафонець перед тим, як, здіймаючи хмару пилу, кинутись навтьоки від Вайлі Койота [368]. Після цього Джуніор розсміявся і знову вирушив до будинку.
— Ні, Джуніоре, — гукнув Генрі, хапаючи його за пояс піжамних штанів. — Ми мусимо…
Джуніор із дивовижною швидкістю розвернувся назад. Де й подівся той сміх; його обличчя стало згустком ненависті й люті. Розмахуючи кулаками, він кинувся на Генрі. Закусивши жвакаючими зубами висолоплений язик. З горла його виривалися звуки якоїсь дивної мови, у котрій не існувало голосних.
Генрі зробив перше, що йому зійшло на думку: відступив убік. Джуніор пропер повз нього і почав лупити кулаками по мигалці на даху крузера, розбив один ліхтар, роздервши собі кісточки. Вже й люди почали виходити з сусідніх будинків, подивитися, що тут відбувається.
— Гтхн бннт мнт! — заходився Джуніор. — Мнт! Мнг! Гтхн! Гтхн!
Він оступився з бровки і потрапив однією ногою у риштак. Похитнувся, але на ногах утримався. З підборіддя в нього тепер разом зі слиною стікала кров; обидві руки були сильно розбиті й теж кровоточили.
— Вона просто збісила мене своїм бла-бла-бла, — заверещав Джуніор. — Я дісав її коліном, шоп закнути, а вона вікинула копита! Обісрала все кругом! Я… я… — Він замовк. Неначе замислився. Промовив: — Допоможіть мені. — А потім зробив губами голосний звук, схожий на постріл посеред тиші з пістолета 22-го калібру і впав долілиць між припаркованим поліцейським автомобілем і тротуаром.
Генрі з мигалкою й сиреною відвіз його до лікарні. Чого він не зробив, так не дозволив собі думати про останні слова, сказані Джуніором, в яких явно проглядав сенс. Туди він не бажав зазирати.
Йому й без цього вистачало проблем.
15
Расті повільно їхав угору грядою, часто поглядаючи на лічильник Ґайґера, котрий тепер ревів, немов середньохвильовий радіоприймач зі збитою настройкою. Стрілка піднялася з +400 до позначки +1000. Расті міг поспорити, що, коли він досягне верхівки, вона залізе на +4000. Він розумів, що доброго в цім мало — його «антирадіаційний костюм» — усього лише саморобний витвір, — але не зупинявся, нагадуючи собі, що радіація має кумулятивний ефект; якщо він їхатиме швидко, летальної дози не набереться. «Можливо, я втрачу на якийсь час волосся, але летальної дози я не наберу. Думай про це, як про авіанальот: прилетів, зробив свою справу і назад, на базу».
Він увімкнув радіо, зловив «Потужні хмари радості» [369] на РНГХ і відразу ж вимкнув. Піт заливав йому очі, а він його зморгував. Навіть з кондиціонером, увімкнутим на повну потужність у кабіні фургона, було збіса жарко. Він поглянув у люстерко заднього виду й побачив своїх друзів, котрі стояли тісною купкою. Дуже маленькі звідсіля.
Ревіння Ґайґера вщухло. Він позирнув туди. Стрілка впала до нуля.
Расті ледь не зупинився, та вчасно второпав, що тоді Роммі з дітьми подумають, що з ним біда. Крім того, можливо, це лише проблема з батареями. Але, позирнувши знову, побачив, що вогник живлення на лічильнику горить так само яскраво.
На верхівці горба дорога закінчувалася розворотним майданчиком перед довгим червоним сараєм. Перед ним стояла стара вантажівка і ще старіший трактор, останній спирався тільки на одне колесо. На вигляд сарай зберігся у доволі гарному стані, хоча кілька вікон були розбиті. Поза ним стояв покинутий фермерський будинок, частина даху якого провалилася досередини, либонь, узимку під вагою снігу.
З торця сараю зяяли розкриті навстіж ворота, і навіть із зачиненими вікнами та потужним кондиціонером Расті відчув п'янкий аромат зогнилих яблук. Він зупинив машину біля ґанку. Поперек сходів висів ланцюг із табличкою, на якій було написано: ВЛАМУВАЧІВ БУДЕ ПОКАРАНО. Табличка була старою, заіржавілою і, вочевидь, неефективною. Бляшанки з-під пива валялися по всьому ґанку, де колись, либонь, любило справляти посиденьки сімейство Маккоя літніми вечорами, підставляючись вітерцю, споглядаючи широкі панорами: всеньке місто Честер Мілл праворуч, і весь напрямок аж до Нью-Гемпшира, якщо подивитися ліворуч. Хтось аерозолем написав на стіні: ВАЙЛДКЕТС РУЛЯТЬ, фарба, що колись була червоною, вицвіла до рожевої. На дверях фарбою іншого кольору було виведено: ДЕПО ОРГІЙ. Расті подумав, що так, либонь, було висловлено нездійснену мрію якогось сексуально стурбованого тінейджера. А може, це була назва якоїсь хеві-метал групи.
Він взяв до рук лічильник Ґайґера і постукав по ньому. Стрілка підстрибнула, і апарат кілька разів клацнув. Схоже було, що він цілком працездатний; просто ніякої радіації тут нема.
Расті виліз із фургона і — після короткої внутрішньої дискусії — зірвав з себе більшість захисного обладунку, залишивши лише фартух, рукавиці й лупаті окуляри. Потім він пішов уздовж сараю, виставивши перед собою сенсорну трубку лічильника й обіцяючи собі, що побіжить назад, по решту свого «антирадіаційного костюма», якщо стрілка лишень трохи знову здригнеться.
Але, коли він вигулькнув з-за рогу сараю і побачив ярдів за сорок перед собою проблиск того вогника, стрілка навіть не ворухнулась. Це здавалося неймовірним, якщо радіація, — а як ще інакше? — пов'язана з цим вогником. Расті знайшов єдино можливе пояснення: генератор створює радіаційний пояс, щоб відлякувати від себе таких дослідників, як він. Для самозахисту. Те саме стосується відчутої ним млості й цілковитої втрати свідомості дітьми. Це самозахист, як голки дикобраза або «парфуми» скунса.
«Втім, чи не схоже це все ж таки на неполадки з лічильником? Саме цієї секунди ти можеш отримувати летальну дозу гамма-випромінювання. Цей чортів лічильник усього лише забуток холодної війни».
