ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович
Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119
Як мені не плакать,
Що серденько ниє.
Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.
Я дівчину люблю,
І Бог про те знає;
Карай, Боже, того,
Що нас розлучає…
Ой, умру ж я, мила,
А ти будеш жива,
Чи згадаєш, мила,
Де моя могила.
Ой, моя могила
Край синього моря.
Хто не зна любові,
Той не знає горя.
Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь–яка її забаганка враз виконується… А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі про себе? Нічого.
— Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії, — стиха мовив я.
— А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.
— Коли який стрій душі — під нього й мелодія?
— Скоріше навпаки.
— Музика мусить навертати людину… на щось високе, вона наближає її до Бога.
— Вона спонукає її до танцю або й… до пиятики, — незгідливо відказала Уляся. — Люди потішають свою плоть…
Здивовано поглянув на дівчину.
— То зле. За тим забувають про душу.
— Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.
— Це неправда.
Уляся подивилася на мене глузливо.
— Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши…"Краса душі, краса душі,, — перекривила мене чи ще когось. — Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів'яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людим вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти… Хіба знаєш, яка в мене душа?
— Ясна…
— Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди… Вони здебільшого ниці й підлі. Я надивилася… Стелються біля батька, згинаються в три погибелі… А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.
— - Всі такі?..
— Не всі. Але багато.
— Я знав інших людей. Які служать науці, Богові… Постують…
— І що мають?
— Вони й не хочуть нічого мати…
— Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.
— Ти так підносиш мирське життя?
— Підношу… І люблю. Люблю оцю цар–бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми… Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.
Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями… Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушне і прагну кохання.
— Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? — осмілився запитати.
— Та вже ж дурня не покохаю. — І подивилася на мене пильно–пилвьно. — А з рідкого тіста спекла б тверду паляницю.
І враз підвелася з трави, круто повернулася на закаблуках і кинула через плече:
— "Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур — телушечку, припічок — ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогін женився,.
Я отетеріло дивився на неї, не знав, як тлумачити її придибенцію. Мовляв, наплів ти сім кіп вовни своїми півнями і своїми мудруваннями, а сам макогін макогоном.
За хвилину з відчиненого вікна будинку почулися деренчливі звуки — дівчата грали на попсованих фарганах.
Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв її в місті. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усім напоказ, і майже всі оглядалися на неї, на її дорогі намиста, на її шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби ніхто не пограбував, позаду йшов козак з пістолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кілька разів прогулювалася по Чернігову з Оленкою та Яковом, але я повів її не на широкі майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старі хрести та могили, де капличка з чудодійною іконою, де сплелися віттями три дубочки й сховали камінь, на якому написано:"Живіть, як я жив, і здобудете царство небесне,, де з вузенького камінного шпиля видно всі бані чернігівських церков та монастирів. Уляся видряпувалася зі мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтів і вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владність і гордовитість. І верталася по Любецькій вулиці вже звичайна дівчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собі дорогі убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулиці й деякі багаті чернігівські міщанки. Нині ж було свято — Седмиця Троїцька, й ми зустріли кілька таких жінок та дівчат.
Вернулися пізно, у вікнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрій Полуботок з сім'єю, вже віталося, але великий скляний ліхтар у сінях чомусь не горів, там було троє дверей, і ми заблудилися з Улясею й весело сміялися, а потім раптово зіштовхнулися, і я несамохіть ухопив дівчину за стан, і вона принишкла, задихала швидко–швидко, і я відчув велике хвилювання, губи мені пошерхли, хотів пригорнути дівчину й не осмілився. Мені чомусь здалося, що вона не одіпхнула б мене, і потім довго на те шкодував.
Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла,. Яків теж. Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.
Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки — крижга, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.
Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки крушини, а листочки дрібні, як у акації, й цвів він дивовижним лілово–рожевим цвітом. Пишні суцвіття підносилися, неначе свічі — невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, і ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, він трапився саме нам, цвів для нас, і в цьому вбачав віщий знак. Добрий знак. Цвіт — це життя, краса, він завжди на добро.
Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили це не змовляючись, ми пожаліли кущ, й зглянулися, і одна думка пройняла нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькості, яка єднала. Певен, що не тільки я відчув це, а й Уляся — її очі були широко відкриті, щоки пашіли, й була вона така гарна, аж мені стало страшно. Ну як це я отакий, нікчемний, можу сподіватися на кохання дівчини–красуні, тонкої розумом, щедрої серцем і палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, підказувало: а чом би й ні? Ти ж не каліка, маєш хист до співу, знаєш трохи про світ…
Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119
Похожие книги на "ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ", Мушкетик Юрий Михайлович
Мушкетик Юрий Михайлович читать все книги автора по порядку
Мушкетик Юрий Михайлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.