— Мені справді треба йти. Анжела Вебер чекає на мене, і я знаю, що Аліса — Це так здається, — мовила я і поглянула на сонце, що вже високо підбилося над виднокругом. Чому час минає так швидко?
Він насупив брови.
— Я не знаю, коли знову тебе побачу, — в його голосі зазвучав біль.
— Я приїду наступного разу, коли Едвард буде за містом, — пообіцяла я імпульсивно.
— За містом? — Джейкоб закотив очі під лоба. — Гарний спосіб описати те, чим він займається. Кляті паразити.
— Якщо ти не можеш нормально поводитися, я взагалі не приїду! — погрозливо крикнула я, намагаючись висмикнути руку. Але він не відпускав.
— Ну, заспокойся, — сказав він, широко усміхаючись. — Не гарячкуй.
— Для того, щоб я повернулася, ти маєш дещо закарбувати собі на носі, ясно?
Він чекав.
— Мені наплювати, хто з вас вурдалак, а хто вовкулака, — мовила я. — Це не має значення. Ти Джейкоб, він Едвард, а я Белла. І до дідька все інше.
Він ледь зіщулився.
— Але я — вовкулака, — заперечив він і з очевидною відразою додав, — а він — вурдалак.
— А я — гаргуйля! [9] — відчайдушно вигукнула я.
Він звів брови, зацікавлено споглядаючи вираз на моєму обличчі. Зрештою він знизав плечима.
— Якщо ти можеш бачити це в такому світлі…
— Можу. І бачу.
— Гаразд. Просто Белла і Джейкоб. Не треба нам тут ніяких страшнючих гаргуйль, — і він подарував мені теплу знайому усмішку, якої мені так бракувало. І я відчула, як на моєму обличчі розквітає усмішка у відповідь.
— Як же я за тобою скучила, Джейку, — вихопилося у мене.
— А я за тобою, — його усмішка стала ще ширшою, а очі — щасливими і чистими, нарешті вільними від гніву та образи. — Ти навіть не уявляєш, наскільки. Ти скоро повернешся?
— Так скоро, як тільки зможу, — пообіцяла я.
РОЗДІЛ 6. ШВЕЙЦАРІЯ
Їдучи додому, я не звертала особливої уваги на мокру дорогу, яка виблискували проти сонця. Мій мозок працював над потоком інформації, яку підкинув мені Джейкоб, і намагався розкласти все по полицях і звести кінці з кінцями. Але, незважаючи на цей чималий вантаж, я відчула полегшення. Побачити, як Джейкоб усміхається, поділитися нерозкритими секретами… — це хоч і не вирішило ситуації, але принаймні налагодило її. Правильно я вчинила, що приїхала. Я була потрібна Джейкобу. Та й небезпеки ніякої не було, подумала я, поглянувши у дзеркало заднього огляду.
Машина з’явилася нізвідки. Ще хвилину тому в дзеркалі не було нічого, окрім блискучого шосе. А вже наступної миті там спалахнув сріблястий «вольво», якраз у мене на хвості.
— От чортівня, — заскімлила я.
Майнула думка, що треба з’їхати на узбіччя і зупинитися. Але від того, що доведеться побачити його просто зараз, в мене аж душа в п’яти сховалась. Я ще хотіла до цього підготуватися… і розраховувала на Чарлі у якості буфера. Принаймні так Едвард не кричатиме.
«Вольво» не відставав ні на крок. Але я не відводила очей від дороги.
Шлунок від страху скрутився у вузлик. Я поїхала просто до Анжели, ні разу не зустрівшись очима з поглядом, який пропалював дірку в моєму дзеркалі заднього огляду.
Він прямував за мною, аж поки я не стала на бруківці біля будинку Веберів. Його машина не зупинилася, і я не підвела очей, коли він проїжджав повз мене. Я не хотіла бачити вираз його обличчя. Щойно він зник із виду, я побігла до коротенької бетонної доріжки, що вела до Анжелиних дверей.
Бен відчинив мені, не встигла я постукати, так наче стояв просто за дверима.
— Привіт, Белло! — привітався він, здивований.
— Привіт, Бене. Е-е… Анжела вдома?
Я припустила, що Анжела, можливо, забула про наші плани, і скривилася на саму думку, що треба буде їхати додому так рано.
— Так, звісно, — сказав Бен, у той час як Анжела вигукнула: «Белло!» — показавшись вгорі на сходах.
Бен зиркнув позад мене, коли ми почули звук машини на дорозі; але той звук мене не злякав — двигун замовк під гучні постріли вихлопної труби. Нічого спільного з вуркотанням «вольво». Мабуть, це той, на кого чекав Бен.
— Остін приїхав, — сказав Бен, коли Анжела наблизилася до нього. На вулиці просигналила машина.
— Бувай, — попрощався Бен. — Уже сумую за тобою, — він закинув руку Анжелі за шию, нахилив її обличчя до висоти свого зросту і пристрасно поцілував. За деякий час Остін посигналив іще раз.
— Бувай, Анж! Я тебе кохаю! — вигукнув Бен, промайнувши повз мене.
Анжела зашарілася, але потім опанувала себе і постояла, зам’явшись, поки Бен з Остіном не зникли з поля зору. Потому вона обернулася до мене і сумно всміхнулася.
— Не знаю, Белло, як тобі дякувати за це, — сказала вона. — Справді. Ти не тільки врятувала мої руки, але й позбавила мене необхідності дві довгі години дивитися нудний, гидко дубльований фільм про бойові мистецтва, — вона зітхнула з полегшенням.
— Завжди рада допомогти.
Паніка потроху розсіювалася, і я вже могла зітхнути з невеликим полегшенням. Прості людські драми Анжели були на диво заспокійливими. Приємно знати, що десь життя протікає нормально. Анжела повела мене до себе в кімнату. Заходячи, вона повідкидала ногою іграшки, що валялися у дверях. У будинку було незвичайно тихо.
— А де твої всі?
— Батьки повезли близнюків на день народження в Порт-Анджелес. Не можу повірити, що ти зважилася мені допомогти з оцим. Бен вдає, що в нього тендоніт [10], — вона скривила гримасу.
— Та мені зовсім не важко, — сказала я, увійшовши слідом за Анжелою до кімнати, де на нас чекав цілісінький стос конвертів. — Ого! — вихопилося в мене. Анжела обернулася, щоб поглянути на мою реакцію, — її очі просили вибачення. Тепер я втямила, чому вона відкладала цю справу на безвік і чому Бен злиняв.
— Я гадала, що ти перебільшуєш, — сказала я.
— Якби ж то. Ти впевнена, що хочеш це робити?
— Давай ближче до справи. У мене сьогодні цілий день вільний.
Анжела розділила конверти навпіл і поклала записну книжку матері на стіл посередині між нами. Якийсь час ми зосереджено працювали, і було чути лише шарудіння ручок по паперу.
— А що Едвард робить сьогодні ввечері? — запитала вона за кілька хвилин.
Моя ручка так і встромилася в конверт, який я підписувала.
— Еммет на цих вихідних удома. Вочевидь, вони зараз у турпоході.
— Але ти не впевнена?
Я знизала плечима.
— Тобі пощастило, що у Едварда є брати для походів і вилазок. Не знаю, що б я робила, якби у Бена не було Остіна для всіх тих чоловічих штучок.
— Ага. Спілкування з природою — це не для мене. І ніхто не змусить мене це полюбити.
Анжела засміялася.
— Так, мене саму з дому не витягнеш.
На певний час вона зосередилася на конвертах. Я написала ще чотири адреси. З Анжелою ніколи не відчувалося гнітючої необхідності заповнювати паузу пустопорожніми теревенями. Як і Чарлі, їй було комфортно в тиші.
Але, як і Чарлі, вона інколи все підмічала.
— Щось трапилося? — запитала вона, понизивши голос. — Ти якась… збентежена.
Я незграбно усміхнулася.
— Це так помітно?
— Та ні, не дуже.
Вона, вочевидь, збрехала, щоб мені стало легше.
— Ти не мусиш про це говорити, якщо не хочеш, — запевнила вона мене. — Я готова вислухати, якщо ти гадаєш, що це допоможе.
Я вже збиралася сказати: «Дякую, але ні, дякую». Зрештою, в мене було стільки секретів, які не можна розкривати! Я справді не могла обговорювати свої проблеми з кимось із людей. Це було проти правил.
Але несподівано я надзвичайно гостро відчула, що це саме те, чого мені хочеться. Мені кортіло поговорити зі звичайною людською подругою. Трішки поплакатися, як і будь-якій іншій дівчині у моєму віці. Мені хотілося, щоб мої проблеми цим і обмежувалися. А ще було б чудово мати когось поза межами вурдалацько-вовкулачого світу, щоб цей хтось поглянув на все збоку. Мати когось неупередженого.
