Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий

Ознакомительная версия. Доступно 21 страниц из 102

Не випускаючи ножiв, почапав повз коней. Тварини призивно iржали до Алi, деякi навiть тяглися до нього теплими мордами. Час уже було порати й напувати коней. Та дрiбний стукiт барабана був такий незвичний i тривожний, що Алi не затримався бiля тварин, а поспiшив нагору. Вiн узяв надщербленого ножа в зуби i, допомагаючи собi лiвою рукою, обережно полiз по драбинi. Витнув голову iз ляди обережно-обережно i ось що побачив.

Корабель iде на пiвденний схiд, бо рожевостей край неба на двi п'ядi з лiвої руки,

Iде корабель лише пiд нiчним малим вiтрилом.

Вся команда, крiм капiтана i його старшого небожа, сидить на бацi ' попiд обома бортами.

Всi скулинiг. Навiть бiлоголовий, як борошном припорошений, слов'янин-раб. Посерединi мiж ними крутиться дивний коричневошкiрий чоловiк у довгiй дорогiй спiдницi. На головi в нього гостроверха козяча шапка. Лице помальоване червоними i бiлими смугами. Вiн стукотить дрiбно й лунко в довгий барабан i маленькими кроками ходить навколо плетеної iз трави корзини.

Нараз спиняється. Ударяє три рази в барабан щосили i схиляється до корзини. Вiдкидає кришку i звiдтiля хапає щось кругле. Пiднiмає над головою високо, i всi бачать, що це людський череп.

Зойк виривається з могутнiх грудей зiнджiв-веслярiв. Араби затамували подих, зацiпенiли. Раб-слов'янин здивовано пiднiмає брови i прикриває долонею очi – бо з глазниць мертвої голови вириваються яскравi променi свiтла. Це триває якусь мить, але всi, хто сидить пiд правим бортом, зненацька захопленi цим незвичним i зловiсним видовищем.

Коричневошкiрий швидко опускає мертву голову i кладе на верх барабана. Зразу ж пiсля того над морем спалахнули променi сонця, забарвили рожевим вiтрило, щогли i спину коричневошкiрому. Та на сонце нiхто не звернув уваги, бо всi ще були приголомшенi видовищем чародiйського черепа.

А коркчневошкiрий вже вiв хрипким голосом:

– Це голова мого тата… Його сила була незмiрна i вмiння незбагненне. Тому чаклуни з усiх сусiднiх племен ненавидiли його i намагалися звести. Зрештою це їм вдалося завдяки отрутi. I вони з'їли мозок мого тата. Але це їм не допомогло. Бо моя мама втекла на острови i там мене зростила. I я закляв на ворогiв батька. Всi його вбивцi померли в муках. Проти мене повстали всi їхнi родичi, i я полишив свою землю. Та завдяки магiї я вiднайшов голову свого тата, i тепер вона менi допомагає. I сьогоднi я побачив, що тато менi допомагає. Я взнаю, хто замислив погане проти нашого му'аллiма, нашого годувальника… Ви бачили, як помер оманець? Невже ще хтось хоче так сконати? Скажiть менi. Я ще раз запитую – хто замислив i дiяв проти капiтана, проти команди, проти корабля, проти коней? Присягаюсь оцим черепом, щира вiдповiдь буде викупом ворохобнику. Волосина з нього не впаде.

Та матроси в зацiпенiннi мовчали. Жоден не порушився, не посунувся, не зайорзав на палубi. Тодi чаклун поклав череп у корзину, зняв з плеча перев'язь барабана, поклав на палубу волохату козячу шапку, зняв iз себе довгу спiдницю, браслети з рук i з нiг, зняв ладунку з шиї i все склав до нiг.

Просто бiля щоки Алi пройшли ноги в пальмових сандалях. Над самiсiнькою головою хлопця пройшли руббан i його небiж. Той зiгнувся навпiл i пер на собi здоровенний бурдюк води. Ось вони перед голим.

Капiтан вийняв з-за пояса порцелянову широку чашу. Пiдставив пiд носик бурдюка небожевi. Заплюскотiла вода. Коли чаша наповнилась, капiтан почав поволi її пити, високо задерши i голову, i чашу, щоб усi бачили, що вiн не виливає воду за пазуху.

Голий сказав командi:

- Нехай нiхто не думає про отруту. Нiхто не думає про отруту! Не думайте про отруту!!! – I клацнув пальцями.– Дай, о руббане, чашу води коняревi,-показав великим пальцем на ляду.– Його мучить спрага i сумнiв.

Алi сховав ножi за пазуху, вилiз i пiдбiг по чашу води. Вода була не дуже смачна – вiдгонила шкiрою, зате холодна.

- Тепер, мiй руббане, злий менi на руки, щоб усi бачили, що в мене на руках немає отрути.

Алi з розпачем дивився, як пiд тонкою цiвкою чаклун миє руки. В нього заходилося серце вiд плюскоту води по палубних дошках.

Тепер ви всi не думайте про отруту, а будете пити зо мною з однiєї чашi по одному ковтку. Почали!

Небiж капiтана налив у чашу води i дав надпити ковток голому.

Затим голий покликав слов'янина. Той випив ковток i пiшов назад на своє мiсце, крекчучи та розтираючи стегна. Пiсля слов'янина iншi моряки теж мовчки пiдходили до ворожбита i пили по ковтку води.

Коли останнiй сiв на своє мiсце голий сказав:

Тепер питимуть вдруге зо мною тi, кому я скажу. А ви нiхто не думайте про отруту.

Сонце вже височiло над обрiєм, може, пальцiв на п'ять. Час би й молитись. Коричневошкiрий стояв спиною до сонця, пильно дивився в очi кожному, кого вiн пiдкликав, надпивав з чашi, давав випити чашу до кiнця.

Серед викликаних був i раб-слов'янин. Лице в нього було похмуре, i вiн мружив блакитнi урочливi 2 очi.

Алi побачив, що чаклун, коли зробив ковток, то вмочив кiнець своєї бороди в чашу. I хлопець подумав: «А чи iншi це побачили?»

Потiм так само – ковток чаклун, два-три ковтки пили всi –оманцi-веслярi, один зiндж-нурець i один йєменець – далекий родич руббана.

Першого схопило слов'янина. Вiн рвучко звiвся на хиткi ноги i, зiгнутий навпiл, перехилився через фальшборт. Його швидко вивернуло i зразу ж вiдпустило. Вiн витер рясний пiт з чола i опустився навпочiпки пiд бортом.

Другим почало вивертати негра. Коли вiн облегшився, то просто впав на палубу – ноги його вже не тримали. Вiн тiльки важко дихав i крутив витрiщеними бiлками очей, мов приголомшений вiл на бойнi.

Руббанового родича схопило корчi, i вiн ледь доповз до борта, щоб не загидити палубу. Голий чародiя пiдiйшов до кожного з них по черзi i, вказуючи пальцем, проказав:

- Ти,– це вiн слов'яниновi,– крав воду, бо тебе весь час мучить спрага. Не пий багато, а краще їж солоне акуляче м'ясо. Легше буде. Ти,– це вiн зiнджу-нурцєвi,– обдурив нашого руббана, коли вiн тобi дав грошi на молоду бiлу повiю. I ти їх пропив, а на рештки переспав iз старою негритянкою. Ти– до родича руббана– обдурював нашого годувальника, коли ходив на базар. Торгувався довго, купував дешево, а рiзницю клав собi в пояс. Руббане! Ти їх вибачаєш?

- Такi грiхи можна вибачити… Але скажи менi, вiща людино, що цi приховують?

Три оманцi сидiли скулинiг i мовчали. Але їх трусило, просто пiдкидало на мiсцi. Особливо було погано одному – наймолодшому: корчi крутили його тiлом, наче в нього починався припадок падучої.

3 усiх трьох пiт чурiв ручаями i капав на сухi й вибiленi дошки палуби.

Наймолодший хотiв щось сказати, вуста його ворушились, але слiв не було чути.

Тодi чаклун вiддав чашу руббану, а сам схилився до пiдозрюваного.

- Що ти говориш? Це вiн – чаклун показав на старшого оманця –пiдговорив тебе погубити коней?.. А ти просиш води?.. Просиш не вбивати? А тебе нiхто не вбиває. Тебе вбиває твiй злочин… Ну добре, ти менi не вiриш. Дивiться всi – я п'ю воду, потiм зiндж п'є воду, потiм ти, але тобi вона не допоможе, поки не звiльнишся вiд брехнi…

I дiйсно, пiсля кiлькох ковткiв моряк-зiндж ожив, почав рiвно дихати, утер мокре чоло, i бiльше в нього не трусилися нi руки, нi ноги.

Молодий оманець пожадливо випив до кiнця, висмоктав воду – i за кiлька хвилин почав кричати, хапатись за живiт, роздирати на собi одяг, шкребти шкiру щосили, i на дошки з глибоких подряпин напливала кров.

- Во-ди-и! Води-и-и! – волав вiн скажено.

- Води! – захрипiв середульший.

- Ти хочеш сказати правду?

- Води! Води!

- Води! Вод-ди-и-ии! В-ввод-ди!!! – завивав молодший.

Старший раптом наче хихикнув i почав щосили битись лицем об дошки. Кров бризкала на всi боки. Алi чув, як вiд удару об брус трiснули зуби.

- Дивись, дивись…– говорив чаклун до молодшого оманця,– вiн буде довго-довго мучитись, поки сконає… А ти ще довше конатимеш! – А тодi звернувся до руббана:

- Му'аллiме! Вони зараз мучатимуться, та вони злочинцi… Iншi не виннi – вони вiльнi i для працi, i для молитви…

Ознакомительная версия. Доступно 21 страниц из 102