На запах м’яса - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 80

Майка обходить гуртожиток, вивертає на доріжку – нікого. Чує за спиною брудні матюки. Обертається – кого першого узріє? Доріжкою вздовж школи тягнуть на плечах важкі торби трійко волоцюг. Та все знайомі лиця – двійко бородатих виснажених чоловіків і баба у червоній плетеній шапці, драних спортивних штанях, картатому пальті, надто легкому для негоди. Їм важко, ледве тягнуть ноги, не обходять калюж, сунуть навпростець, та за ними в’ється зграйка хлопців-школярів – малі, не більше десяти рочків кожному. Женуть волоцюжок, як зайців на полюванні, підбирають каміння, жбурляють волоцюгам у спини з небезпечної відстані. Волоцюгам де з малими тягатися? Навіть не обертаються, знають – не відігнати, не наздогнати. Сил нема. Тільки один зі старих чоловіків матюкається спустошено й безпорадно, та малим від того тільки сміх. Регочуть, цілять камінням із багнюкою волоцюжкам у спини:

– Пішли! Пішли звідси, козли вонючі!

Один із волоцюг отримує каменем у голову. Зупиняється, обертається до малих, іде на них…

– Що ж ви, сученята, робите?

Зграйка розсипається на окремі агресивно-азартні купки, жбурляє у волоцюжку камінням із різних точок обстрілу. Ого! Та так навіть цікавіше: за ким поженеться?!

– Ну, давай, козел! Спробуй! Дістань мене! – зухвало кричить хлопчик у яскравій жовтій курточці, відскакує ближче до Майки.

Майці паморочиться. Кидається на малого. Хапає його за шкірку.

– Ти що витворяєш, сволото?! Це ж люди… Ти не розумієш? Люди!

Малий виривається:

– Та що треба?! Відпусти! Це бомжі вонючі! Бомжі – сміття!

– Дебіл! – Майка б’є малого по щоці навідмаш. Відштовхує, іде на зграйку. – Який клас? Де навчаєтеся? Прізвища! Куди?! Ану, до мене!

Зграйка – пурх! І нема. Майка тремтить, коліна підгинаються, обертається – бомжі потроху сунуть геть, спини мокрі, брудні…

– Стійте! – Сльози під кадик, схлипує, брьохає до волоцюжок, на ходу риється в кишені, намацує гаманець. – Та зупиніться…

Волоцюжки здивовано розглядають дівчину.

– Здрасьтє, – промовляє Майка до баби, як до знайомої.

Баба п’яна, очі тьмяні, дивиться на дівчину байдуже – не впізнала.

– Це вам… – Майка простягає бородатому старому чоловікові двісті гривень. – На цигарки…

– О! Добра людина зустрілася… – Бородань намагається сховати гроші, та другий, беззубий, неголений, трохи молодший, хапає його за руку.

– Куди?!

– Ви… дайте йому сотню! – просить Майка бороданя.

– Ти… іди собі! Ми тут самі… розберемося! – Бородань відштовхує беззубого, ховає гроші.

– Ні, ви дайте йому сотню! То я на всіх!

– На всіх! – Труситься беззубий, тягнеться руками до бороданя.

– Стійте! Добре… – Майка витягає гаманець, дає беззубому сотню, розгублено дивиться на бабу – стоїть собі, хитається в іншому вимірі. – Триста гривень… По сто на кожного. Ви ж жінку не кинете? – питає бороданя.

Чоловіки забувають про Майку, ніби її тут нема. Беззубий штовхає бабу.

– Ритко, іти можеш?

Баба посміхається дурнувато. Бородань скидає з бабиних плечей важку торбу, бере в праву руку. Обоє підхоплюють бабу попід руки, тягнуть геть, хоч самим іти несила.

Майка лишається посеред доріжки, що веде до проспекту. Андрія не зустріла. Тільки… Риту.

Сили стікають у мерзлу землю – можна було б ще чогось замутити, поки не настала друга дня, та бажань нема. Треба їхати до лікарні. Усередині ширяє відчайдушний опір – ні, ще не час, вона ще має…

– Андрій… – Укотре набирає номер – довгі гудки.

Майка виходить на проспект, зупиняє таксі. Зроду-віку стільки на таксі не їздила, але сьогодні такий день… Що завгодно роби, та нічого… не хочеться.

Страх випив Майчині сили ще до того, як переступила поріг лікарні, де в довгому похмурому коридорі при стіні, як тіні, стояли жовті від примх тьмяних ламп, виснажені люди. Намагалася не дивитися на них, наштовхнулася на маму. Мама така скорботна…

– Куди мені? – тільки й змогла видушити.

– Черга… Я заплатила… За консультацію. Треба твій паспорт у реєстратурі показати, бо без того…

– Куди?…

– Доню, заспокойся… Григорій Іванович…

– Я зараз втечу. Я тут не можу…

– Господи, та що ти робиш? Григорій Іванович…

Ні! Надвір! Там повітря…

– Ну, добре, тут постій. Паспорт дай. – Мама сама риється в Майчиній сумці, знаходить паспорт, гроші. – І гроші візьму. Раптом знадобляться…

Майка тупцяє посеред лікарняного двору, дивиться, як мама зникає в лікарні, гарячково набирає Андріїв номер. Він… глухий?! Він не чує?! Страх чудить: Майка дістає цигарку, закурює вдруге в житті… Травки б… Кібер каже: одна затяжка – і ти вільний… Кіберу подзвонити?

Мама виходить на поріг за годину, поспіхом тягне Майку всередину страшної лікарні. Спартанський кабінет. Утомлений лікар пробігає очима Майчине УЗД, висновок лікарів.

– Григорій Іванович казав, ви обов’язково допоможете, – чує Майка благальний мамин голос.

– Госпіталізуємо, обстежимо, тоді й висновки робитимемо…

А-а-а… Значить, капець. Майка суне вже іншим коридором за дебелою медсестрою, у вухах навушники – хай прибацана леді Гага надривається зі своїм «It’s been a long time since I came around», тільки б не чути… І не бачити.

Відділення гінекології. Палата. Ліжко при стіні. Поряд п’ять ще живих душ. Десятки ікон на тумбочках. До біса! У вухах навушники, очі заплющить – якось перетовчеться, поки обстежать і щось скажуть, та в ніс б’є запах ліків, і щось запаморочливе, солодкувато-нудотне змушує розплющити очі, роззиратися перелякано.

– Ти з області? – Із сусіднього ліжка на Майку дивиться дівчина одних із нею років.

– З Києва.

– А я з Гостомеля. Шийка?

– Що?

– З шийкою матки поклали?

– Не знаю… Просто… перевірити.

– А в мене міома. То – не рак. Доброякісна пухлина. Оперуватимуть завтра…

До ночі Майка вже знає все: що Ліда з Гостомеля дарма сподівається на операцію й вірить у міому, що двійко жінок із Василькова платять лікарям і медсестрам тихцем, тому їм усе роблять швидше, що бабцю з Бориспільського району привезли сусіди, бо діти відмовилися на Київ автівку гнати, а бібліотекарка з Яготина розраджує всіх переказами жіночих романів і плаче, коли оповідь про кохання веде, а сусідки по палаті знають: не вишкребеться, от і вмивається слізьми.

Наче під час карколомних придворних інтриг, розмови тут точилися вигадливі, таємні. Варто було лише Ліді з Гостомеля вийти, палата заходилася співчутливо-агресивною балаканиною: краще б удома останні дні прожила, ніж у лікарні скніти. Розріжуть – потім уже не підніметься, а так побігала б ще трохи. Та варто було Ліді повернутися – підтримували дівчину: вище ніс, завтра виріжуть із тебе всю каку, гарцюватимеш, як коняка!

Майка ледь дочекалася, поки санітарка вимкнула світло. Заплющила очі, щоби не бачити безнадійних сірих стін, та заснути не змогла: гірко зітхала бабця, бібліотекарка з Яготина схлипувала в подушку, жінка з Василькова хропла безбожно, а Ліда з Гостомеля молилася до ранку.

«Дах їде…» – Майка скрутилася на жорсткому, незручному ліжку, відвернулася до стіни, заткнула вуха навушниками, заплющила очі, натягнула ковдру на ніс, щоби не відчувати страшного солодкувато-нудотного запаху.

На другий день зранку її оглянув уже інший лікар – немолодий, з непробивною маскою на неголеному лиці: звелів лягти на гінекологічне крісло, довго мацав живіт, виписав купу направлень на аналізи й обстеження, і коли Майка врешті наважилася запитати: «Що в мене?!» – відповів достатньо привітно:

– Зробимо все можливе. Принаймні за МРТ, кольпоскопію, біопсію не платитимете. А там подивимося… Зарано засмучуватися. Спочатку розберемося з діагнозом.

– А з діагнозом розбиратися… довго?

– Зо два тижні. Мінімум – днів десять. До нас пацієнтки приїжджають уже обстеженими. А ви, вибачте, через чорний хід. Ніяких аналізів, тільки УЗД. Що мені це УЗД?! Папірець! Але… за вас просили. Тож обстежуйтеся.

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 80