Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон

Він обережно відсунувся й непевно звівся на ноги. Гноми, хитаючись, підводились теж. Кількох із них гучно знудило.

Тіло Отто Крикка скоцюрбилось на долівці. Брат Шпилька, тікаючи, завдав лише одного, але вмілого удару — на рівні його шиї.

— О, боги, — сказав Вільям. — Це жахливо…

— Коли тобі відтинають голову? — сказав Боддоні, котрий завжди виявляв до вампіра певну антипатію. — Еге ж, не сумнівайся.

— Ми… повинні що-небудь зробити…

— Справді?

— Так! Мене гарантовано вбили б, якби не він з його пристроєм!

— Звиняйт? Агов?

Лункий голос чувся з-під лави. Вернигора опустився на коліна.

— О ні, — сказав він.

— Що там? — спитав Вільям.

— Там… ну… Отто.

— Звиняйт? Мошна мене хто-небуть витягти?

Вернигора, скривившись, сунув руку в темряву, тим часом як голос продовжував:

— Ох, божечки, тут дохлий щур, і хтось, схоже, загубити свій ланч, який гидота… Не за вухо, не за вухо… Бітте, за волосся…

Рука з’явилася знову, тримаючи голову Отто, згідно з її власним проханням, за волосся. Очі крутилися в орбітах.

— Фсі живий? — спитав вампір. — Голофне — не фтрачати голови в критичній ситуації, еге ш?

— З тобою все… гаразд, Отто? — спитав Вільям, відчуваючи, що це була б ідеальна фраза для Чемпіонату з найбільш ідіотських запитань.

— Що? А, так. Так. Мабуть. Не мені нарікати. Спрафді, фсе гарно. Хоч я тепер маю, як то кажуть, пефний фізичний недолік…

— Це не Отто, — вимовила Сахариса. Її тіпало.

— Звісно ж, це він, — сказав Вільям. — Тобто хто ще міг би…

— Отто вищий, — сказала Сахариса і вибухнула реготом.

Гноми теж розреготалися — в ту мить вони б розреготалися з чого завгодно.

Отто підтримав їх без надмірного ентузіазму.

— Еге ш. Ха-ха-ха, — сказав він. — Знаменитий анк-морпоркський гумор. Зер смішно. Смійтесь далі, про мене не турбуйтесь.

Сахариса ледь не задихалася. Від такого реготу можна було й померти. Вільям якомога обережніше струсонув її за плечі — і тут вона заплакала. Крізь гучні схлипування пробивалися пароксизми реготу.

— Краще б я померла! — схлипувала вона.

— Афжеш, коли-небудь обоф’язково спробуйте, — сказав Отто. — Пане Вернигоро, чи не могли б ви піднести мене до тіла? Воно десь тут.

— Може… тобі… Може, тебе пришити до… — вичавив Вернигора.

— Ні. Ми лехко загоювати свої рани, — сказав Отто. — О, ось воно. Ви не могли б покласти мене біля мене? І відвернутись? Бо це трохи, знаєте, незручно робити на чужих очах. Ніби пісяти.

Гном, усе ще під дією темного світла, підкорився. Ще за мить усі почули:

— Окей, мошна дифитись.

Отто, цілісінький, сидів на долівці, протираючи шию носовичком.

— Йому треба було пробити мій серце осиковим кілком, — сказав він. — Так… Що це фсе було? Гном сказав, щоб я відволікти увагу…

— Ми не знали, що це буде темне світло! — скрикнув Вернигора.

— Звиняйт? Фсе, щоо я мав — то земляні вугри, а ви сказали, щоо справа негайна! І що я мав робити?! Я ш зав’язав!

— З темним світлом жарти кепські! — сказав гном, відомий Вільямові як Сонні.

— Нефше? Міш іншим, саме мені, а не комусь, тепер треба випрати комірець! — огризнувся Отто.

Вільям щосили намагався заспокоїти Сахарису, котра досі тремтіла.

— Хто це був? — спитала вона.

— Я… не впевнений. Але їм явно потрібен собака Правителя Ветерані.

— Це була несправжня черниця, присягаюсь!

— Авжеж, сестра Дженніфер виглядала дивно.

Це було найбільше, що Вільям був готовий визнати вголос.

— Я не про те, — форкнула Сахариса. — В школі я бачила й гірших. Сестра Креденція могла б і двері прогризти… Я говорю про мову! Я впевнена, що «мля» — це погане слово. Вона вимовляла його саме так. Тобто було чутно, що це — погане слово. А той чернець — він мав ножа!

За їхніми спинами на Отто насувалася біда.

— Ти використовуєш це для зйомок?! — питав Вернигора.

— Ну, а що таке.

Кілька гномів ляснули себе по стегнах, напіввідвернулися й зобразили на обличчях типову міні-пантоміму «не-можу-повірити-що-він-аж-настільки-дурний».

— Ти ж знаєш, що це небезпечно! — скричав Вернигора.

— Зфичайний забобони! — заперечив Отто. — Найбільше, що може трапитись — це що власний морфосигнатура об’єкта корелювайт резони, тобто частинки речовини, з фазовий континуум релятивістської хронотеорії, від чого виникне ефект мультиверсуму, котрий інтерферувати з ілюзія дійсності і множити мета-екранізації згідно з тенденція екстраполяційних квазі-процесів. Розумійт? Ніхт загадкового!

— Ті двоє явно злякались, — вставив Вільям.

— Вони злякались сокир, — уперто сказав гном.

— Ні, вони злякались відчуття, ніби їм зняли верхівки черепів і насипали в мозок колотого льоду, — сказав Вільям.

Вернигора моргнув.

— Ну, так, і цього теж, — погодився він, витираючи лоба. — Ти точно все описав, не заперечиш.

У дверях з’явився силует. Вернигора схопився за сокиру.

Вільям застогнав. Це був Ваймз. Гірше за те — це був Ваймз в образі «Ваймз із усмішкою хижой».

— Агов, пане де Ворде, — сказав він, заходячи. — Просто зараз містом гасає кількатисячна зграя собак. Цікава новина, правда ж?

Він сперся на стіну й видобув сигару.

— Власне, «зграя собак» — це я так, для простоти, — сказав він, чиркнувши сірником об шолом Вернигори. — Можливо, треба було сказати «здебільшого собак». Плюс трохи котів. Точніше, в цілому на вулицях їх зараз ажніяк не трохи. Бо ж, знаєте, мало що зрівняється з… повінню собак, сформулюймо це в такий спосіб. Які б’ються, кусаються й виють. Особливо маленькі породи, котрі — я про це згадував? — взагалі дуже нервові. О, а про худобу я казав? Ну, знаєте, як воно буває: ярмарковий день, народ веде корів, і тут з-за рогу з гавкотом виливається річка собак… Я вже не кажу про вівці. І про курей — хоча, схоже, якраз їх у місті наразі відчутно поменшало…

Він подивився на Вільяма.

— У вас виникає бажання щось сказати?

— Гм… У нас була невеличка проблема…

— Не може бути! Розкажете?

— Собаки запанікували, коли пан Крикк робив зйомку, — сказав Вільям.

Це було щирою правдою. Зрештою, темне світло викликало паніку навіть у мислячих істот.

Ваймз лиховісно поглянув на Отто, котрий винувато роздивлявся підлогу.

— Тепер, — сказав Ваймз, — дозвольте розповісти вам ще дещо. Сьогодні обирають нового Патриція…

— І кого ж? — спитав Вільям.

— Я не знаю, — сказав Ваймз.

Сахариса висякалась і сказала:

— Це буде пан Нікчемський з Гільдії шевців і кожум’як.

Ваймз із підозрою подивився на Вільяма й запитав Сахарису:

— А ви звідки знаєте?

— Всі знають, — сказала вона. — Так сказав мені сьогодні помічник пекаря.

— І що б ми робили без чуток? — сказав Ваймз. — Словом, пане де Ворде, сьогодні не найкращий день для… створення проблем. Мої люди вже допитали декого з тих, хто приносив вам собак. Хоча, мушу зауважити, допитати вдалось небагатьох — більшість громадян воліють не спілкуватись із Вартою. Уявлення не маю, чому — ми ж такі уважні слухачі… Тепер ви нічого не хочете сказати? — Ваймз демонстративно оглянув кімнату і знову звернувся до Вільяма: — Я бачу, всі дивляться саме на вас.

— «Час» не звертався до Варти по будь-яку допомогу, — промовив Вільям.

— Я не мав на увазі допомогу.

— Ми нічого не порушили.

— Це вже мені вирішувати.

— Справді? Цікава думка.

Ваймз побачив, як Вільям витягнув записника.

— Ось як, — сказав він. — Ну, що ж.

Потягнувшись до пояса, Ваймз витягнув прямий округлий шматок темного дерева.

— Знаєте, що це? — спитав він.

— Кийок, — сказав Вільям. — Дубець.

— Він же — останній аргумент, — рівно сказав Ваймз. — Палісандр ^{23} і лламедоське срібло — прекрасна робота! Ось тут, на цій пластинці, закарбовано, що я повинен підтримувати спокій. А ви, пане де Ворде, на даний момент аж ніяк цьому не сприяєте.