На запах м’яса - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 80

– Якщо думаєш, що ми з Толею заради твоєї мрії звідси заберемося, то й не сподівайся!

– От і добре. Бо Валерій Михайлович збирається.

За майже чотири місяці життя на Лупиному хуторі Майка жодного разу не була в хаті Троянова. Звістка про те, що поважний пан у золотих окулярах залишає обійстя, так розтривожила, що відрізала великий шмат пирога й постукала у двері сусіда.

– Можна?

– А-а-а… Юна пані… Прошу! – Троянов розчахнув двері, чемним жестом запросив до хати.

Майка увійшла й остовпіла: усередині барліг Троянова ніяк не нагадував звичайну сільську хату. Піч була – куди без неї, але вздовж стіни – переповнена книжкова шафа, біля вікна стіл із друкарської машинкою й гасовою лампою, поряд розкішне просторе крісло, оббите оксамитом, і низенький столик на кривуватих ніжках – ніби до музею потрапила. Крізь розчинені двері, що вони вели до двох інших маленьких кімнаток, побачила в одній ліжко з пістрявою ковдрою, в іншій – цілком сільську кухоньку, але тут, у найбільшій кімнаті, царювали не тілесні потреби – духовні. І Троянов усе те залишить? Поїде?…

– Не відмовитеся від чашки чаю? – Троянов – сама делікатність, а Майка роззутися забула, у руках гостинець.

– Я вам пиріг принесла. – Одночасно простягнула сусідові пакунок і скинула з ніг балетки.

Троянов залишив пиріг собі на вечерю, поставив на столик чашки з блюдцями, цукор, мед у глиняній діжечці. Всадив гостю у старовинне оксамитове крісло. Сам відсунув робоче крісельце від письмового столу, вмостився навпроти.

– Санджив казав, ви… їдете, – не втрималася Майка.

– Час… – розвів руками Троянов.

– Шкода. Санджив мріє, щоби на нашому хуторі порожніх хат не було.

– Скоро тут тільки Сашкова хата й світитиметься, – відповів Троянов. – От він тут назавжди.

– Чому?

– Бо щоби жити так, як Сашко, треба бути передусім освіченою людиною. А в нас із цим зараз проблема.

– Де «в нас»? В Україні?

– У світі.

– Хіба? Інститутів тих…

– Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта – від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло…

– Як ви все розумієте, чого ж їдете? Ви ж не можете бути… неосвіченим.

– Сподіваюся. – Троянов відсьорбнув чаю. – Та й Лупин хутір не прихисток світлих душ. Немає на землі таких спеціальних місць. Хоча тут гарно думається. Книгу так швидко дописав. У Києві два роки руки не доходили. Тепер маю повернутися, гроші на видання знайти. Дружина ремонт затіяла. І хворіє. Коли жінці за п’ятдесят… А синові час допомогти з кандидатською…

Зітхнув сумно – аж Майці захотілося пожаліти поважного пана.

– Ви і в Києві зможете… зберігати світоч у душі, – піддала оптимізму.

– Дякую, юна пані. Звичайно, ваша правда, – усміхнувся Троянов. – Нащо ми про сумне? Їду не завтра. Певно, до Великодня ще пробуду, а Великдень цього року аж на початку травня. І хату не продаватиму. Сашко обіцяв наглянути. Ще повернуся… І не раз. Давайте, я вас краще полуничним варенням пригощу. Не повірите – сам варив.

– Дякую, але… – Драматичні за версією Троянова перспективи Лупиного хутора засмутили Майку більше, ніж мільярди дрімучого, неосвіченого людства, посеред якого і вона сама бовталася. – Чому ви сказали, що на хуторі лише Сашко залишиться? А ми з Толею? Уляна?…

– Не знаю, юна пані. Передчуття.

– Бо ми ще не знайшли того світоча? – запитала насторожено. – А як його шукати?

– Любов дарує світоч душі й серцю, де б ви не були – на Лупиному хуторі, у Києві чи Сан-Франциско. Не плотська до однієї конкретної людини. До всього живого… Людина є тим, що вона любить.

– А просто жити? Без тих пошуків? Грошей заробити купу. Щоби не смикатися… Тільки не кажіть, що це міщанство! Чути вже про це не можу. Хіба світоч у душі від злиднів спалахне?

– І багатство його не роздмухає. Гонитва за грошима, утвердженням, славою спустошують душу.

– Чому?

– Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя, – мовив Троянов.

– Легко казати…

– Отож-бо й воно. Вицідити із себе штучно любов до всього живого неможливо, змусити не вийде. Тільки прийняти відкритою душею. Сашко так живе…

– Та й ми нікому нічого поганого не робимо!

– Вірю, юна пані! Не засмучуйтеся. Якщо вас хвилюють такі істини, значить, ви на правильному шляху.

Майка хотіла ще спитати поважного пана про книжки – про що сам пише та чи можна його бібліотекою користуватися, коли поїде, та у двері постукали. На порозі став знічений Петро Реп’ях.

– Добридень… У мене тут справа до вас, Валерію Михайловичу, – пробелькотів. На Майку з надією глянув. – Бачу, зайняті… Іншим разом зайду. – Та до порога.

– Ні, ні! Я вже йду. – Майка підхопилася зі старовинного оксамитового крісла, довірливо глянула хазяєві в очі. – А як зрозуміти… що світоч у душі розгоряється?

– Як совість не кривиться – тільки тоді душі тепло.

Майка усміхнулася зачудовано.

– Добре, що ви до Великодня ще будете… Встигну вас ще смачнішим пирогом пригостити.

– А ви що – їдете від нас? – збентежено вирячився Реп’ях.

Несподівані відверті розмови із Сандживом і Трояновим залишили в Майчиній душі стільки запитань – до кінця життя не розібратися. Придивлялася до кожної травинки навколо себе: й оцю траву маю любити? І бур’яни колючі? Та без проблем! Як людей полюбити? Маму, Руську, Андрія, Чертога, що вони зрадили, залишили, загнали в глухий Лупин хутір на смерть, а вона вижила… Простити? Де там! Забути – і то не виходить. Душа вимагає не тільки любові й світоча. Душа прагне справедливості. Чому ж пан Троянов про це не згадав? Он чорнющий крук на груші сидить. Стежить за кожним Майчиним кроком, ніби розмірковує: коли ж вдасться забити дівчину гострим дзьобом на смерть… Крук, і той справедливості жадає.

– У, зараза, – пригрозила крукові, бо відчуття провини випарувалося, залишивши тільки роздратування. І що він висиджує? Та ще й на шифері, яким ікони прикриті.

– Толю… Давай ікони до хати внесемо, – попросила Гороха наприкінці квітня.

– Правильно, – погодився хлопець. – А то Великдень скоро, а в нас божі лики на груші.

– Це ж паски пекти треба! – сполошилася, наче без того тепер і прожити ніяк.

Побігла до Уляни і, хоч хотіла розпитати, як тісто замісити, чогось знову згадала одкровення Троянова.

– Уляно… Невже й ви теж із хутора поїдете? – спитала стривожено.

– Не зараз.

– А коли? Наче чекаєте чогось.

– Чекаю, – відказала Уляна. Перевела розмову. Заходилася Майці розповідати, як із пасками розбиратися, чим яйця фарбувати-розписувати, яке м’ясо запікати, коли святити.

– Ой! Це ж іще святити! – ще більше сполошилася Майка. – І де? У Капулетцях храму немає. У Добриках тільки сектанти якісь над колишнім пожежним депо хрест приліпили й збираються.

Уляна не встигла відповісти – Петро Реп’ях на поріг. Побачив Майку, знітився вкрай: оце халепа! Вдруге на Лупин хутір приїхав, аби тільки з Уляною поговорити, знову на дівчину нарвався.

– Здрасьтє! – усміхнулася Майка.

– Я тут у справах… – розгубився Реп’ях. – З Валерієм Михайловичем поговорити маю, а він трохи зайнятий. Оце і вирішив поки до сусідки його зайти на хвилинку.

– Проходь, Петре, – усміхнулася Уляна.

– А куди ви паски святити їздите? – спитала Майка Реп’яха. Сиділа сиднем – забиратися й не думала.

– Та хто куди… – знизав плечима Петро. – Ви з Горохом на дирчику і до Прилук доїхати можете. Он Троянов розповідав… У Прилуках є церква, що її предки кума мого Галагана побудували.

– Справді? – Майка підскочила до Реп’яха. – То ходімо до Валерія Михайловича. Ви у своїх справах, а я про церкву розпитаю.

– Ти… йди! – сказав Реп’ях. – А я ще маю в Уляни свічок гарних на Великдень собі накупити…

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 80