Стократ - Дяченко Сергій Сергійович

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 62

Рибалки перезиралися, не вірячи вухам, брати дівчини на виданні підвелися дуже рішуче, наче збиралися негайно бити Хребетника. Лісоруби одночасно вилаялися, забувши про черговість і про дівчину. Стократ, що сидів на камені під тином, сперся спиною на дерев’яний стовп і прикрив піхви полою плаща.

Поромник стояв, дивився в пісок і бурчав собі під носа, що пором не готовий, і сьогодні не поїдемо. Він навіть не шукав правдоподібних пояснень — а може, просто не вмів вигадувати. Навколо юрмилися обурені пасажири: усі розраховували ночувати сьогодні під дахом і вечеряти в харчевні, усі вимагали негайно переправлятись — але поромник стояв, не рушаючи з місця й не піднімаючи голови…

Тим часом земля вже легенько двигтіла.

Ці люди й досі не розуміють, що сталося, подумав Стократ, непомітно переміщаючись за тин, у зарості сухого очерету. Отже, раніше такої напасті не було. Дев’ятнадцять душ, з них шістнадцять — дорослі сильні чоловіки, з ножами й кинджалами, та он і довбні є у декого з рибалок… Навіть якщо не зважати на Стократа з його мечем — чи не забагато, чи не занадто зухвало для розбійників?

— І хто ж це? — спитав він упівголоса.

Згори на стежці затріщали гілки. Земля задвигтіла так, що застрибали тріски на піску. І вершники, вісім душ, злетіли згори у хмарі куряви, і люди з жаху позадкували й розступилися.

Дві діжки перекинулися й лопнули. З них сизим потоком полилася солона риба, і Стократові ніздрі гидливо сіпнулися.

Вершники, не кажучи ні слова, оточили людей на березі — тільки учень купця встиг вихопити ножа, та одразу ж і впустив.

Обличчя вершників ховалися під заборолами. Плащі, на яких стражники носять герби своїх панів, були накинуті на кольчуги навиворіт. Розсіл миттю всотався в пісок, солона риба тріпотіла під копитами, мов жива.

Люди збилися коло навісу, чіпляючись одне за одного. Двоє братів затисли між собою сестру на виданні. Підлітки стали спиною до спини, і Стократ мигцем подумав, що хлопці хороші, жаль їх. Поромник задкував до своєї хатини. Хтось із вершників штовхнув його в груди тупим кінцем списа, поромник захрипів — і перекинувся горілиць.

— Бабу, — сказали лунко з-під заборола. — Хлопців. Цього, цього, і оцього…

Двоє вершників спішилися. Однаковим жестом зняли з сідел мотузи. Легко висмикнули з юрби підлітків, накинули кожному петлю на плечі й зв’язали миттю, не залишивши сумніву в чималому досвіді полювання на людей.

Третій висмикнув з юрби дівчину. Її брати рвонулися, скоріше за звичкою, ніж од великої відваги, і зразу ж повалилися, хриплячи. Услід за розсолом в пісок всоталася кров.

— Даремно, — сказав Стократ встаючи. — Це ви даремно.

Учень купця, що розумів швидко, але поверхово, пірнув під черево коня й кинувся в очерет. Не добіг — канчук перехопив йому горло, хлопець упав за крок од рятівних заростей, намагаючись вирватися з петлі…

І зустрівся очима з Стократом. Завмер, хапаючи повітря ротом…

Ударом меча Стократ розсік канчук, що обвився навколо його горла.

П’ятеро збройних вершників — і троє піші — дивилися на нього крізь прорізи шоломів.

— За яким правом люди володаря Вивора вбивають на березі Світлої?

Він говорив повільно й розмірено, даючи змогу жертвам отямитися — і кинутися врозтіч, рятуючись, відвертаючи увагу вершників.

— За яким правом воїни ріжуть беззбройних селян, немов худобу?

— Взяти, — лунко сказав ватажок.

Троє піших, витягуючи мечі, ступили з трьох сторін — у цей час хтось із кінних сказав під своїм шоломом несподівано тонким, хлопчачим голосом:

— Це Стократ!

Усім потрібна була крихітна пауза, щоб почути й усвідомити. Стократ зрозумів, що іншої миті годі чекати.

У нього не було досвіду бою з воїнами в повному обладунку. З кінними боровся, й не раз, але вийти проти важко озброєних вершників довелося вперше.

Канчук дістався в спадок од першого ворога, який напоровся на меч. Кольчуга цього ледаря була навмисно полегшена в кількох місцях — меч прорвав сталеві ланки на лівому боці, й канчук опинився в руках переможця.

Другий загинув од удару в проріз шолома.

Третій кинувся під оборону кінних, але посковзнувся на рибі й теж загинув.

Вершники були занадто важкі, щоб розправитися з самотнім мечником, але занадто міцні, щоб він міг їх дістати. Кілька разів він намагався висмикнути з сідла того, що здавався слабшим, і щоразу зазнавав невдачі, — коли жертви нападу нарешті отямились.

Камінь дзвінко вдарив по чийомусь шолому. Вершник захитався в сідлі. Стократ зірвав його — і прикрився важким тілом од метального ножа.

Полетіло нове каміння. Кінь скинув ще одного вершника. Стократ прикінчив його й зрозумів, що залитий потом по п’яти, що лоб розсічений, і кров заливає очі. Три вершники кинулися на нього одночасно — але рибалки, лісоруби, підлітки й навіть купець уже відчули себе маленькою армією.

Стократові майже нічого не довелося робити. За кілька хвилин воїни валялися на піску, і тільки один був ще живий.

— Назад!

Підлітки, що били по залізу палицями, злякано відсахнулися.

— Зловіть коней, — велів Стократ. — Якщо зможете.

Провів долонею по лобі. Глибока рана швидко затягувалася: хвилину тому він міг би торкнутися пальцем власного черепа.

Останній уцілілий лежав лицем униз, на шоломі темніла глибока вм’ятина. Стократ мечем зрізав з нього плащ. З вивороту знайшовся слід од споротого герба. Завбачливо.

— Запаліть вогонь. І подивіться, що з Хребетником, повезе він нас чи ні?

Швидко темнішало, але Стократові не потрібне було світло. Він перекинув лежачого на спину й зняв з нього шолом.

Здається, це він сказав тонким голосом: «Це Стократ!» Молодий хлопець, чорноволосий і веснянкуватий.

— Хто вас послав?

— Пан, — ворухнулися закривавлені губи. — З Вивороту.

— Навіщо?

— По рабів… Йому потрібні люди в шахту, молоді, невеликі на зріст… Ще велів брати дівчат і молодих жінок…

Повалений ворог дивився на Стократа, як на воротаря загробного царства — з жахом і без надії.

— Скільки разів до цього посилав?

— Мене — вперше…

— А інших?

— П’ять чи шість рейдів… Не сюди, на південь… На Світлу — вперше…

Стократ розігнувся.

— Принесіть хто-небудь води.

— Криниці нема, — обізвався учень купця.

— Нащо тобі криниця, дурню! Онде річка!

Учень дрібно тремтів. До нього, хоч і був він метикуватий, аж тепер дійшло, якої долі вдалось уникнути.

— Риба знає, що таке! Р-Риба знає!

У володаря Грана слово «риба» було лайливе. У Стократа, втім, теж — після бою на березі весь його одяг, волосся й навіть меч смерділи солоною рибою з чітким відтінком тухлятини.

— Шмаркач каже, що ти один уклав вісьмох вершників.

— Троє перед цим спішилися. До того ж, там була юрба чоловіків з камінням, сокирами й палицями.

— Шмаркач каже, що тебе звуть Стократ. Що ти маг. Що про тебе у Вивороті розказують дітям казки!

— Не можу свідчити. Не тримав вогню над колискою.

Володар Гран кілька секунд дивився на нього, наче збирався випатрати.

Він був посередній у всьому, починаючи із зовнішності й закінчуючи володіннями. Не великий і не дрібний, не особливо могутній, але й не слабкий, він, проте, відчував у душі велику силу, і його гнітила власна посередність. Він був відомий як непоганий мечник і спав з усіма не потворними дівчатами в місті. Він трясся над своїми кордонами й вічно підозрював сусідів у зазіханні на землі — і не дарма підозрював, як виявилось.

— Вивір за це відповість. Один труп, один важко поранений — і це брати, які везли сестру нареченому! Ганьба… Поромник з поламаними ребрами — мій поромник!

— Вивір скаже, що це безрідні розбійники. Плащі зі споротими гербами — не доказ.

— У нас же є шмаркач!

— Скаже, обмовив під тортурами.

— Якими тортурами, йому навіть жаровню не показували!

— Ваша світлість, — сказав Стократ, — я подорожній, не мені давати поради. Просто відішліть їхні тіла зі шмаркачем у Виворіт. Нічого не пояснюйте. Не погрожуйте й не виправдовуйтесь.

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 62