Князь Кий - Малик Владимир Кириллович

Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 60

Почувши такі слова, вої Чорного Вепра завагалися. Навіть ті, що вже надалися були приєднатися до Києвого війська, повернули назад і почали вичікувати — що ж відповість на це новий полянський князь?

Кий підняв угору списа.

— Я згоден, Чорний Вепре, помірятися з тобою силою! Виходь наперед! Я відомщу тобі за свою жону Цвітанку!

— Кию, ти що? Схаменися! — загукали позаду князь Гордомисл і Щек. — Ми переможемо ворога, а Чорний Вепр і так опиниться в твоїх руках! Навіщо даремно ризикувати?

— Ні, друзі, з Чорним Вепром у нас зайшов спір так далеко, що розв'язати його можна справді лише двобоєм! Тож не заважайте мені! Я стану з ним на герць — що б там не було! Хоч би супроти мене виступили всі сили — земні й небесні! — і гукнув Чорному Вепрові: — Виходь! Хочу зустрітися з тобою! Б'ємося на списах! А в кого спис поламається, можна скористатися мечем.

— Гаразд, — відповів Чорний Вепр і, взявши до рук щита, грізно потряс списом.

Те ж саме зробив і Кий.

Над Холодною долиною запала тиша. Поляни ще ближче надійшли над гору, а гунни і дружина Чорного Вепра згромадились на зеленому лужку. Перемога чи смерть ватажка важила для обох сторін дуже багато!

Супротивники рушили назустріч один одному.

Та в цю мить з гущавини лісу вибігли два задихані, спітнілі отроки, розштовхали воїв, що в три чи чотири лави оточили всю долину, і, зупинившись над самим схилом, щосили загукали:

— Кию! Кию! Це ми — Хорив і Боривой! Слава богам, прибули вчасно!

Кий стенувся — зупинився. В очах його — напруження і біль. Обличчя зблідло.

— Братове, ну, що там?

— Жива Цвітанка! Жива княгиня наша!

— Де ж вона?

— Дома! Не хвилюйся — ми допровадили її до самої твоєї хижі! З нею і Либідь, і Рожана, і Малушка! — бриніли радістю юнацькі голоси.

Кий полегшено зітхнув. З його серця раптом скотився важкий тягар, що гнітив його з пам'ятної для нього купальської ночі. Зникли непевність, невідомість — і в грудях забуяло щастя.

— Дякую вам, братове! Ви вдихнули в мене свіжі сили!

Окрилений, ощасливлений, він знову рушив назустріч ворогові, що вже досягнув широкого рівного уступу під горою і там зупинився. Чорний Вепр здавався зніченим, збентеженим, але сповненим нестримної люті. Передусім, він розумів, що потрапив у пастку, з якої важко вирватися. Єдина надія — на Ернака. Та чи встигне? По-друге, його вразила ненадійність воїв, котрі замалим не переметнулися на бік ворога. А по-третє, зовсім прибила, пригнітила звістка про Цвітанку. Раніше він хотів заволодіти нею, зробити своєю жоною, тепер же, коли йшлося про життя і про майбутнє, ця думка вмить вивіялася з голови, натомість з'явилося непереборне бажання, щоб отроковиця не дісталася нікому, а найпаче — Києві. Та звістка, що Цвітанка жива і перебуває в оселі суперника, наповнила його серце жагучою злістю.

Вони глянули один одному в вічі, — в одних палахкотіла радість, з других струменіла лють, — і поволі почали сходитися. Щит у кожного на лівій руці — перед грудьми і животом, спис занесений для удару. Обидва ставили ноги, взуті у легкі літні чоботи з м'якої телячої шкіри, на тверду землю міцно, щоб не схитнутися, не спіткнутися, пильно зорили з-за щитів, пантруючи кожен рух супротивника. Обидва добре розуміли: найменша помилка може коштувати життя.

Не можна сказати, що Кий почував себе спокійно. Хоча за плечима у нього стояло сильне військо, хоча груди сповнювала радість від того, що знайшлася Цвітанка він у двобої не міг бути спокійним. Перед ним — смертельний ворог, молодий і спритний, здатний завдати несподіваного, невідворотного удару. Але він просто не думав про це. Вся його увага і воля, вся міць рук і ніг, весь розум і досвід тепер зосередились на одному — перемогти!

Їх розділяло лише кілька кроків, і Чорний Вепр першим сильно ударив списом. З його грудей вирвався рик:

— Геех!

Загримів щит, і Кий відскочив убік.

Намагаючись з самого початку приголомшити супротивника, Чорний Вепр знову пішов у наступ і завдав ще одного удару. Цього разу він цілився в ноги, не прикриті щитом. Та Кий недарма пильно стежив за кожним його рухом — він встиг підстрибнути, а коли спис загруз на довжину всього наконечника в землю, ударив по ньому ребром щита.

Спис переламався. Чорний Вепр вихопив меча. Його становище враз різко ускладнилося, бо важко було короткому мечу протистояти довгому рухливому списові.

По горбах, з обох боків долини, пролунали радісні вигуки.

— Кию, бий! Завдай рішучого удару!

— Князю, вперед!

— Не зволікай! Смерть Чорному Вепрові!

Та Кий не поспішав. Дивився на сполотніле обличчя супротивника, на його сповнені ненавистю очі і, побачивши в них приреченість, відчув у грудях бурхливу радість. З цим ворогом зараз буде покінчено! П'ять тисяч гуннів у пастці — і виходу з неї немає! Ну, що ж, Кию — вперед!

Він міцніше затиснув у правиці списа, підняв його на рівень плеча. І всі — і поляни, і гунни — ждали невідворотного удару. Однак, замість цього, Кий несподівано для всіх раптом відкинув списа далеко вбік і теж видобув з піхов меча.

Поляни охнули.

— Кию, що ти робиш! — почувся зляканий голос Хорива.

— Даремно! Ой, даремно! — гукнув і Щек.

Тепер можливості обох супротивників знову зрівнялися. По обличчю Чорного Вепра промайнула неприхована радість і зловтіха. Губи його презирливо скривилися.

— Ти хочеш виявити благородство, Кию? Хаха! Але пощади від мене не жди!

Кий на це відповів:

— Яке там благородство! Просто в твоїх очах я уздрів смертельну тугу, приреченість. Наші боги відвернулися від тебе, Чорний Вепре, а гуннські ще не прихилилися… Тож так чи інак — сьогодні тобі кінець! А від чого ти загинеш — від списа чи від меча, — однаково!

— Це ще побачимо — хто загине! — вигукнув Чорний Вепр і кинувся вперед. — Я спалив твій Кам'яний Острів — знищу нині й тебе!

Лунко дзенькнули мечі, викресавши іскри. Застугоніла під молодими ногами земля. Загриміли ковані князівські щити.

Кий відбив стрімкий напад ворога і сам пішов в атаку.

Його меч заблискотів на сонці, як блискавиця, завертівся з неймовірною швидкістю.

Чорний Вепр поволі почав відступати під гору, намагався таким чином зрівнятися в зрості з вищим супротивником. Збоку навіть могло здатися, що відступає він навмисне, заманюючи Кия на себе, щоб вибрати зручну мить і хитрим ударом нанести йому рану. Та це було, звичайно, не так. Чорний Вепр відчував перевагу Кия, що проявлялася в силі й твердості руки та швидкості, з якою той орудував мечем. І тому гарячкове шукав якогось незвичайного способу перемогти його.

Нараз в око йому впав Київ спис, що, виглядаючи з зеленої трави, самотньо стримів у землі. Шалена думка стукнула йому в голову, і він непомітно почав відступати в тому напрямку.

Кий не помічав хитрості Чорного Вепра і насідав усе дужче. Вже не раз і не двічі його меч загрозливо зависав над головою супротивника, але тому щастило відбити удар або щитом, або ж відхилитися вбік.

Коли до списа залишилося якихось десять кроків, Чорний Вепр несподівано скочив убік і чимдуж ринувся до нього. Кий миттю розгадав цей намір і кинувся за ним.

Все відбулося блискавично.

Першим доскочив списа Чорний Вепр, перекинув меча з правої руки в ліву, якою до того ж тримав щита, і рвонув списа на себе. Ще мить — він розвернеться і нанесе переслідувачеві смертельного удару!

Та якраз цієї миті йому і не вистачило. Кий наздогнав його тоді, коли він заносив руку зі списом, і, розмахнувшись зліва направо, щосили рубонув по тугій загорілій шиї.

Що тут враз скоїлося в Холодній долині! Дико закричали, залементували гунни, миттю скочили на коней і погнали навтьоки. Дружина Чорного Вепра, не роздумуючи, перебігла на бік своїх одноплемінників. Лишилося лише кілька чоловік на чолі з Дубом, котрі, повагавшись, теж упали на коней і помчали вслід за гуннами. Громовий слов'янський клич струсонув степову тишу — і хмара стріл з тугих луків перетнула гуннам шлях. Сотні вершників схитнулися і впали на землю, де їх розтоптали ті, що мчали позаду. Стріли, мов дощові потоки, летіли безперестанку, вихоплюючи з гуннської кінноти жертву за жертвою. Поки гунни доскочили до вузького гирла долини, де в засідці приховалася дружина деревлян, їх уже зосталося менше двох тисяч. Охоплені жахом, вони мчали наосліп не бойовим строєм, не гуннським клином, а розпорошеною отарою. І коли раптом з високої трави підвелися, а з кущів вискочили деревлянські вої і, вишикувавшись у кільканадцять лав, виставили насупроти довгі міцні ратища й списи, гунни вдарилися об них і розплющилися, як грудка снігу об скелю. Деревляни, а згодом і поляни з сіверянами оточили їх зі всіх боків — сікли мечами, кололи списами, закидали стрілами, стягували з коней і без жалю добивали на землі.

Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 60