Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 60
— Думаю, що ми з князем Xодотою зможемо посадити на кожен свій човен по кілька твоїх воїв, Кию, — сказав Гордомисл. — А для решти збери всі човни, які тільки знайдеш поблизу на Дніпрі та Почайні. Краще нам триматися разом і не розділяти війська, а суходолом послати лише летючий кінний загін, щоб вивідав, де ворог…
— Дякую, князю. Так, безперечно, буде найкраще. Я відразу ж пошлю своїх людей збирати і лагодити човни… А ти, Щеку, — звернувся він до брата, — очолиш кінний загін…
— Гаразд, князю, — тріпнув кучерями Щек. — Скільки взяти?
— Думаю, сотні дві або три досить, — і повернувся до стрия Межамира: — А ти, стрию, йди на Поділ і зі своїм родом приготуй лодії і човни. І не забудь про припаси для війська…
— Зроблю, синовцю, — підвівся Межамир. — Будуть і човни, і припаси… — Не турбуйся!
Порішивши з цими невідкладними ділами, князі знову взялися до учти. І ще довго їхні повеселілі голоси лунали на високій Києвій горі.
* * *
Опівночі в хижу зайшов Тугий Лук, що оберігав сон князя, і затермосив Кия за плечі. Той кинувся:
— Що? Ранок уже?
— Ні, прибув Ясен.
— Прибув Ясен? — з Кия сон мов рукою зняло. — Клич його сюди! Та швидше! І вогню принеси!
Він схопився з постелі, навпомацки застебнув комір сорочки. В грудях схвильовано забухало серце. Що ж його жде зараз — радість чи горе? Яку вістку почує — жива Цвітанка, живі хлопці чи їх немає і ні на що навіть сподіватися?
До хижі в супроводі Тугого Лука, що ніс у руці смолоскип, ступив Ясен. Був він страшенно стомлений і ледве тримався на ногах.
— Ну, що, друже? схопив його за плечі Кий. — Де Цвітанка? Де хлопці?
— Не знайшов я їх, князю…
У Кия опустилися руки, а з грудей вирвався болісний вигук:
— О боги!
— Але кажуть — вони живі й здорові, — поспішив заспокоїти його Ясен. — Не горюй, князю!..
— Живі й здорові? Звідки дізнався?
— Від Малка… Пам'ятаєш — був такий отрок у Чорного Вепра?
— Як не пам'ятати!
— Ми випадково натрапили на нього в лісі, коли він конав на мурашнику, і врятували від мученицької смерті, — і Ясен розповів усе, що почув від отрока: про втечу Цвітанки, про погоню за нею, про те, як Хорив і Боривой відбили дівчину.
— Де ж вони зараз?
— Одним богам це відомо.
— Чому ж не знайшов їхніх слідів? Чому не шукав, а прибув до мене з порожніми руками?
Ясен винувато усміхнувся.
— Я прибув не з порожніми руками…
— Що ж ти привіз?
— Вість… Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон…
— Що ж це за вість?
— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди… Зненацька напасти — і погромити!
— Ось як!.. Звідки такі відомості?
— Від Малка.
— А не хитрість це Чорного Вепра?
— Ні, поглянь на отрока — сам пересвідчишся, що він не бреше, — і Ясен гукнув у двері: — Введіть хлопця!
Два молоді вої ввели попідруки третього, стали посеред хижі. Кий узяв смолоскипа — посвітив собі. І вжахнувся: замість молодого вродливого юнака, яким пам'ятав отрока, побачив страшне, розпухле обличчя, до крові покусане комахами. Крізь вузенькі щілинки очей текли сльози, із виразок сочилася сукровиця.
— Посадіть його на лаву!
Вої посадили Малка на Києве ліжко, заслане кожухом, і він важко сперся спиною на смолисту соснову стіну.
— Ти справді Малк?
— Так, — ледь чутно прошепотів хлопець.
— Що тобі відомо про похід Ернака і Чорного Вепра на мене?
— Остерігайся, Кию… Вони змовилися найближчим часом знищити тебе і весь твій рід!
— Я це вже чув.
— Але ти, мабуть, не знаєш, що Чорний Вепр ждатиме Ернака день, два або й три біля витоку Росави… В Холодній долині вони мають з'єднатися і разом вирушати на тебе…
Це була новина надзвичайна, і Кий відразу зрозумів її значення для наступного походу. Однак все ще в глибині серця ворушився сумнів. А якщо Малк підісланий Чорним Вепром? Чи це не пастка?
Тому спитав:
— Звідки тобі відомо це?
— Від Крека, котрий не таївся, розповідаючи Чорному Вепрові… А той теж не боявся, що я чув, бо вже на той час прирік мене до страти…
— Скільки у Чорного Вепра війська?
— Тисяч п'ять або шість… Наших зовсім мало… А то все гунни, яких прислав йому Ернак…
Малкові було важко говорити, з його об'їдених, обкусаних уст зривалися початки слів і зразу глухли. Дивлячись на муки хлопця, Кий поволі переконувався, що він говорить правду. Коли б Чорний Вепр хотів заманити русів у пастку, то не піддавав би свого вірного воя такому жахливому випробуванню і мордуванню.
Ставало ясно: боги врятували життя цьому юнакові, щоб він порятував полян. Вістка, яку він приніс, давала змогу випередити об'єднання Ернака з Чорним Вепром і обох розбити поодинці.
Кий торкнувся розпухлої, закривавленої руки Малка:
— Лягай тут і жди: зараз прийде волхв Ракша, змастить твоє тіло цілющою маззю, дасть попити зілля, що вселить у тебе нові сили, обкурить димом, що віджене від тебе злих духів, — і ти за кілька днів станеш здоровим… Але стережись: якщо обманув мене — помреш ще лютішою смертю, ніж придумав для тебе Чорний Вепр!
Малк схопив Києву руку, поцілував і заплакав:
— Вір мені!.. Клянусь богами, я сказав правду!.. Погроми мого заклятого ворога Чорного Вепра! Убий його! Або притягни сюди на аркані — хай подивлюся йому в його ненависні зрадливі очі! Я сам тоді порішу його! Притягни його мені сюди, Кию!
Кий послав отрока по волхва, наказав Тугому Лукові, як зіницю ока, стерегти Малка, а сам, не гаючи жодної хвилини, рушив на Поділ, до князів Ходоти і Гордрмисла. Бо розумів: треба не по завтрьому, а нині, з денницею, піднімати по тривозі рать і вирушати на Чорного Вепра.
ПОЄДИНОК
П'ятеро вершників вихором промчали заростями гнучкої червонястої шелюги і зупинилися на піщаному березі Дніпра, якраз біля перевозу, насупроти гирла Почайни [22].
Сонце тільки-тільки зійшло, і над широкою могутньою рікою здіймався легкий прозорий опар, крізь який було видно, як з Почайни на дніпровське плесо випливають з воями сотні човнів і, підхоплені стрімкою течією, зникають в імлистій далині.
Передній вершник підвівся на стременах і, показавши рукою на той бік, запитав перевізників:
— Що там?
Старший перевізник, — носатий, борода лопатою, — скочив з човна на берег, не поспішаючи, наблизився до верхівців.
— То князь Кий з деревлянами та сіверянами вирушив на гуннів.
— Князь Кий! — вигукнув вражено передній вершник. — Яка досада! Трохи-трохи запізнилися!.. Не встигли!.. Що ж нам робити? Га?
— А хто ви такі? — поцікавився перевізник, до якого тим часом підійшли його троє товаришів.
— Я брат князя Кия — Хорив, — відповів вершник. — а це його жона — Цвітанка… Свояк Боривой… Княжі отроки…
В голосі Хорива вчувався розпач. Він картав себе за те, що дозволив своїм супутникам поспати після виснажливої дороги довше, ніж потрібно було. І ось тепер маєш — не зустрітися з Києм, не повідомити його, що Цвітанка живаздорова, не взяти, нарешті, участі в поході!
Перевізники переглянулись.
— Ось як! — промовив старший. — Що ж ти волиш, Хориве? На той бік?
— Я волів би наздогнати князя!
— Це неможливо… Сам бачиш — кораблі вже поминули чорторий і зникли в закруті ріки…
— Дайте мені човен — я попливу за князем!
— Хориве, а нас покинеш? — вигукнула Цвітанка. Хорив задумався. Справді, не допровадивши княгині до родовичів, під їхній захист, він не міг, не мав права кинути її напризволяще. Отже, зараз Кия не наздогнати!
— Тоді — на той бік! — сухо сказав він, спішуючись. — І — якомога швидше!
Однак перевіз відібрав більше часу, ніж він сподівався. Особливо довго вовтузилися з кіньми, яких перевозили поодинці на плоті, збитому з човнівдовбанок. Тож коли всі переправилися на правий берег, сонце підбилося вже височенько і добиралося до полудня.
