Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна

І не тільки в теорії: дозволю собі нагадати, зокрема, що не хто, як радикальний народник П. Ткачов, у редагованому ним журналі «Набат», першим у Росії обґрунтував потребу соціалістичної революції і встановлення тоталітарної держави на чолі з революційною партією, яка своїм авторитетом заступила б російському народові царя (!). Тепер ця програма вважається більшовицькою, хоча насправді більшовики тільки реалізували на практиці ідеї російських народників.

Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 420.

Див.: Михайловский Н. К. Десница и шуйца Льва Толстого // Михайловский Н. К. Литературно-критические статьи. — Москва: Гос. изд-во худож. лит-ры, 1957. — С. 156—158. Пор. з радянської прози 1950-х: «А советский человек от ихнего далеко ушел. Он, почитай, к самой вершине подходит, а тот еще у подножия топчется» (Цит. за: Синявский А. Что такое социалистический реализм // Цена метафоры, или Преступление и наказание Синявского и Даниэля. — Москва: Книга, 1989. — С. 440).

Знаменна деталь: есей Ю. Шереха-Шевельова «Зустрічі з Заходом» (де російський «народницький комплекс» радянської культури аналізується на прикладі збірки А. Малишка «За синім морем») передруковано в харківському тритомнику «Пороги і запоріжжя», а от статтю «Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара „Таврія“)» — ні, і ширшому читачеві вона досі лишається малоприступною (див.: Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. — Б. м.: Сучасність, 1978. — С. 168—179). Очевидно, що упорядникам тритомника в цьому випадку залежало не на концепції, а тільки й виключно на персоналіях: що можна «про Малишка», того не можна «про Гончара», якому з ряду причин припала в пострадянському культурному пантеоні роль «священної корови», — чим, як уже зазначалося, блокується ревізія цілої нашої радянської спадщини, у якій О. Гончар був безумовно ключовою постаттю.

Докладніше про це див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — К.: Основи, 1996. — С. 208—241.

Про Шевченків «коперниківський переворот» в українській політичній історії, наслідком якого стала трансформація малоросійського дворянства в українську інтеліґенцію, я вже писала в «Шевченковому міфі України», див. розділ «Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія» (3-є вид. — С. 41—82). Повчально прислухатися тут і до «голосу колонізатора», як найбільш зацікавленої сторони. Перевидане в Росії й поважно прийняте там на правах наукового джерела «Происхождение украинского сепаратизма» Н. Ульянова є, звичайно, твором ніяк не науки, а, у кращому разі, політичної публіцистики (до десятка фактичних помилок на сторінку ніяка «наука» не витримає, не кажучи вже про чисто орвелівську тенденційність у висвітленні тих фактів, що зостались неперекручені): видно, що пером автора водив не дослідницький інтерес, а насамперед палка ненависть до свого предмета — «украинского сепаратизма» (sic! — навіть не «национализма»!). Але ненависть також на свій лад може робити людину зрячою, і в своїх оцінках Н. Ульянов не раз виявляється проникливішим од багатьох наших дослідників — демонструючи унікальну, сливе поліцейську прозірливість на все, що складає для імперії реальну загрозу. Шевченко, твердить він (NB: у 1966 p., задовго перед студіями Б. Рубчака, Л. Плюща й Г. Грабовича!), зовсім хибно був прийнятий у Росії за речника селянських низів, — насправді «поэзия его интеллигентская, городская и направленческая» (курсив мій; для збереження колориту цитую мовою ориґіналу. — О. З.), і не тому він став в Україні національним поетом, що буцімто заговорив від імени мужика, а тому, що «первый воскресил казачью ненависть к Москве и первый воспел казачьи времена как национальные» (Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. — Москва: Индрик, 1996. — С. 169). У перекладі з авторового «дискурсу ненависти» слід читати — першим дав українській еліті нове почуття тожсамости та історичну його леґітимізацію на національно-культурній (а не феодально-становій) основі, і це щира правда. А проте не варто забувати, що демократичний республіканізм Шевченка і аристократичний республіканізм його оточення притерлися до себе й збіглися в тому нерозліпному вигляді, як це бачиться нам із відстані часу, таки далеко не відразу, і відгомін того тертя знаходимо ще і в наступному поколінні. Маю на думці критику Шевченка Драгомановим, яка здійснювалася з чисто аристократичних позицій, не в останню чергу з метою взяти під оборону якраз «правнуків» та довести, що вони зовсім не були такі «погані», як здавалося колишньому кріпакові. «Звичайно пани — знакомі і навіть приятелі Шевченка — виставляються як «мочеморди», по образу Закревського, або карикатурно, по образу П. Скоропадського (внук ліберала XVIII ст. і родич звісної потім Милорадовички, фундаторки Товариства ім. Шевченка), про котрого Шевченко писав: «у свиті ходить між панами, і п'є горілку з мужиками, та вольнодумствує в шинку». Але були між тими панами й ліпші, як, напр., де Бальмен, Капністи, Рєпніни й т. ін. Я сам у свій хлопчачий вік, у 50-ті роки, надибавсь, напр., на сліди впливу Капністів, лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих перший раз здобув і «Сон», і «Кавказ» Шевченка. Ті Капністи, як і другі подібні їм пани лівобережні, були старші й освіченіші, ніж Шевченко (при цій оказії Драгоманов не втримується, щоб у виносці не вибухнути палким панегіриком на адресу обох Капністів, Олексія Васильовича й Іллі Петровича, згадуючи з «хлоп'ячих часів своїх», які вони «звісні були серед полтавських панів своєю освітою, і «англоманією», і записками про емансипацію крестян», який величезний вплив мали «на крайових панів і різночинців», які в них обох були «добрі бібліотеки», «а ще більша в Рєпніна, де були збори найліпших писателів європейських XVIII—XIX ст.», — і тим мимохідь піднімає краєчок завіси над тим середовищем, де формувався світогляд і ще одного полтавського панича — його власний! — О. З.). Та й між «мочемордами» були люди, котрі їздили за границю, читали європейські ліберальні книги й газети, і навіть сам П. Скоропадський, щоб «вільнодумствувати в шинку», мусив ще щось знати або хоч чути вільнодумного (Шевченко ставить йому головно в вину те, що він «перебирає дівчаток». Пригадаймо, що й пани й прелати часів Renaissance і в XVIII ст. теж були «ласі до солодкого», як каже запорожець цариці в Гоголя, а все-таки «аристократическими ручками выкормили львенка революции», як каже Герцен» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К.: Б. в., 1994. — С. 173—175) — так, ніби для Шевченка така історична аналогія могла слугувати моральним виправданням поведінці його героя! — а от для спадкового шляхтича, як бачимо, могла: у генеалогічно зорієнтованої свідомости інша оптика й інший масштаб оцінки подій.

Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. — Т. 1 / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994. — С. 179).

Про «відкриття народу» в Західній і, особливо, Центральній Європі першої половини XIX ст. ширше див.: Берк Пітер. Популярна культура в ранньомодерній Європі. — Пер. з англ. — К.:УЦКД, 2001. — С. 1—23.

Костомаров М. Книги буття українського народу // Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 168.

Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 174.

Пор., напр., проект В. Білозерського про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану — «заведений, в которых воспитывались бы дети, взятые из селений с той целью, чтобы опять в оные возвратиться с более основательными сведениями о потребностях своего быта и с познаниями ремесел, необходимых в земледельческой жизни» (Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 388—390).

Ця позиція була обґрунтована Тимофієм Калинським у двох спеціальних працях і схвалена на чернігівських дворянських зборах 1805 р.  (див.: Миллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // Киевская старина. — 1897. — № 4. — С. 17—22).

Див.: Когут 3. Російський централізм і українська автономія. — С. 223—224.