ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119

— Чого це ти унадився до нас?.. І вуха в тебе, як вареники… Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт — правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?

— Цар… він від Бога. Так нас учили… Він нас від ворогів захищає… А Мазепа?.. Не знаю. Малий я ще тоді був… Анахтему йому в церкві проголосили…

— Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося…

— Я не донощик.

На обличчі Рубця — й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.

— А хто ж ти такий?

— Не знаю. Ніхто…

— Ну, а коли ніхто… Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку…

— Досить, Василю, не лякай хлопця, — обізвався Борзаківський.

— Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає. — Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало,

Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.

— Не чіпай ти його, — врешті гримнув Борзаківський. — Твої жарти…

— А я не жартую, — похмуро кинув Рубець. — Я бачив, як він молиться… Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…

— Та ж ми нічого не говорили, — обурився Борзаківський. — Споминали минуле… Яким був Мазепа… Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.

Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.

По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірне багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато. Ні, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвітного кохання й сподівався на нього своїм спраглим серцем. Сподівався не надіючись.

* * *

На Петра і Павла з Глухова приїхав до Чернігова маршалок двору гетьманського з таємною звісткою, про яку того ж дня знав увесь хутір: одразу по закінченні успенського посту від сина лубенського полковника Якова Маркевича (всі казали:"Від Насті–гетьманші,) прибудуть свати.

Життя на хуторі над Стрижнем, яке плинуло спокійно та рівно, заклекотіло, так клекотить тиха річечка, коли вкочується у вузьке русло. Від Петра і Павла до кінця успенського посту часу — кіт наплакав. Роботи вистачало всім, навіть мене Оленка приставила до діла: вертілася перед мною у все нових та нових уборах і запитувала, які їй найбільше личать. А я тямив у тому, як баран у Біблії. Оленка вертілася переді мною, й мовби самі сідали на неї і потім злітали люстринові шнурівки з золотими та срібними сітками, штофні, полутебенькові кунтуші, парчеві керсетки… На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, біло–рожевий, обкладений сріблом і золотим газом з парчевими закладками; золото й срібло сяяло, й сяяли Оленчині очі, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неї, вилися довкруж голови, творячи з дівчини кульбабу.

Але часом і на неї находив якийсь дивний смуток, й тоді вона йшла до мене та тихо просила:

— Заграй мені, Іваночку, чогось журного. Скоро поїду од батенька… І вже хіба приїду в гості. І тебе отакого… щирого не побачу.

І грав я їй"За густими лозоньками біжить річка струєчками, плаче дівка слізоньками,; а далі про те, як".. летить стріла, та уздовж села, ох, чей–лею, та уздовж села. Та убила стріла вдовиного сина,, а також про те, як каже мати синові:

Іди ти, сину, між чужі люди,

Чи не лучче тобі на чужині буде?

…Тяжко, тяжко мені тебе

З дому одправляти,

А ще тяжче біля себе

В незгоді держати…

А сам собі співав"Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий — лихая година!,

Оленка ж досидить біля мене, посумує, а наступного дня прийде веселі й скаже:

- — Оце, Іване, якби вітець не віддавав мене заміж, пішли б ми з тобою в монастир. Я — у свій, жіночий, ти — у свій, чоловічий. Увечері здибувалися б біля перелазу. Молилися вкупі.

На другий день по закінченні посту приїхали Яків з старостами. Яків привіз усім гостинців і знову чарував усіх веселою вдачею, товариськістю, шанобою до старших. Милувалися ним усі суспіль, навіть я не міг не визнати, що наречений красний… І дотепний, і поштивий, і меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срібною китицею, ще ж шабля в шагреньових на ділках з золотими кільцями. Майбутньому тестеві найдужче сподобався влучною стрільбою. Полковник кохався в стрільбі з лука й влаштував стрілецькі лукові змагання, й молодий Маркевич стрілив ліпше за всіх козаків, поступившись тільки самому полковнику.

Яків з старостами від'їхали з хлібом–сіллю, а Полуботок поїхав услід домовлятися про весілля, про придане та про інші необхідні в такім ділі речі. Мене з собою не взяв. Я нудив світом і не знав, що мені робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козаків, які його супроводжували, тихцем вручив мені цидулу від Улясі В тій цидулі не було нічого такого, що б свідчила про особливу приязнь дівчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пісень, а в кінці жартувала, що її Тур, пес, не забув про мене, скучає по мені, гострить зуби й не дочекається, коли я знову стрибну через паркан.

Я заховав листа в шапку й не скидав її кілька днів. Знімав її десь у шалині й читав–перечитував цидулу, шукав у ній потаємного змісту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Вродив до луках, полях з єдиною думкою — про неї.

А осінь стояла пречудова. Ходила понад дозрілими гречками невидимою хмаркою, надала згори лебединим пір'ям, розквітала на воді білими ліліями. Власне, це ще було пізнє літо, осінь впліталася в нього, як одинока сива волосина в розкішні чорні кучері.

Виконавши ту чи ту роботу, я, як і раніше, любив посидіти в товаристві Борзаківського, Биковського, Рубця та інших канцеляристів. Усі канцеляристи, окрім кількох одружених, жили разом, в одній хаті, що стояла на Могилках поміж обивательськими будинками, вони називали її куренем. Канцелярія приймала й відправляла всю кореспонденцію, відала підкоморними, судовими справами, а наглядав за всім старший канцелярист, який мав за те хутір на ранг. Канцеляристи — люди освічені, майже всі вивчали науки: в колегіях, деякі навіть за кордоном, але й військові також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили попширмувати словами з наук філософських, камерних та військових. О, ту військову науку, вичитану з книг, вони знали ліпше за будь–якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзі я вже знав, що всі канцеляристи рівні між собою, одначе не однакові всім доручають справи. Є доручення, котрі не вносяться до полкового журналу, їх виконують тільки вельми довірені особи, такі як Борзаківський або той?таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристів заздрість, одначе невелику, — пильні справи вимагали пильного сповнення.

На той час я також справляв писарські та канцелярські обов'язки й справляв старанно, але тільки в полковничому домі, й мріяв стати військовим канцеляристом. Канцелярист — людина залежна, але й вільна у вирішенні справ, та я й не вельми шукав для себе повної вільності, бо здогадався, що її немає в світі. Велике благо зростити в собі квітку свободи; поливати її, одначе найчастіше трапляється так, що або хробак починає гризти ту квітку., або настає посуха, або хтось лине окропу й спече її вмить. Гартуєш свій дух, гартуєш, а далі один прикрий випадок кине тебе до прірви, й починаєш мучитись, нарікати на самого себе, чому не був мудрішим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордість свою. Всі людські справи марнотні, але й без них важко, кожна людина повинна знайти своє місце, свою роботу, з якої їсти хліб, я ж і досі не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина — це вирішує Бог, а як тобі жити в світі — ти сам. Я ще не вирішив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася мені з споглядання роботи Борзаківського, Рубця та інших, але вона засвітилася мені в пітьмі життя маленькою свічечкою й повела далі. Бо ж служба канцеляриста — крок до якогось уряду, крок до Улясі, за недовченого академіста гетьман свою дочку не віддасть… Не віддасть він, звичайно, й за довченого, і не піде за мене зроду–віку Уляна, але ж… хоч помріяти про це можу!

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119