Село не люди - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 54

– Прошу? – не зрозуміла Жанночка.

– Одним Романом… – відповіла Катерина і сумно всміхнулася. – Він – у серці…

Крупка сіпнув Катерину – ходімо! І пішли.

Жанночка двері зачинила, хитро посміхнулася й полізла шукати мобільний. За хвилину вже розмовляла.

Тася начепила на носа окуляри – усе розглядала Катерину. Професор розпочав допит.

– Откуда явилась? – Із Шанівки я…

– Почему тут?

– Так мама веліла… – І Катерина розповіла б усю правду, та Ігор утрутився:

– Я Катерину добре знаю. Як були в експедиції з Денисом, то зупинялися в її батьків. Дуже порядна і привітна родина.

Повесні Катя до села повернеться, а зиму у вас поживе. Допоможе, чим зможе. Так?

– Звичайно, поможу, – усміхнулася дівчина, і Крупка-молодший потяг її оглядати кімнату – аби тільки припинити розпити.

– У мене буде своя кімната? – зашарілася Катерина.

– Ну, не всю ж зиму тобі на кухні спати, – зітхнув Крупка-молодший і вкотре пожалів, що дав свою візитку не якомусь дядькові у степу, а оцій дитині, яка наївно приїхала із села до столиці.

– Який же ви добрий! – вихопилося в дівчини.

– Та досить уже, – махнув рукою Крупка-молодший і застеріг: – Ти моїм батькам нічого про свої проблеми не розповідай. Зайве. Старі люди, ще щось не так зрозуміють. Просто кажи, що навесні додому поїдеш. І все. І додав:

– Гляди ж, допомагай їм.

– Та ви що, сумніваєтеся?

– Ні, – відповів Крупка-молодший.

Мить покрутився і каже:

– Чуєш, Катерино… Жанночка помилково тобі одну свою спідницю поклала. Оце щойно телефонувала… Каже, якщо Катя віддасть…

– Та хіба б не віддала?..

Катерина вивалила одежину з пакету на ліжко. Крупка-молодший порився та знайшов спідницю від Armani.

– Візьму, якщо ти не проти…

– Будь ласочка…

Крупка-молодший вийшов із батьківської оселі, озирнувся.

Онде і баки для сміття. Підійшов. Роздер спідницю навпіл. Укинув у бак.

– Пастка… пастка… – шепотів…

А ноги все одно несли до Жанночки.

Перші два тижні Тася і Богдан Крупки обережно придивлялися: що за особу підкинув синочок? А що як вона крадійка? Чи просто нехлюйка?..

Катерина вставала вдосвіта, водила мопсика у парк під кущі. У професорській оселі перестало тхнути собачим лайном – і знову запахло розмовами про національну свідомість. Особливо під час обідів, які справно і смачно готувала дівчина.

– Тася, я удивлен бескрайно! – нечітко, з переповненим ротом починав професор. – Украинское село совершенно деградирует! Ты посмотри на Катерину! Ей бы в школе учиться, книги читать… В университет готовиться, чтоб вернуться в свое село… И нести…

– Что ты несешь, Богданчик? – не зовсім розуміла професорська дружина. – В Украине – демократия. Каждый выбирает тот путь, который… – Тасі дуже кортіло сказати «хочет», але вона була реалісткою, – который может. Девочка прекрасно готовит. Из нее получится хорошая повариха.

– А-а-а-а! Ты мечтаешь, чтоб моя Украина, моя родина… погибла! – кричав професор, проковтнувши котлету.

– Боже сохрани! – лякалася Тася професорської активності.

– А как иначе понять твои ужасающие заявления?! Село должно сеять и пахать! Повариха… Завтра все селяне станут поварами… Да?

– Ну? – обережно запитувала Тася.

– А что они будут готовить? А? Где продукты? Откуда? Из супермаркетов? Нет, дорогая моя! Село должно сидеть в… селе! Нечего им в городе делать! Дармоеды! Ты посмотри на нашу Катерину! Она же просто на всем готовом!

– Она нам помогает. И с мопсом твоим гуляет. И обеды готовит. И стирает. И гладит. И даже навела порядок в твоих архивах. Очень хорошая девочка…

– Девочка, девочка… Эта девочка – предательница! Она – яркий пример деградации и растления села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого не переживу! – поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився. А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування ківі й виховання мопсів.

За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.

Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на ліжко – і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко… Це був найкращий час доби.

– Чуєте мене, дядьку Романе? – шепотіла у темряву, і кімната наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. – Погано мені тут. До вас ближче хочу… До мамки з татком. І до кургану хочу. Сісти собі під курганом… Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під курганом – наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й відчувала: тут ви, зі мною поряд… Дядьку Романе! Чуєте? От дуже сумнівалася… Думала, згоріли ви – і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час про вас думаю, про любов нашу. І нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще хтось буде мене так, як ви, любити?..

Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі, бідолахо, до ранку.

Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова геніальна ідея.

– Катя, сегодня прибери все побыстрее!

– Чого?

– «Чого, чого»… – роздратувався професор. – От село! Я буду обучать тебя грамоте…

– А я грамотна, – Катерина йому. – У школі майже відмінницею була. Тільки віршів чужих не любила вчити.

– Почему?

– Я свої вірші складала…

– От село… – повторив професор. – Вірші вона складала… Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя сам профессор обучать будет. Поняла?

Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив відігратися на дівчині.

– Как же тебя снова вернуть к растениям? – ламала голову Тася.

А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із психологічними тестами відкрив. Кашлянув.

– Ну! Начнем с тестирования…

– З чого? – Катерина йому.

– С тестирования, дура! – закричав професор. – Живо отвечай на мои вопросы!

– Та добре…

А тут і Тася:

– Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими лекциями…

Професор розцвів:

– Садись, Тася! Будешь вольным слушателем…

Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:

– Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.

– Зачем? – спитала Тася.

– По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, – пояснив професор. І до Катерини:

– Пиши!

Дівчина глянула на професора з подивом:

– Не можу…

– Почему?

– Таж нема в мене мрій…

– Як? – професор вухам своїм не повірив – аж на українську перейшов.

– Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія – вона одна.

– То напиши одну.

– Не можу.

– Та чому ж, дурна ти дівко?!

– Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.

– Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!

Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?

– Катенька, – обережно запитала Тася, – расскажи… Какая у тебя была мечта?

– У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше – то не мрії… То примхи.

– Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! – роздратувався професор не на жарт.

– Скоро чотирнадцять буде… – І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! – кричав професор.

– Роман… мій… згорів.

Професор зайшовся деренькучим сміхом.

– Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это – будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!

– Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 54