Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий

Ознакомительная версия. Доступно 21 страниц из 102

I, нiби вибачаючись, вiн схилився перед капiтаном.

- А капiтан, трохи постоявши мовчки, пiдняв руки вгору й проспiвав заклик.

Усi мусульмани звелись i посмiшили на чисту корму, щоб сотворити вранiшнiй намаз. Капiтан став лицем у напрямку Мекки – вiн-бо був справжнiм знавцем зоряних шляхiв i знав непомильно всi напрямки до всiх славних мiст. Правовiрнi почали творити за капiтаном ранiшню молитву салят-аль-фаджр, то пiдносячи руки до блакитного неба, то припадаючи лицем до палубного настилу. Алi молився для вигляду, а сам повсякчас, коли вклякав, зиркав з-пiд руки, що робиться з приреченими. Старший втисся головою в кут мiж бортом i бушпритом i тiльки човгав скарлюченими стопами по гладеньких дошках.

Середульший дряпав собi горло i пускав слину на подерту сорочку.

Молодший лежав на боцi i щосили стискав руками черство, а ноги його сiпались, нiби вiн збирався танцювати.

Бiлоголовий слов'янин з якоюсь сумною посмiшкою споглядав на муки пiдозрюваних.

Чаклуна i корзини з черепом його батька не було, наче вiн випарився, чи й взагалi був оманою, марою.

А зiнджi молилися. I той зiндж, що на шкоду собi обдурив руббана, теж молився, може, ще ревнiше, нiж завжди.

Тiльки правовiрнi скiнчили молитву, як заволав молодший оманець.

- Я скажу… всю правду… правду… правду… Тiльки дайте хорошої… чистої… води…– Та зразу й затих.

Капiтан стояв непорушно, а чаклун знову звiдкiлясь виник. Вiн то ставав навколiшки i прикладався вухом до вуст оманця, то пiднiмався i шепотiв щось на вухо руббановi.

Лице руббана поступово темнiло, наливалося кров'ю. Вiн важко дихав i почав то витягувати чингал-джамбiю з пiхов, то зi стуком вганяти назад. Вiн так стискав держак зброї, що йому аж побiлiли нiгтi.

Коли ж отруєний оманець замовк, руббан скинув руку вгору i заволав не своїм голосом:

- О Аллах! Закликаю тебе в свiдки – я не хотiв i не хочу кровi цих ворохобникiв. Але вони хотiли моєї смертi i смертi моїх матросiв. Вони хотiли наших мук i нашої смертi, дорогi мої браття-моряки! Вони прагли нашого добра. I це не найбiльший їхнiй злочин. Славний наш султан Салах ад-Дiн – та буде йому i його воїнам благословення та покрiплення Аллаха! –вибив триклятих псiв-хрестоносцiв iз славного мiста Єршалаїма. I вiд цього дня почалася перемога жовтого прапора правовiрного султана. А чому вiн перемiг, браття мої?! Тому, що вiддав себе джихаду душею i тiлом! Хай благословить та покрiпить його Аллах! I ще тому, що вiн вiдновив вiру, тому, що вiн знищив iсмаїлiтську єресь i всiх даї3 цього зловредного вчення! Це ж бо вони сiють розбрат, колотнечу i змови серед правовiрних. Адже то лжехалiфи Фатiмiди сприяли хрестоносним кораблям здобути порти Палестини. А це тому – знайте, о браття! – що вони не тiльки лжеродичi пророка – хай славиться його iм'я! – вони ще й лже-араби. Бо вони за кров'ю – потаємнi iудеї… Ось вони й продавали арабськi землi залiзним псам! I оцi три шакали! – Руббап тицьнув пальцем в скорчених оманцiв.-Вони теж фальшивi, як фатiмiдський чорний дирхем – срiбло тiльки згори для блиску, а все мiдь… Коли ми допомагаємо славному султану Салах ад-Дiну своїм умiнням i торговельним прибутком, вони змовились iз цим павуком-митником, щоб я купив крадених коней. А вiн, павук, потiм би вiддав коней їхньому хазяїну – емiру Басри. I я б завис на хрестi. А ви, мої любi браття, пiшли б у кайданах. А мiй улюблений корабель, мiй стрiмкий птах пiшов би у володiння цих єретикiв!.. Мiй корабель!!!

Руббан замовк i схилив голову на плече, мов прислухався до власних, слiв. А тодi заволав шалено, i судини напнулись вузлами на його волячiй шиї:

- Мiй корабель цим шакалам?!! А моїх морякiв-соколiв у пута! Присягаюсь розлученням, я цих двох заб'ю без пролиття кровi! Облийте їх i загорнiть у старе вiтрило, повiсьте на реї. Н'кумбi, напої їх зiллям, щоб вони були при тямi. А цього постав на ноги.

Руббан разiв три глибоко вдихнув i видихнув. Це наче його заспокоїло, i вiн заходився за допомогою хрестовини з тонких паличок вимiрювати висоту сонця вiдносно обрiю.

Того що, робили iз злочинцями, вiн наче не бачив i не чув.

Та тiльки-но двох фальшивих османцiв пiдтягли на реї, руббан закликав:

- Немає бога, крiм Аллаха, i Мухаммед пророк його! Це головне! Хто покрiплює вiру i захищає життя та майно правовiрних, той iстинний мусульманин. Все ж iнше – ворохобництво та єресь! Хто серед правовiрних засiває рiзнi погляди й суперечки, той хоче пожати нашу погибель. А тому кожному ворохобнику, кожному потаємному змовнику – смерть!

- Смерть ворохобникам!..– закричали всi на кораблi. Кричав i молодий вiдступник-iсмаїлiт, i захоплений загальним шалом Алi.

Капiтан наказав чаклуну:

- Дай йому палицю, нехай вiн перший ударить своїх да'ї.

Алi широко вiдкритими очима витрiщився на молодого оманця – кiлька хвилин тому вiн конав i ледь шепотiв свої зiзнання коричневошкiрому чаклуну. А тепер вiн на перший же порух правицi руббана схопив червоний мангровий ' кийок i щосили вдарив по запеленутому у вiтрило да'ї.

Iншi теж похапали з палуби кийки, що їх цiлий оберемок принiс небiж руббана, та й заходилися молотити по пов'язаних змовниках.

Так сталося, що осторонь розправи лишились тiльки Алi та раб-слов'янин.

- А ти чому не б'єш цих шакалiв?! Га?!

- Я у тебе раб… Моя вiра iнша i закон теж не такий… як ваш… Раб працює на господаря… Та раб не захищає його… I раб не спiває i не грає господаревi… Ти господар моєї спини i руки… але не вiри та звичаїв…

- Он як?! - здивувався капiтан i рукою показав, щоб припинили лупасити лазутчикiв.– Якщо я тобi дам свободу, тодi ти їх заб'єш?

- Свобода така – я хочу – б'ю… а не хочу – не б'ю…

- Якщо так, то йди вниз i доглядай за кiньми! – А тодi до небожа: – Ти видай йому бурдюк води для коней.

А потiм уже до всiх:

- Славлю Аллаха i присягаюсь iм'ям пророка! Правду кажуть мудрi люди –слов'янин завжди злодiй, упертий вiл i п'яниця… А ти чого не береш палицi? – повернувся до Алi.-Ти, може, прихвостень здохлих цих лжехалiфiв?!

- О нi, му'аллiме! Присягаюсь розлучанням, нi!

- Так бери кийок i добивай цю погань.

- Не можу, о му'аллiме…

- Чому?!!

- Тому, що я митника i всiх його шакалiв так ненавиджу, що не хочу бути на них схожим…

- Брешеш, ти чимось iз ними пов'язаний!

- О нi, руббане! – I, не тямлячи себе вiд обурення i образи, що йому не вiрять, вiн рвучко нахилився, став навколiшки i здер iз себе джуббу.

Матроси й сам руббан вражено дивилися на худющу спину хлопця.

Вся шкiра була сполосувала, подерта ударами канчука. Де-де шкiра вже пiджила i навiть струпи почали вiдпадати, а де ще й рани були спухлi, i з них сочилася сукровиця.

Алi пiдвiвся, канув джуббу на палубу, i крiзь тканину глухо вдарились, стукнули ножi об дерево. Хлопець оголив живiт, i всi побачили синю пляму на всю ширину живота.

– Руббане! Тебе коли-небудь смажили жаровнею?

– Присягаюсь Аллахом, iм'ям пророка! – заволав руббан, i очi його налились кров'ю.– Ви бачите на спинi цього бiдолахи знаки пiдлостi? Ось що свiдчить проти митника! А цi iсмаїлiтськi шакали хотiли, щоб iз нами, правовiрними, зробили те ж саме?! Та не бути йому нiколи!!! Бийте їх, бийте гадiв, поки їхнє м'ясо не вiдстане вiд кiсток!!!

I на приречених посипалися удари мангрових пружних кийкiв.

Коли Алi пiдняв джуббу i почав її вдягати, капiтан помацав пiдкладку.

- Що це – покажи?

Алi знехотя витяг перший свiй нiж i подав руббановi.

- А другий?

Хлопець видобув iз джубби i другий, з обламаним вiстрям.

- Хто тобi їх дав?! – Очi капiтана хижо звузились.

- Це моя здобич. Мене хотiли цими ножами забити. Оцим – у Басрi, а оцим на твоєму кораблi.

- Чого ж ти утаїв вiд мене таку рiч?!

- Бо для тебе нiж– дрiбничка, руббане, а менi – великий маєток. Ось дивись – у тебе цiлий корабель. Хiба ти збiднiв, що я взяв вiд свого убивцi його зброю?

- Ну добре, лиши собi рiзаки, а менi скажи, чому тебе мордували люди митника?

Ознакомительная версия. Доступно 21 страниц из 102