РАЙ. Центр - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 58

— Федоре Федоровичу? — прошепотів вражено.

Сердюк того ранку спочатку дізнався, що цукрозавод захоплено, холодно посміхнувся, уявивши морду Коноваленка, зв’язався з Мартою і Шиллером, наказав обом бути у приймальні на дванадцяту дня, заспокоїв Женю — перебіситься Макс, і нема чого над ним так труситися, — вже збирався до друга Купи, коли зателефонував Петро Челядинський і повідомив неймовірну новину:

— Район, до якого ми з вами мало не відправили у відрядження президента на пару з прем’єром, ліквідовується… Об’єднується з сусіднім.

— Що?!

Челядинський розповідав про адміністративну реформу, несподіваний початок експерименту, аби місцеві еліти і чиновники не встигли зорієнтуватися і повставляти палиці у колеса, а Сердюк уже знав, що робити. Рома Шиллєр має рацію, потрібні масштаби, і якщо Сердюку треба, щоби та лікарня стояла і світилася, то так і буде, хай би там що.

— Нормальна ідея, — відповів. — Тільки центр об’єднаного району буде не у сусідньому райцентрі. У нашому! Куди ми президента мало не відправили…

— Що ж, — кахикнув Челядинський. — Треба зустрітися.

Володимир Гнатович їхав у офіс Челядинського і відчував себе учасником фінальної гри чемпіонату світу з покеру. Що зможе протиставити Коноваленко? А нічого! У Сердюка більше людей у владі, у них сильніші позиції. Козел Ростик сам вирив собі яму, коли замутив цю адміністративну реформу. Сердюк зробить центр нового об’єднаного району там, де стоїть клята лікарня! Навіть якби вона стояла у чистому полі — навколо виріс би новий райцентр! І цукрозавод більше не Коноваленків. Абсолютна перемога!

По дорозі заїхав до приймальні. Приємно здивувався — Марта з’явилася раніше призначеного часу, щось активно пояснювала молодику з акуратною короткою зачіскою. Новий помічник? Сердюк зміряв Макара оком і раптом подумав — а хай поїде у той райцентр. Як помічник народного депутата. Простежить, так би мовити, за дотриманням норм законодавства в ході адміністративного експерименту.

— Готовий? — спитав холодно.

— Безумовно, — відповів Макар.

— Красива зачіска, — благодушно відзначив Сердюк, доручив Марті пояснити новачку деталі і поїхав втілювати у життя адміністративну реформу.

— Це перемога! — прошепотіла Марта Макару, віддано дивлячись у спину шефа.

Сердюк розумів: Петро Челядинський не мав весь свій вік відробляти за свою людину на митниці. Раз зателефонував, значить, розуміє — ця тема Сердюкові пече. Що захоче взамін?

— Я у Карпатах чудовий комплекс відпочинку побудував. — Челядинський до справи. — За горою — Буковель.

— І?..

— Треба на тій горі… Від мого комплексу до верхівки і звідти вниз до Буковеля прорубати просіку. Метрів сто завширшки. Щоби мої клієнти на всюдиходах могли би у Буковель їздити.

— Господи, Петре! Що ти мене таким дріб’язком турбуєш?!

— Ліс — ваш!

— Який ліс?

— Той, що вирубаємо. Якісна деревина, Володимире Гнатовичу. Покупця сам запропоную.

— Добре. Але спочатку давай не про особисті вигоди. Давай про державне… З приводу об’єднання районів…

— Перепрошую, але я теж… Подумав… Такий дріб’язок, а шановний Володимир Гнатович…

— Знаєш, Петре! Іноді треба, щоби добрі справи робилися тими, хто зобов’язаний робити їх згідно зі службовим становищем. Хай чиновники одірвуть свої зади від крісел і об’єднають ті районі не через дупу, а так, як треба. А мій помічник на місці простежить…

— Дарма людину ганятимете. Усе зробимо.

— А ліс за якою ціною? — запитав Сердюк, хоча ціна значення не мала. На тілі Сердюка чорним волоссям буяло власне дерево, і, хоч вчора вночі Володимир Гнатович не устиг прискіпливо роздивитися оберіг, справи свідчили — усе добре. Залишилися дрібниці — обламати упертого Макса і розвіяти сумніви щодо шпигунських намірів його загиблої дівчини. Значить, до Купи.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській першими прокинулися серденята. Свирю понесло до кухні харч шукати, Микишка роздивився великий Гоциків рюкзак з безліччю кишеньок — потрібна у поході річ, пішов за кумом. Свиря знайшов сухі галети, гриз і кривився.

— Несмачне, як всохле козяче гівно.

Микишка ледь проліз до стільця у кутку біля вікна, присів.

— Я, куме Свиря, усе міркую… Для якої справи нас Господь пробудив? Може, гетьмана шукати… Пам’ятаєш, баба на кручі бідкалася… Що ж, казала, ви, хлопці, без гетьмана…

Свиря догриз галету, задумався…

— Поважного чоловіка додому доправити би під вартою, а потім уже гетьмана шукати…

— Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться.

Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака.

— Дякую за все, хлопці. Додому поїду.

Макс опустив голову, признався:

— Світло в лікарні для того… щоби ви мовчали…

— Про що? — насторожився лікар.

Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації.

Лікар захитав головою.

— Додому хочу. Страшно тут… У столиці вашій…

На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть.

За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має.

— У мене аналогічне становище, — сумно всміхнувся Макс.

— Це нічого, нічого, хлопці, — заспокоїв лікар. — Молоді… Ще все буде. Як зголоднієте, приїздіть до мене сил набиратися.

Куми хлопців перехрестили, веліли чекати — повернуться, знайдуть, бо битва буде і чисті душі знадобляться.

Гоцик розчулився, віддав Микишці рюкзак.

— Як не побачимося, знайте — я вас не забуду.

— І я вас, хлопці, не забуду. — Макс обіймав серденят по черзі, а вони шепотіли йому у вухо:

— Егей, товаришу… Така радість, що сердюки не перевелися.

— Чудні ви. У нас Сердюків — пів-України, — відповів Макс.

— Що?! — аж поприсідали. — Так чого ж ти, трясця твоїй матері, і досі мовчав? Так це ж інша справа. — І дядька уже підганяють, мовляв, давайте вже рушати, бо справ повно.

Врешті пішли. Макс і Гоцик усілися на тісній кухоньці. Закурили…

— Тепер розумію, чому Люба тут жила, — сказав Макс. — Тут ніби рай…

— Був… — сказав Гоцик. — Ти куди тепер?

Макс плани мав. Здати в ломбард коштовний годинник, найняти човен і йти до Десни. Гоцику план підходив. Домовилися так: Макс іде до ломбарду, Гоцик шукає човен подешевше. З тим і покинули квартиру на Костянтинівській.

Макс довго шукав ломбард на Подолі, бо думки розтривожилися. Бажав і боявся зустрічі з Любою. Завтра — може зустріти. Простіше би, тут, в місті, а Десна… Десна — це знову вода. І раптом десь поряд буде міст? Макс згадав, як Люба бігла пішохідним мостом, і раптом зрозумів, чому вона жодного разу не озирнулася. Вона була впевнена, що він поряд… Може, на крок позаду, але поряд. Чорт! І після цього він хоче повернути її?

— Вже як буде, — прошепотів втомлено. Як буде, аби тільки поставити крапку в страшній історії.

Якби зараз Макса запитали, чи любить він Любу, він би… розгубився. Та спитати — нікому. Макс врешті знайшов ломбард, за півціни здав годинник і з грошима рушив на Костянтинівську. Так домовилися.

Гоцик до вечора шукав суденце для поїздки в бік Десни. Хазяї човнів і катерків розпитували про маршрут, відмовлялися: їм вигідніше обслуговувати корпоративи та катати відпочивальників Дніпром у районі столиці. А до Десни, ще й невідомо, на скільки днів… Дешевше купити власного човна. Врешті під вечір сивий дідуган у футболці і капітанському кашкеті пообіцяв назавтра привести свого товариша — той міг би погодитися на авантюрне плавання, та може запросити немало.

Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 58