— Я знаю ту просіку, — сказав Фредді. — Там колись була лісова ділянка, вона належала Нечупарі Сему Вердро, допоки банк її в нього не забрав. Гадаю, тепер уся та земля належить Святому Спасителю.
Великий Джим посміхнувся й кивнув, хоча в дійсності земля належала одній корпорації у Неваді, президентом якої був він сам.
— Під'їдете звідти, а потім підберетесь до станції ззаду. Там переважно старий густий ліс, тож проблем у вас не буде.
Задзвонив телефон Великого Джима. Він поглянув на дисплей, майже вже вирішив, що нехай виклик перемкнеться на голосову пошту, а потім передумав. Та що за тля? З таким відчуттям, як у нього цим ранком, послухати, як піниться Кокс, це буде чисте задоволення.
— Ренні слухає. Що вам потрібно, полковнику Кокс?
Він послухав, посмішка в нього трохи прив'яла.
— Звідки мені знати, що ви кажете правду?
— Він ще послухав, а потім, не попрощавшись, вимкнув телефон. Якусь хвилину сидів насуплений, переварюючи щойно почуте. Потім підняв голову і заговорив до Рендолфа.
— У нас є лічильник Ґайґера? Може, у протиатомному сховищі?
— Бігме, я не знаю. Ел Тіммонс, либонь, знає.
— Знайди його і хай пошукає.
— Це важливо? — спитав Рендолф, і одночасно з ним Картер. — Це радіація, бос?
— Непокоїтися нема про що, — відповів Великий Джим. — Як сказав би Джуніор, він просто намагається мене дуронути. Я цього певен. Але все'дно пошукайте той лічильник Ґайґера. Якщо він у нас є — і досі працює! — принесіть його мені.
— Окей, — сказав Рендолф, вигляд він мав зляканий.
Тепер Великий Джим уже шкодував, що не дав цьому дзвінку перемкнутися на голосову пошту. І не притримав язика за зубами. Ширлз такий, що може почати про це патякати, підуть чутки. Бігме, та й Рендолф точнісінько такий же теліпало. А це, либонь, усього лиш таким чином той мідноголовий нікчемаха намагався спаплюжити йому такий чудовий день. Найважливіший день його життя, можливо.
Фредді Дентон, бодай який він там мав розум, принаймні не забув про насущне питання.
— Містере Ренні, о котрій годині ви хочете, щоб ми вдарили на студію?
Великий Джим подумки пробігся по тому, що йому було відомо про графік Дня побачень, і усміхнувся. Усмішка вийшла натуральною, його трохи замаслений писок розтягнувся від щирого задоволення, показавши дрібні зуби.
— О дванадцятій. На той час усі якраз клепатимуть язиками на шосе 119 і місто стоятиме порожнє. Отже, ви атакуєте і викурите тих нікчемах, що сидять на нашому пропані, ополудні. Точно, як у якомусь старому доброму вестерні.
6
О чверть по одинадцятій того четверга на південь по шосе 119 котився фургон «Троянди-Шипшини». Завтра тут усе буде забито автомобілями, повітря тхнутиме вихлопами, але сьогодні ця дорога була лячно порожня. За кермом перебувала особисто Розі.
Ерні Келверт їхав пасажиром. Між ними на капоті моторного відсіку примостилася Норрі, міцно стискаючи в руках свій скейтборд, усіяний наліпками з логотипами давно забутих панк-гуртів на кшталт «Мертвих молочарів» чи «Шталаг-17» [399].
— Повітря таке гидотне, — сказала Норрі.
— Це Престіл, любонько, — відгукнулася Розі. — Біля межі з Моттоном річка перетворилася на якесь велике смердюче болото. — Вона розуміла, що причина не тільки у випарах помираючої річки, але вголос нічого про це не сказала. Вони мусять дихати, тож нема їм сенсу переживати, що саме вони вдихають. — Ти балакала з матір'ю?
— Ага, — кивнула похмуро Норрі. — Вона приїде, але не в захваті від цієї ідеї.
— Вона привезе всі харчові запаси, які має, коли надійде час?
— Так, у багажнику нашої машини. — Норрі не уточнила, що першим чином Джоуні Келверт завантажить свої запаси пійла, харчі гратимуть другу скрипку. — А як нам бути з радіацією, Розі? Ми ж не можемо облямувати кожну машину, яка туди їхатиме, свинцевим полотном?
— Якщо хтось проїде там раз чи два, з ними все буде гаразд, — Розі особисто знайшла й прочитала інформацію на цю тему в інтернеті. Також вона дізналася, що безпека залежить від потужності випромінювання, але не вважала за потрібне бентежити їх відомостями про речі, проконтролювати які вони все одно не в змозі. — Важливо обмежувати час перебування під впливом… та Джо каже, що радіаційний пояс там неширокий.
— Мама Джої не захотіла їхати, — сказала Норрі.
Розі зітхнула. Вона про це знала. День побачень — неоднозначне благо. Він полегшує їм відхід, але ті з них, у кого є рідні по інший бік, так хочуть з ними побачитись. «А може, містер Макклечі програє в лотереї», — подумала вона.
Прямо попереду виднівся салон «Уживані автомобілі Джима Ренні», одразу за великим щитом з написом: «САМ СКОРИСТУЙСЯ Й КОЖНОМУ ПЕРЕКАЖИ — НАЙКРАЩЕ ОБСЛУГОВУЄ ВЕЛИКИЙ ДЖИМ! $АБЕ$ПЕЧИМО ГАРНИЙ КРЕДИТ!»
— Пам'ятайте… — почав Ерні.
— Знаю, — перебила Розі, — якщо там є хтось, я розвертаюся просто перед фасадом і їдемо назад до міста.
Але на стоянці біля бізнесу Ренні всі секції, позначені написами ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ були порожні, пустим також був демонстраційний зал, і на вхідних дверях на білій табличці висіло оголошення «ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ». Розі поспішно поїхала кругом, на зади салону. Тут рядами стояли легковики й вантажівки з цінниками та гаслами на їхніх лобових вікнах, типу: «ЦІННА РІЧ, ЧИСТЕНЬКА, ЯК СВИСТОК» та «НУМО, ОГЛЯНЬ МЕНЕ» (де літери «О» було промальовано у вигляді сексуальних дівочих очей з довгими віями). Тут містилися пошарпані бойові конячки стайні Великого Джима, нічого подібного до тих чистокровних кобил із Детройта або Німеччини, що красувалися перед фасадом. На дальньому кінці паркінгу, вишикувані під ланцюговою огорожею, що відмежовувала приватну територію Великого Джима від запаскудженої сміттям лісосмуги, стояв ряд фургонів, на деяких усе ще виднілися логотипи телефонної компанії AT &T.
— Ось вони, — промовив Ерні, сягаючи рукою позад свого сидіння й дістаючи довгу тонку металеву смужку.
— Це ж відмичка, — попри свої напружені нерви, здивувалася Розі. — Звідки в тебе відмичка, Ерні?
— Та це ще з того часу, як я працював у «Фуд-Сіті». Ти б здивувалася, аби взнала, скільки людей замикають ключі у власних машинах.
— А як ти змусиш його завестись, дідуню? — спитала Норрі.
Ерні злегка всміхнувся:
— Щось придумаю. Зупини тут, Розі.
Він виліз із кабіни й подріботів до першого фургона, рухаючись, як для майже сімдесятирічного чоловіка, на диво проворно. Зазирнув у вікно, похитав головою і перейшов до наступного. Потім до третього, але в цього було спущене колесо. Після четвертого він озирнувся на Розі й показав їй великого пальця.
— Їдь, Розі. Вшивайтеся звідси.
Розі мала припущення, що Ерні не бажає, аби його внучка бачила, як він орудує відмичкою. Її це зворушило, і вона без зайвих розмов знову поїхала кругом до фасаду салону. І стала там.
— Нормально тобі тут, дівонько?
— Так, — відповіла Норрі, вилазячи з машини. — Якщо він не зможе завести той фургон, ми просто повернемося в місто пішки.
— Це ж майже три милі, він подужає таку відстань?
Обличчя Норрі мала бліде, але вона спромоглася на усмішку.
— Дідусь мене саму може геть зморити. Він щодня робить по чотири милі, каже, що таким чином змазка в суглобах оновлюється. Ви собі їдьте, поки ніхто сюди не під'їхав і вас не побачив.
— Ти хоробра дівчинка, — сказала Розі.
— Я не почуваюся хороброю.
— А хоробрі ніколи такими не почуваються.
Розі поїхала назад до міста. Норрі дивилася їй услід, поки вона не зникла з виду, а потім, ставши на свою дошку, почала робити ліниві ромби та рейли. Фасадний паркінг мав невеличкий ухил, тож їй доводилося трохи підганятися лише в один бік… хоча з тим напруженням, яке її переповнювало, вона гадала, що зможе проїхати на скейтборді звідси й аж до міського майдану на верхівку пагорба, навіть не захекавшись. Чорт, зараз вона, навіть аби гепнулася промежиною на дошку, нічого б не відчула. А якщо хтось сюди нагряне? Ну, вони з дідусем прийшли, бо він хотів подивитися, які є в продажу фургони. Вона просто чекає на нього, а потім вони підуть собі до міста. Дідусь любить гуляти пішки, всім це відомо. Змащує собі таким чином суглоби. От тільки Норрі гадала, що не заради цього він так багато ходить або не тільки через це. Його довгі прогулянки почалися після того, як бабуся почала все плутати (ніхто не промовляв уголос, що це хвороба Альцгаймера, хоча всі розуміли). Норрі гадала, що він таким чином виходжує свою журбу. Можливе таке? Вона гадала, що так. Вона знала, що, коли сама в скейт-парку в Оксфорді з'їжджає на дошці по трубі з подвійним вигином, у ній нема місця ні на що, окрім радості та страху, і радість тоді панує в хаті. Страх никається десь у дальній комірчині.
