Сутінки - Майер Стефани Морган
— Бережи себе, — її шепіт завис у повітрі, коли вони вислизнули з дверей. Я почула, як загримів і завмер удалині двигун пікапа.
Джаспер та Аліса чекали. Здається, телефон Аліси опинився біля вуха до того, як загудів.
— Едвард каже, що жінка переслідує Есме. Я вижену авто, — розтанула вона в темряві, точнісінько як Едвард. Ми з Джаспером поглянули одне на одного. Він стояв на пристойній відстані від мене… обережний.
— Ти не права, — тихо сказав він.
— Що? — хапнула я ротом повітря.
— Я відчуваю, як саме почуваєшся зараз ти, — але насправді ти того варта!
— Не варта, — промимрила я. — Якщо з ними щось трапиться, це буде марна жертва.
— Ти не права, — повторив Джаспер, ласкаво усміхаючись до мене.
Я нічого не почула, та Аліса вже матеріалізувалася з дверей і підійшла до мене з простягненими руками.
— Можна? — запитала вона.
— Ти перша, хто питає дозволу, — криво посміхнулась я.
Вона підняла мене тендітними руками легко, як Еммет, затуляючи, захищаючи; ми вилетіли з дверей, залишивши позаду яскраве світло.
Розділ 20
Очікування
Коли я прокинулася, у голові була повна каша. Думки плуталися, досі борсаючись у шматках снів та кошмарів; щоб зрозуміти, де я, знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Кімната була занадто невиразна — готельний номер, без варіантів. Лампи поруч із ліжками, прикручені до столів ґатунку «віддам задаром». Як і довгі штори, з тої ж тканини, що й покривала на ліжках, та фотокопії відомих акварелей на стінах.
Я спробувала пригадати, як дісталася сюди, але спершу зазнала невдачі.
Я пам’ятала блискучу чорну машину з темнішими, ніж у лімузинах, вікнами. Двигун працював майже беззвучно, хоча ми мчали чорними трасами на вдвічі більшій за дозволену швидкості.
Я пам’ятала, як сиділа поруч з Алісою на темному шкіряному сидінні. Як у певну мить довгої ночі моя голова схилилася на її гранітну шию. Схоже, моя близькість зовсім її не турбувала; дивовижно, але доторк твердої холодної шкіри подіяв на мене заспокійливо. Алісина тоненька бавовняна блузка спереду промокла й захолола від сліз, що потоком лилися з моїх очей, доки ті, почервонілі й запалені, геть не спорожніли.
Сон утікав від мене; очі боліли та залишалися напружено розплющеними, навіть коли ніч зрештою закінчилася і над невисокою горою десь у Каліфорнії забринів світанок. Сіре світло, що линуло з безхмарного неба, різало очі, та я не заплющувала їх, бо тоді під повіками, наче кадри з діафільму, занадто яскраво спалахували нестерпні картинки. Обличчя Чарлі, розбите відчаєм… звірячий рик Едварда, його вишкірені зуби… ображений погляд Розалії… гострий і уважний — мисливця… застиглий вираз Едвардових очей потому, як він востаннє поцілував мене… Я не можу дивитися на них. Тому я щодуху боролася з утомою, а сонце підіймалося дедалі вище.
Я не спала, коли ми проминули вузький гірський перевал і призахідне сонце пофарбувало начервоно черепицеві дахи Сонячної Долини. У мене не залишилося сил здивуватися, що ми проїхали за день відстань трьохденної мандрівки. Я бездумно втупилася в широкий рівний простір, що лежав перед очима. Фенікс — пальми, присмак креозоту в повітрі, вигадливі лінії перехрещених швидкісних автострад, зелені галявинки гольф-кортів та бірюзові цятки басейнів — вкритий був тоненькою габою смогу в оточенні маленьких скелястих пагорбів, недостатньо високих, щоб зватися горами.
Тіні від пальм косими рисками перекреслювали автостраду — чіткіші, різкіші, ніж у спогадах, все одно недосить темні. У їхній тіні не сховатися. Залита сонцем відкрита автострада мала приємний вигляд. Але я не відчувала полегшення, радості від повернення додому.
— Як нам дістатися до аеропорту, Белло? — запитав Джаспер, я стрепенулася, хоча промовив це він м’яко та спокійно. То був перший звук, за винятком вуркотіння двигуна, що перервав мовчанку завдовжки у ніч.
— Їдь по I-10, — механічно відповіла я, — ми проїдемо просто повз нього.
Мозок повільно продирався крізь туман сонного затьмарення.
— Ми кудись полетимо? — запитала я в Аліси.
— Ні, та краще оселитися неподалік, про всяк випадок.
Я пам’ятаю, як ми заїхали на кільце навколо аеропорту «Скай Гарбор Інтернешнл», а от як з’їхали з нього — ні. Гадаю, тоді я, напевно, й заснула.
Втім, тепер, коли я перебирала спогади, у мене з’явилося щось на кшталт нечіткої картинки того, як я виходжу з авта: сонце щойно заховалося за горизонтом, моя рука висить на плечі Аліси, її долоня міцно тримає мене за талію, тягнучи вперед; я перечіплюючись бреду крізь теплу суху напівтемряву…
Кімнати я не пам’ятала.
Я поглянула на електронний годинник на маленькій тумбочці біля ліжка. Червоні цифри запевняли, що зараз третя година, не вказуючи — дня чи ночі. Жоден промінь світла не проникав крізь товсті гардини, проте у кімнаті було аж забагато світла завдяки увімкненим лампам. Я підвелася — тіло не слухалося — й пошкандибала до вікна, щоб розсунути штори.
Надворі було темно. Отже, зараз третя ночі. Вікна виходять на безлюдну частину автостради і новий гараж аеропорту. Здатність точно вирахувати час та місце трішки заспокоїла мене.
Я подивилася на себе. На мені досі був одяг Есме, в якому я почувалася дуже незручно. Я обвела очима кімнату й зраділа, локалізувавши бобрикову сумку зверху на невисокій шафці.
Я саме збиралася відшукати новий одяг, коли легенький стукіт у двері змусив мене підстрибнути.
— Можна зайти? — запитала Аліса. Я глибоко вдихнула.
— Звісно. Вона ступила в кімнату, уважно поглянула мене.
— Я бачу, ти не виспалася, — сказала вона. Я тільки похитала головою.
Вона мовчки попливла до вікна, наглухо завісила штори, потім повернулася до мене.
— Нам доведеться не виходити надвір, — сказала вона.
— Гаразд, — голос у мене був хрипкий, ламався.
— Хочеш пити? — запитала Аліса. Я знизала плечима.
— Я в нормі. А ти?
— Під контролем, — посміхнулася вона. — Я замовила для тебе їжу, вона у вітальні. Едвард нагадав мені, що ти їси частіше, ніж ми.
Я миттю насторожилася.
— Він дзвонив?
— Ні, — сказала вона і побачила, як спохмурніло моє обличчя. — Нагадав до того, як ми поїхали.
Вона обережно взяла мене за руку і повела крізь двері у вітальню нашого багатокімнатного номера. Я чула негучне гудіння голосів, що долинало з телевізора. Джаспер нерухомо сидів за столом у кутку, байдуже витріщившись на новини на екрані.
Я вмостилася на підлозі біля журнального столика, де на мене чекала таця з їжею, і почала дзьобати її маленькими шматочками, не звертаючи уваги, що ковтаю.
Аліса видерлася на бильце дивана і, як Джаспер, уп’ялася відсутнім поглядом у телевізор.
Я їла повільно, не зводячи з неї очей, час від часу швидко зиркаючи на Джаспера. До мене почало доходити, що вони занадто нерухомі. Жодного разу не відірвалися від екрана, хоча зараз крутять рекламу. Я відштовхнула тацю, у животі раптом занило. Аліса поглянула на мене.
— Алісо, що не так? — запитала я.
— Все так.
Широко розплющені чесні очі… яким я не вірю.
— Зараз ми що робимо?
— Чекаємо на дзвінок Карлайла.
— А він уже мав би подзвонити?
Я зрозуміла, що вгадала. Аліса стрельнула очима від мене до телефону, що лежав на шкіряній сумочці, й назад.
— Що це означає? — мій голос затремтів, я боролася з собою, щоб опанувати його. — Те, що він досі не подзвонив?
— Це значить, їм немає чого нам повідомити, не більше й не менше.
Її голос був занадто врівноважений, тож дихати мені ставало дедалі важче.
Зненацька Джаспер опинився біля Аліси, ближче до мене, ніж зазвичай.
— Белло, — сказав він підозріливо заспокійливим тоном, — тобі немає про що хвилюватися. Тут ти у повній безпеці.
— Я знаю.
— Тоді чому ти налякана?
Я збила його з пантелику. Він відчуває характер моїх емоцій, та не здатен прочитати думки, що їх викликають.
Похожие книги на "Сутінки", Майер Стефани Морган
Майер Стефани Морган читать все книги автора по порядку
Майер Стефани Морган - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.