Стократ - Дяченко Сергій Сергійович

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 62

Гран роззявив рота, щоб згадати рибу — але замовк. Схилив голову до плеча…

— Значить, ти й справді… чаклун?

— Значить.

— І можеш… що ти можеш?

Гран швидко глянув на Стократів меч на поясі. Засоромився цього погляду, подивився прямо у вічі:

— Що ти хочеш… за те, що зробив для моїх людей?

— Лазню, — сказав Стократ. — І пралю.

М’яч, зшитий з клаптиків, ударив його по голові, коли розніжений лазнею Стократ відпочивав на задньому дворі. М’яч перелетів через стіну, обвиту виноградом, і ляснув його по потилиці — не боляче, але достатньо, щоб відчути себе ідіотом.

Захихикав і зразу ж замовк тонкий голос, неначе веселунові затулили рота долонею. М’яч відскочив од дровітні й підкотився Стократові під ноги — чудовий тугий м’яч. У першу мить роздратування йому захотілося розшматувати іграшку, щоб надалі м’яч не стукав чаклунів по головах, — але він одразу ж передумав.

Над стіною з’явилася веснянкувата мармизка — хлопець років чотирнадцяти, такому давно в ремесло пора, а не м’ячами кидатися. Мармизка скорчила зворушливий вираз, покликаний пом’якшити Стократів гнів:

— Люб’язний волоцюго, віддайте, будьте ласкаві, м’ячика.

Він зрозумів, що це дівчинка, щойно вона заговорила. Ще не дівка, вже не дитина. Казковий персонаж з його дитинства; він виріс серед хлопців. Жінки, в його уяві, з’являлися на світ уже дорослими крикливими няньками.

Потім він пізнав багатьох жінок. Цинічні шльондри, велелюбні вдови, боязкі старіючі наречені, — вони були йому цікаві, і навіть найнудніша трактирна служниця його вчила, хоч і сама про це не знала. Ледь зачувши його цікавість крізь вату звичної самотності, жінки перетворювалися й тяглися до нього, виділяючи з усіх чоловіків. Він співчував багатьом, але не звикав ні до кого, і, йдучи від них, не відчував докорів сумління.

— Волоцюго, ти оглух? Віддай м’ячика, чуєш?

Дівчина легко підтяглася й сіла на стіні, як горобець. Вона була в штанях, наче хлопець, волосся сховане під зелену хустку, короткі пасма, вибиваючись, обрамляли лице, і тільки дуже спостережлива людина відрізнила б цю дівчинку від хлопчика.

Селянка? Навряд, селянській дівчині не личить лазити в штанях по парканах. Служниця? Дивно…

Стократ погрався м’ячем, а потім запитав:

— Ти хто?

— Кріт у манто! — вона розлютилася. — Віддай!

Він кинув їй м’яча. Вона його вловила й негайно з очей — зісковзнула по той бік паркана, без шуму й тріску, тільки гойднулися верхівки кущів…

Стократ довго сидів, не ворушачись. Він ніяк не міг зрозуміти, чому після зустрічі з незнайомою дівчиною в душі лишилося таке тривожне відчуття.

На узліссі він знайшов камінь, укритий мохом. Узяв палицю й нею, як важелем, перекинув валун і здобув те, що хотів: під каменем на вологій потерті кишіли личинки.

Стократ вийняв меча. Лезо світилось, і семи мерцям було тісно у вузенькій посмертній щілині. Вони були тільки солдати, що виконували наказ, вони підкорялися присязі й своєму командирові…

Стократ похитав головою, відганяючи нечутні плачі.

— За яким правом воїни ріжуть беззбройних селян, немов худобу? — вголос повторив своє вчорашнє питання.

І поклав клинок на бліду потерть. Сім душ зісковзнуло хто куди: може, цим личинкам ще пощастить злетіти, подумав Стократ. Ще покружляють над лісом і лугом, помахають барвистими крильцями день чи два…

Меч потемнішав і став відчутно легший. Стократ сховав його в піхви й повернувся в дім володаря.

Ні про яку дівчину він вирішив поки що не питати.

Розділ другий

ВОРОН

Ворон, спадкоємний володар Вивороту, повертався додому.

У день його повернення на узліссі заповідного лісу, за два кроки від мисливських угідь, виявилося гніздо проклинальних шершнів. Піддавшись паніці, жителі запалили сиру солому і все, що дає дим. Під’їжджаючи до міста, Ворон на мить вирішив, що це чорна хмара опустилася на землю — з пагорба, звідки він так мріяв побачити місто свого дитинства, виднілися два-три флюгери та верхівка вежі — все інше поглинули клубки бурого туману.

Проклинальні шершні бояться диму. Дядько Купа, ще гладший і червонощокіший, крокував по вітальні родового замку Виворів, і в такт крокам розповідав племінникові: на загін варти, висланий на руйнування гнізда, надіто залізні сітки, дорогі, між іншим, як золототкана парча. Коли це гніздо накриють — треба буде пошукати ще, хай боронять підземні духи, може, нове гніздо знайдеться. Дихати в місті нічим, бо дурні жінки перестаралися, диму напустили стільки, що хоч вішайся на ньому. Втім, краще покашляти, ніж тебе дістане шершень…

Нарешті він зупинився й уважно подивився на Ворона:

— Ти пробач, твоя молода милість, що ми тебе не зустріли, як належить. Геть тут подуріли з цим гніздом… Коли ваша милість збирається спочивати?

— Та ну, дядьку, — сказав Ворон, з ніяковості притискаючи лікті до боків. — От же ж, не зустріли, як належить, — ви наче з чужим розмовляєте…

Дядько посопів якусь мить, потім розреготався, обхопив худого Ворона за плечі й, обіймаючи, підняв над підлогою.

— Здоров був, небоже! Сухоребрий, як і раніше! Погано тебе годували у Високій Школі?

Ворон полегшено розсміявся у відповідь — і одразу закашлявся, бо закриті вікна не захищали від диму знадвору.

— Дядечку дорогий, мені б до батька зайти…

— Це перше діло, — на дядьковому лобі позначилися зморшки. — Ходімо.

Володар Вивір, батько Ворона і спадкоємний правитель Вивороту, ось уже п’ять років спав наяву. Ще міцний тілом, він одірвався од навколишнього світу й пішов у невідомі краї, де, судячи з виразу очей, йому було зовсім і не погано. Вранці старого піднімали з ліжка, вмивали, годували й садовили в крісло, де він сидів до вечора, дивлячись у вікно, але бачачи тільки тіні в глибині своєї скаламученої свідомості. Увечері ті самі віддані слуги роздягали володаря й укладали в ліжко, і він проводив ніч без сну, розглядаючи стелю безтурботно й миролюбно. Перші роки Ворон усе сподівався, що якоїсь миті батьків погляд сфокусується, і він якщо не словом, то хоч би виглядом дасть зрозуміти, що впізнає рідного сина. І тепер, заходячи в батькові покої, він непомітно закусив губу: ану ж?..

Чуда не сталося: красивий дід коло вікна не повернув голови, не відгукнувся на привітання, і коли Ворон зайшов у поле його зору — не звернув уваги. Ворон утішив себе, що принаймні в тих невідомих краях, де перебуває дух його батька, цьому духові не заподіюють страждань.

— От і побачились, — дядько не був ні сентиментальний, ні навіть делікатний. — Ходімо, небоже, справи не чекають, не зрозумію ніяк — чи то заборонити цей дим, чи то хай буде, все ж таки проти шершнів допомагає…

Ворон вийшов у двір, який дуже змінився за ці три роки: раніше просторий, тепер він пообростав сараями, повітками, прибудовами. Величезний фонтан, що колись струменів посеред двору і був для Ворона улюбленим місцем гри та відпочинку, тепер стояв сухий і наполовину розібраний. Ворон дивився й не впізнавав: зарубки на паркані, каміння, тіні, стрічечки на гілках, — усі знайомі прикмети й деталі наче щось стерло з лиця двору велетенською губкою, і двір став чужий. Тільки повалений стовбур коло західного муру якимось дивом зберігся — стовбур великого дерева, на якому Ворон любив сидіти і в три роки, і в десять, і в п’ятнадцять — поруч зі старшим братом, а іноді й з батьком.

У п’ятнадцять він виїхав з дому — у Білу Високу Школу. Це був страшний і знаменний день: Ворон пам’ятав кожну його мить, починаючи з безсонного лежання в темряві, коли за щільними шторами вже палахкотів світанок, і закінчуючи рваним сном на задушливому матраці в придорожньому готелі. Між цим раннім ранком і пізнім вечором промайнули останній сніданок удома, прощання з батьком, надзвичайно замисленим у той день, і братом. Старший Воронів брат, Дага, ніколи не дозволяв собі «ніжностей». У той день міцно стис Воронові долоню і вручив йому подарунок — свій кинджал з письменами на клинку й берилом на руків’ї. Цей подарунок вразив Ворона й налякав, і навіть здався поганою прикметою. Так воно й було: через чотири роки Дага загинув під час льодоходу на Світлій, рятуючи селянську дівчинку.

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 62