Князь Кий - Малик Владимир Кириллович
Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 60
— Думаю, що ми з князем Xодотою зможемо посадити на кожен свій човен по кілька твоїх воїв, Кию, — сказав Гордомисл. — А для решти збери всі човни, які тільки знайдеш поблизу на Дніпрі та Почайні. Краще нам триматися разом і не розділяти війська, а суходолом послати лише летючий кінний загін, щоб вивідав, де ворог…
— Дякую, князю. Так, безперечно, буде найкраще. Я відразу ж пошлю своїх людей збирати і лагодити човни… А ти, Щеку, — звернувся він до брата, — очолиш кінний загін…
— Гаразд, князю, — тріпнув кучерями Щек. — Скільки взяти?
— Думаю, сотні дві або три досить, — і повернувся до стрия Межамира: — А ти, стрию, йди на Поділ і зі своїм родом приготуй лодії і човни. І не забудь про припаси для війська…
— Зроблю, синовцю, — підвівся Межамир. — Будуть і човни, і припаси… — Не турбуйся!
Порішивши з цими невідкладними ділами, князі знову взялися до учти. І ще довго їхні повеселілі голоси лунали на високій Києвій горі.
Опівночі в хижу зайшов Тугий Лук, що оберігав сон князя, і затермосив Кия за плечі. Той кинувся:
— Що? Ранок уже?
— Ні, прибув Ясен.
— Прибув Ясен? — з Кия сон мов рукою зняло. — Клич його сюди! Та швидше! І вогню принеси!
Він схопився з постелі, навпомацки застебнув комір сорочки. В грудях схвильовано забухало серце. Що ж його жде зараз — радість чи горе? Яку вістку почує — жива Цвітанка, живі хлопці чи їх немає і ні на що навіть сподіватися?
До хижі в супроводі Тугого Лука, що ніс у руці смолоскип, ступив Ясен. Був він страшенно стомлений і ледве тримався на ногах.
— Ну, що, друже? схопив його за плечі Кий. — Де Цвітанка? Де хлопці?
— Не знайшов я їх, князю…
У Кия опустилися руки, а з грудей вирвався болісний вигук:
— О боги!
— Але кажуть — вони живі й здорові, — поспішив заспокоїти його Ясен. — Не горюй, князю!..
— Живі й здорові? Звідки дізнався?
— Від Малка… Пам'ятаєш — був такий отрок у Чорного Вепра?
— Як не пам'ятати!
— Ми випадково натрапили на нього в лісі, коли він конав на мурашнику, і врятували від мученицької смерті, — і Ясен розповів усе, що почув від отрока: про втечу Цвітанки, про погоню за нею, про те, як Хорив і Боривой відбили дівчину.
— Де ж вони зараз?
— Одним богам це відомо.
— Чому ж не знайшов їхніх слідів? Чому не шукав, а прибув до мене з порожніми руками?
Ясен винувато усміхнувся.
— Я прибув не з порожніми руками…
— Що ж ти привіз?
— Вість… Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон…
— Що ж це за вість?
— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди… Зненацька напасти — і погромити!
— Ось як!.. Звідки такі відомості?
— Від Малка.
— А не хитрість це Чорного Вепра?
— Ні, поглянь на отрока — сам пересвідчишся, що він не бреше, — і Ясен гукнув у двері: — Введіть хлопця!
Два молоді вої ввели попідруки третього, стали посеред хижі. Кий узяв смолоскипа — посвітив собі. І вжахнувся: замість молодого вродливого юнака, яким пам'ятав отрока, побачив страшне, розпухле обличчя, до крові покусане комахами. Крізь вузенькі щілинки очей текли сльози, із виразок сочилася сукровиця.
— Посадіть його на лаву!
Вої посадили Малка на Києве ліжко, заслане кожухом, і він важко сперся спиною на смолисту соснову стіну.
— Ти справді Малк?
— Так, — ледь чутно прошепотів хлопець.
— Що тобі відомо про похід Ернака і Чорного Вепра на мене?
— Остерігайся, Кию… Вони змовилися найближчим часом знищити тебе і весь твій рід!
— Я це вже чув.
— Але ти, мабуть, не знаєш, що Чорний Вепр ждатиме Ернака день, два або й три біля витоку Росави… В Холодній долині вони мають з'єднатися і разом вирушати на тебе…
Це була новина надзвичайна, і Кий відразу зрозумів її значення для наступного походу. Однак все ще в глибині серця ворушився сумнів. А якщо Малк підісланий Чорним Вепром? Чи це не пастка?
Тому спитав:
— Звідки тобі відомо це?
— Від Крека, котрий не таївся, розповідаючи Чорному Вепрові… А той теж не боявся, що я чув, бо вже на той час прирік мене до страти…
— Скільки у Чорного Вепра війська?
— Тисяч п'ять або шість… Наших зовсім мало… А то все гунни, яких прислав йому Ернак…
Малкові було важко говорити, з його об'їдених, обкусаних уст зривалися початки слів і зразу глухли. Дивлячись на муки хлопця, Кий поволі переконувався, що він говорить правду. Коли б Чорний Вепр хотів заманити русів у пастку, то не піддавав би свого вірного воя такому жахливому випробуванню і мордуванню.
Ставало ясно: боги врятували життя цьому юнакові, щоб він порятував полян. Вістка, яку він приніс, давала змогу випередити об'єднання Ернака з Чорним Вепром і обох розбити поодинці.
Кий торкнувся розпухлої, закривавленої руки Малка:
— Лягай тут і жди: зараз прийде волхв Ракша, змастить твоє тіло цілющою маззю, дасть попити зілля, що вселить у тебе нові сили, обкурить димом, що віджене від тебе злих духів, — і ти за кілька днів станеш здоровим… Але стережись: якщо обманув мене — помреш ще лютішою смертю, ніж придумав для тебе Чорний Вепр!
Малк схопив Києву руку, поцілував і заплакав:
— Вір мені!.. Клянусь богами, я сказав правду!.. Погроми мого заклятого ворога Чорного Вепра! Убий його! Або притягни сюди на аркані — хай подивлюся йому в його ненависні зрадливі очі! Я сам тоді порішу його! Притягни його мені сюди, Кию!
Кий послав отрока по волхва, наказав Тугому Лукові, як зіницю ока, стерегти Малка, а сам, не гаючи жодної хвилини, рушив на Поділ, до князів Ходоти і Гордрмисла. Бо розумів: треба не по завтрьому, а нині, з денницею, піднімати по тривозі рать і вирушати на Чорного Вепра.
ПОЄДИНОК
П'ятеро вершників вихором промчали заростями гнучкої червонястої шелюги і зупинилися на піщаному березі Дніпра, якраз біля перевозу, насупроти гирла Почайни [22].
Сонце тільки-тільки зійшло, і над широкою могутньою рікою здіймався легкий прозорий опар, крізь який було видно, як з Почайни на дніпровське плесо випливають з воями сотні човнів і, підхоплені стрімкою течією, зникають в імлистій далині.
Передній вершник підвівся на стременах і, показавши рукою на той бік, запитав перевізників:
— Що там?
Старший перевізник, — носатий, борода лопатою, — скочив з човна на берег, не поспішаючи, наблизився до верхівців.
— То князь Кий з деревлянами та сіверянами вирушив на гуннів.
— Князь Кий! — вигукнув вражено передній вершник. — Яка досада! Трохи-трохи запізнилися!.. Не встигли!.. Що ж нам робити? Га?
— А хто ви такі? — поцікавився перевізник, до якого тим часом підійшли його троє товаришів.
— Я брат князя Кия — Хорив, — відповів вершник. — а це його жона — Цвітанка… Свояк Боривой… Княжі отроки…
В голосі Хорива вчувався розпач. Він картав себе за те, що дозволив своїм супутникам поспати після виснажливої дороги довше, ніж потрібно було. І ось тепер маєш — не зустрітися з Києм, не повідомити його, що Цвітанка живаздорова, не взяти, нарешті, участі в поході!
Перевізники переглянулись.
— Ось як! — промовив старший. — Що ж ти волиш, Хориве? На той бік?
— Я волів би наздогнати князя!
— Це неможливо… Сам бачиш — кораблі вже поминули чорторий і зникли в закруті ріки…
— Дайте мені човен — я попливу за князем!
— Хориве, а нас покинеш? — вигукнула Цвітанка. Хорив задумався. Справді, не допровадивши княгині до родовичів, під їхній захист, він не міг, не мав права кинути її напризволяще. Отже, зараз Кия не наздогнати!
— Тоді — на той бік! — сухо сказав він, спішуючись. — І — якомога швидше!
Однак перевіз відібрав більше часу, ніж він сподівався. Особливо довго вовтузилися з кіньми, яких перевозили поодинці на плоті, збитому з човнівдовбанок. Тож коли всі переправилися на правий берег, сонце підбилося вже височенько і добиралося до полудня.
22
В давнину Почайна впадала в Дніпро приблизно там, де зараз міст ім. Патона. Дніпро ж протікав ближче до лівого берега і лише в XVII ст., під час великої повені, прорвався в гирло Почайни і проклав собі русло, що існує донині.
Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 60
Похожие книги на "Князь Кий", Малик Владимир Кириллович
Малик Владимир Кириллович читать все книги автора по порядку
Малик Владимир Кириллович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.