Село не люди - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 54

– Я тільки примірю! – відповіла Жанночка вже від дверей салону, і Крупка-молодший покірно поплентався слідком.

Жанночка спочатку примірила одну шубку, потім довго сварилася з продавцем. Крупка-молодший нервово зиркав на годинник і розумів: на концерт вони катастрофічно запізнюються, а отже, покрасуватися із Жанночкою у фойє вже не вдасться. Коли до музичної феєрії лишалося хвилин п'ять, Жанночка втонула у розкішній блакитній шубці й виголосила вирок: – Ігорчику! Ця шубка створена тільки для мене. Правда?

– Так, сонечко, – промимрив Крупка-молодший і пішов до продавця.

Салон зачинявся за півгодини. За цей час Крупці-молодшому треба було встигнути змотатися додому, без свідків витягти зі схованки п'ять тисяч доларів, зайцем метнутися назад, заплатити… І все тільки заради того, щоб уночі Жанночка не копилила губки, а ластилася і дарувала неземну насолоду.

– Я на тебе тут почекаю, – згодилася Жанночка, і Крупка побіг.

Який там концерт! Увесь вечір Жанночка крутилася перед Крупкою-молодшим у новій шубі, й Ігор, треба сказати, навіть запишався. Відчув себе арабським шейхом, щедрим до безглуздя. – Ігорчику, правда, я в тебе найкраща? – примхливо запитала Жанночка, і Крупка-молодший подумав, що вже стільки грошей уклав у це неземне створіння, що відпустити її тепер було б порушенням усіх законів економіки.

– Так! У мене! відповів із притиском. – Ти – тільки моя! Так, сонечко?

Жанночка мотнула головою, і чорт розбере, що то значило. Через місяць Ігор перестав рахувати витрачені на Жанночку гроші. І не тому, що почуття задушили здоровий глузд. Ні.

Просто скінчилися гроші. Таку новину Жанночка, як не дивно, сприйняла без суму. – Ігорчику! У тебе так багато… – І Жанночка повела блакитними очима по колекції старожитностей.

– Що?! – Крупка-молодший аж підскочив. – Сонечко! Це не продається! Це – колекція… Я півжиття землю рив, щоб зібрати це, – збрехав. І саме під час цієї переломної розмови у двері Крупчиної оселі постукала Катерина.

Крупка відчинив двері – і щелепа в нього відвалилася.

– Катя?

Катерина знизала плечима. Простягла Крупці-молодшому візитку.

– Вибачайте… Казали, що можу приїхати, як зовсім зле буде…

– Катя? – ще не міг повірити Крупка і від дверей не відходив.

Дівча голову опустило.

– Та нічого… Піду…

Крупка-молодший чогось перелякався.

– Стій! Так несподівано… – За руку вхопив. – Проходь, проходь… Із кімнати вийшла Жанночка.

– У нас гості?

– Вибачайте, – замість «доброго дня» чогось озвалася Катерина.

– Ну, розповідай, – Крупка-молодший умостився на дивані, Жанночка – поряд. Катерина стояла перед ними – ну точнісінько як у класі перед килимівською вчителькою Марусею.

– Мама веліла бігти геть… – прошепотіла Катерина. – Веліла за курганом її чекати, та не вийшло. Дядьки погналися услід, довелося далі мчатися…

– А чого гналися? – хрипло запитав Крупка-молодший.

У горлі чогось пересохло.

– Убити, мо', хтіли… А перед тим… зґвалтувати. Сама чула. А мамка вашу візитку знайшла, дала мені… І от…

Катерині – сльози в очі:

– Якби от ви назад до Шанівки їхали той курган розкопувати, то і я б із вами додому дісталася. Самій – страшно, – призналася. – Ігорчику! То вона у нас буде жити? – здивувалася Жанночка.

– А я все вмію робити, – Катерина їм. – І готувати, і прати… І в хаті прибрати можу гарно.

– «У хаті»?! – Жанночка розсміялася.

Крупка-молодший підскочив, по кімнаті забігав:

– Ну добре, добре… Сьогодні в мене переночуєш, а потім щось придумаємо. – На дівча глянув: – А чого стоїш? Сідай, відпочинь.

– Та я не стомлена. Можу вечерю вам приготувати. Чи ще щось зробити…

– Кинь дурне казати. Нічого не треба. Відпочивай. Ти коли з Шанівки поїхала?

– Уже третій день. Можна води зігріти? У мене чисте із собою є, і рушника мама дала…

– Води зігріти? – не повірила Жанночка. До Ігора: – Звідки вона вилізла?

– Сонечко, досить! – відповів Ігор. – Ти просто не уявляєш, що пережила ця дівчинка. Її варто пожаліти, а не глузувати.

– Та я не ображаюся, – зітхнула Катерина. – То можу води зігріти?

– Можеш, – і собі зітхнув Крупка-молодший.

Катерина зачинилася у ванній – і попливла. Романові очі ясні, обгоріле обличчя, сувора Килина, раптом Чубчик із Рудим з'явилися… – І чого маму з татком не бачу? – сама собі. І ніби чорне очі залило.

– Та ні… – всміхнулася і аж по маківку – у теплу воду. – Живуть же люди…

У кімнаті тим часом Жанночка витріщала блакитні оченята і бушувала пошепки:

– Як це? Ігорчику, ти допустиш, щоб я приймала ванну після цієї брудної…

– Сонечко! Я щось придумаю. Сама подумай. Ну як я можу вигнати людину з дому, коли ніч надворі, а їй нема де переночувати.

– Це дивно! Це дуже дивно, що до тебе, такої… інтелігентної людини, запросто приходять якісь волоцюжки. Я починаю боятися тебе, Ігорчику!

– Сонечко, завтра її не буде. Клянуся. Не нервуй.

– А де вона буде спати?

Крупка-молодший повів оком по своєму барлогові. Одну кімнату окупувала Жанночка, і прорватися туди навіть самому Крупці вдавалося нечасто. У другій – святе. Колекція.

– Не знаю, – розгубився.

– Я знаю, – постановила Жанночка. – На кухні. Постелимо надувний матрац, хай втішається.

– Незручно якось. Може, ми з тобою на дивані у вітальні, а Катерині ліжко у спальні…

Крупка не договорив. Жанночка приклала долоньку до червоних вуст і ахнула.

– Та яка ж я наївна! – вигукнула. – Тепер усе ясно. Це ж твоя коханка малолітня! Ти просто не знаєш, як від мене відкараскатися!

Кинулася до спальні – речі збирати. За шубу вхопилася. Крупка аж затремтів:

– Сонечко! Зупинися! Добре, добре… Хай спить на кухні. Жанночка обережно розправила зім'яте хутро, повісила шубку у шафу і тільки потім драматично кинулася Крупці на шию: – Ігорчику! Яка я нещасна! Я думала, ти мене розлюбив…

– Я тебе не можу розлюбити, – цілком відверто відповідав Крупка-молодший, дивлячися на блакитну шубу, яка нахабно стирчала у відкритій шафі. Хистке замирення Жанночка і Крупка-молодший уклали якраз тієї миті, коли з ванної вийшла Катерина.

– Овва! – оцінила Жанночка красу Катриного довгого русявого волосся. – Обрізати не хочеш?

– Тепер однаково, – зніяковіла дівчина.

– Чому? – поцікавився Крупка.

– Матуся казала, не можна різати, бо долю собі обріжеш, а зараз уже можна.

– Чому? – не зрозумів Крупка.

– Та є вже в мене доля, – відказала.

– Тобто?

– Доля – то кохання, – Катерина опустила голову і ледь сльози втримує.

– Овва! – оцінила Жанночка Катрине жіноче єство. – Іди спати, філософине…

Катерину не здивував надувний матрац на підлозі кухні.

– М'якенько, – сказала Крупці-молодшому, який від сорому не знав куди очі подіти. – На добраніч. Хай вам щастя насниться.

– Ти… теє… Спи поки так, а завтра я щось краще придумаю, – виправдався.

Катерина плечиками знизала.

– Та й так добре… Дякую вам дуже за все.

Крупка не спав усю ніч. Спочатку Жанночка години зо дві базікала про «несподівані сюрпризи, яких зовсім не очікувала від Ігорчика», а як угамувалася, Крупка-молодший усе думав: куди ж подіти мале дівча, що звалилося на його голову? І на ранок згадав про батька-професора з матінкою.

– А це ідея, – прошепотів і вже хотів був очі заплющити, як на кухні почулося тихе шарудіння.

На годинник зиркнув – пів на п'яту.

– Якого чорта? – пробелькотів і попхався на кухню. Катерина вже встала, матраца надувного згорнула, біля плити порпається.

– Чого не спиш?

– Таж ранок! – усміхнулася. – Я вам сніданок приготую… Якщо ви не проти.

– Зазвичай ми о дев'ятій прокидаємося, – повідомив.

– Да? – здивувалася Катерина. – Ну, добре. Я тихо сидіти буду… Не потривожу… Спіть собі.

Крупка пішов до спальні й до дев'ятої ранку витріщався на білу стелю.

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 54