Три товариші - Ремарк Эрих Мария

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97

Він сичав від болю, як парова машина, і стояв зовсім беззахисний. Я прожогом вискочив з машини.

— Ти впізнаєш мене? — зашипів я і стусонув його в живіт.

Портьє перекинувся.

— Раз, — почав рахувати Густав, ідучи від каси, — два… три…

Коли Густав дійшов до п'яти, портьє звівся на ноги блідий, як тінь. Як і перший раз, я добре бачив перед собою його обличчя — здорове, широке, тупе, підле обличчя неушкодженого, здорового, сильного мугиря, ту свиню, яка ніколи не захворіє на легені… і раптом мій мозок і очі налилися кров'ю, я накинувся на нього і почав бити, бити до нестями, щоб у побоях вилити все, що накипіло в мене за останні дні і тижні, — у те здорове, широке обличчя, що приглушено ревло підо мною, бив, аж поки мене відірвали од нього.

— Годі, друже, ти ж заб'єш його до смерті, — гукнув Густав.

Я огледівся навколо. Портьє, залитий кров'ю, прихилився до стіни. Потім скорчився, упав і повільно, як велетенська блискуча комаха, в своєму мундирі навкарачки поповз до входу в танцзал.

— Тепер він більше так не замахуватиметься, — сказав Густав. — А зараз ушиваться, поки ніхто не побачив. Бо тут уже можна сказати, що його тяжко покалічено…

Ми розсипали на бруківці гроші, сіли в машину й поїхали.

— У мене знов тече кров? — спитав я. — Чи це від портьє?

— Знову тече з твого носа, — пояснив Густав. — Він раз таки добре приклав до твого носа свою лівицю.

— А я зовсім не помітив.

Густав засміявся.

— А знаєш, — сказав я, — тепер мені значно краще.

XVIII

Наше таксі стояло перед баром. Я зайшов туди, щоб змінити Ленца і взяти в нього ключ від машини та документи. Готфрід вийшов зі мною на вулицю.

— Як у тебе виручка, добра? — запитав я.

— Так собі. Чи то надто багато таксі, чи надто мало людей, які беруть таксі. А як було в тебе?

— Погано. Простирчав цілу ніч і не виручив навіть двадцяти марок.

— Тяжкі часи! — Готфрід підняв брови: — Ну, то ти, мабуть, сьогодні не дуже поспішаєш, га?

— Ні, а хіба що?

— То зможеш трохи мене підвезти.

— Добре. — Ми сіли в машину. — Куди ти, власне, хочеш? — запитав я.

— До собору.

— Що? Може, я недочув? Ти сказав: до собору?

— Ні, синку, ти не недочув. Правильно: до собору!

Я здивовано вирячився на нього.

— Не дивуйся, а їдь скоріше, — сказав Готфрід.

— Ну, гаразд.

І ми поїхали.

Собор був у старій частині міста, на широкій площі, оточеній будинками духівництва. Я зупинив машину перед головним порталом.

— Далі, — сказав Готфрід. — Об'їжджай навколо.

Він звелів мені зупинитись перед невеликою хвірточкою аж на другому боці і вийшов з машини.

— Бажаю тобі найсолодших утіх, — сказав я йому. — Гадаю, ти ж ідеш сповідатися.

— Ходім-но зі мною, — відповів він.

Я засміявся:

— Сьогодні — ні. Я вже сьогодні вранці молився. З мене цього вистачить на ввесь день.

— Не говори дурниць, дитинко! Ходімо зі мною. Я буду великодушний і дещо покажу тобі.

Зацікавлений, я пішов за ним. Ми пройшли через хвірточку і звідти зразу потрапили до критих ходів, що утворювали великий чотирикутник і складалися з довгих рядів арок, які з внутрішньої сторони спиралися на сірі гранітні колони й обрамлювали сад. Посередині височів великий, звітрілий хрест із фігурою Ісуса Христа. По боках були встановлені кам'яні барельєфи з зображенням різних етапів його хресного шляху. Перед кожним образом стояла лава для молільників. Сад був запущений і ввесь наче обсипаний квітами.

Готфрід указав на кілька величезних кущів білих і червоних троянд:

— Ось що я хотів показати тобі! Впізнаєш?

Я вражений зупинився.

— Звичайно, впізнаю, — відповів я. — Значить, ти тут рвеш квіти, старий церковний грабіжнику!

Тиждень тому Пат переселилася до пані Залевської, і того ж вечора Ленц прислав Юппа з велетенським букетом троянд, їх було так багато, що Юппу довелося двічі повертатися на вулицю й кожного разу нести цілий оберемок. А я сушив собі голову над питанням, звідки Готфрід міг їх добути — адже мені було відомо, що він принципово квітів ніколи не купував. У міських скверах таких троянд я теж ніколи не бачив.

— Оце так знахідка! — змушений був визнати я. — І треба ж, щоб таке спало людині на думку!

Готфрід підморгнув:

— Цей сад — справжнє золоте дно! — Він урочисто поклав руку мені на плече: — 3 цього часу приймаю тебе в долю! Гадаю, що саме тепер тобі це потрібно, як ніколи!

— Чому це саме тепер? — не зрозумів я.

— Бо в міських парках саме тепер голо, як восени. А вони ж досі були для тебе єдиним пасовиськом, адже так?

Я кивнув головою.

— Крім того, — пояснив Готфрід далі, — у тебе тепер настає така пора, коли треба показати різницю між буржуа і справжнім джентльменом. Буржуа, чим більше він знайомий з жінкою, стає дедалі неуважнішим до неї. А джентльмен чим далі, то уважніший. — Він обвів рукою довкола: — 3 цими запасами ти можеш стати джентльменом високого класу.

Я засміявся:

— Все це дуже добре. Але що буде, коли спіймають на гарячому? Звідси втекти нелегко, а побіжні люди можуть розцінити такий вчинок як осквернення святих місць.

— Любий мій хлопчику, — відповів Ленц, — ти бачиш тут кого-небудь? Після війни люди більше ходять на політичні зборища, а не до церкви.

Це була правда.

— Але ж як стоїть справа з пасторами? — спитав я.

— Пастори до квітів байдужі. Інакше б вони краще доглядали сад. Ну, а милосердний бог у крайньому разі тільки матиме втіху від того, що ти з цими квітами принесеш комусь радість. Він зовсім не такий, як його малюють.

— В цьому ти маєш рацію! — Я почав оглядати велетенські, старі кущі. — Вони мене, Готфріде, забезпечать на кілька тижнів.

— Надовше. Тобі повезло. Троянди цього сорту дуже довго цвітуть, їх тобі вистачить щонайменше до вересня. А тоді тут для тебе будуть цвісти айстри і хризантеми. Ходімо, я їх тобі покажу.

Ми пройшли садом. Троянди наповнювали його п'янкими пахощами. Над квітами літали й дзижчали цілі рої бджіл.

— Ти лиш поглянь, — сказав я, зупиняючись. — Звідки вони могли взятися тут, у центрі міста? Тут же поблизу зовсім немає вуликів. Чи, думаєш, у пасторів вони стоять де-небудь на даху?

— Ні, брате, — відповів Ленц. — Вони, безперечно, прилітають сюди з якої-небудь сільської садиби. Бджоли дорогу свою знають. — Він підморгнув: — А ми ні, адже так?

Я здвигнув плечима:

— Може, й знаємо… Принаймні хоча б частково. Наскільки дозволяють можливості. А ти — ні?

— Ні. Та й не хочу знати. Якщо жити, завжди переслідуючи якусь мету, душа стане міщанською.

Я поглянув на башту собору. Ніжнозелена, вона височіла в голубому небі — стара, як світ, і спокійна, а над нею ластівки ширяють у просторі.

— Як тихо тут, — промовив я.

Ленц кивнув:

— Так, старина, тут тільки й помічаєш, що тобі всього-на-всього лише часу не вистачає, щоб стати доброю людиною, га?

— Часу і спокою, — відповів я. — Спокою теж.

Він засміявся:

— Запізно, друже! Тепер ми вже дожилися до того, що, мабуть, не витримали б спокою. Ну, за діло! Знову в бій за життя!

Висадивши Готфріда, я знову попрямував на стоянку. Дорога вела повз кладовище. Знаючи, що Пат у цей час лежить у своєму шезлонгу на балконі, я посигналив кілька раз. Проте ніхто не показався звідти, і я поїхав далі. Зате трохи далі побачив, як пані Гассе в якійсь шовковій накидці прямувала вулицею і потім зникла за рогом. Я поїхав слідом за нею, щоб спитати, чи не підвезти її кудись. Але коли я досяг перехрестя, то побачив, як вона сідала в машину, що стояла за рогом. Машина завила й рушила. То був трохи розхитаний уже лімузин мерседес випуску 1923 року. Біля керма сидів чоловік з утячим носом у барвистому картатому костюмі.

Я досить довго дивився машині услід. От що виходить, коли жінка довго змушена сидіти вдома сама. Замислившись, я поїхав на стоянку і став у чергу за тими таксі, що вже чекали там.

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 97