Сутінки - Майер Стефани Морган

— Де ця зала?

— Я не знаю. Чогось бракує — досі не прийняте одне важливе рішення.

— Коли це буде?

— Незабаром. Він буде у дзеркальній залі сьогодні, може, завтра. Все залежить від того рішення. Він чекає на щось. А поки що він у якому приміщенні в темряві.

Джаспер досвідчено ставив їй запитання, його голос був спокійний, методичний.

— Що він робить?

— Він дивиться телевізор… ні, відеомагніфон, у темряві, в іншій кімнаті.

— Ти бачиш, де він?

— Ні, занадто темно.

— А дзеркальна зала, що там іще є?

— Тільки дзеркала і золотиста штука. Стрічка, яка тягнеться по всьому периметру. Там є чорний стіл, на ньому стоїть велика стереосистема й телевізор. Джеймс принесе туди відеомагнітофон, але не дивитиметься його, як у темній кімнаті. У цій залі він чекатиме.

Її очі затуманилися, потім сфокусувалися на Джасперовому обличчі.

— Ще щось?

Аліса похитала головою. Вони поглянули одне на одного, та не поворухнулися й на йоту.

— Що все це значить? — запитала я.

Якусь хвильку вони мовчали, тоді Джаспер подивився на мене.

— Це значить, що плани мисливця змінилися. Він ухвалив рішення, що приведе його до дзеркальної зали і до темної кімнати.

— Але ми не знаємо, де містяться ті приміщення?

— Ні.

— Та ми знаємо, що його не буде в горах на північ від Вашингтону, де на нього мали б полювати. Він вислизне від наших, — невесело сказала Аліса.

— Може, нам варто подзвонити? — запитала я. Джаспер з Алісою обмінялися серйозними поглядами, досі сумніваючись.

Тут задзвонив телефон.

Аліса перетнула кімнату швидше, ніж я встигла підвести голову, щоб поглянути на нього.

Вона натиснула кнопку й піднесла трубку до вуха, але заговорила не відразу.

— Карлайл, — видихнула вона, схоже, на відміну від мене, не відчувши ні подиву, ані полегшення. — Так, — сказала вона, подивившись на мене. Довгу хвилину слухала голос у трубці. — Я щойно його бачила, — заново описала вона видіння. — Що б не змусило його сісти на літак… воно приведе його до тих приміщень, — вона зробила паузу. — Так, — нарешті сказала Аліса у телефон, потім звернулася до мене. — Белло?

Вона простягнула телефон мені. Я побігла схопити його.

— Привіт? — прошепотіла я.

— Белло! — сказав Едвард.

— О Едварде! Я так хвилювалася!

— Белло, — незадоволено зітхнув він, — я звелів тобі хвилюватися тільки про себе.

Як неймовірно добре чути його голос! Коли він говорить, я відчуваю, як чорна хмара відчаю, що висить наді мною, світлішає і відпливає.

— Де ти?

— Неподалік Ванкувера. Белло, мені дуже шкода, але ми загубили Джеймса. Здається, він підозрює про нас, він дбайливо витримує достатню дистанцію, щоб я не почув його думок. Зараз він зник — по всьому виходить, що сів на літак. Ми думаємо, він вирушить назад у Форкс, щоб почати все спочатку.

Я чула, як у мене за спиною Аліса ділилася інформацією з Джаспером, швидкі слова зливалися докупи, перетворюючись на легкий шумовий фон.

— Я знаю. Аліса побачила, що він від вас утік.

— Все одно тобі нема чого хвилюватися. Він не знайде нічого, що привело б його до тебе. Ти просто залишайся там і чекай, поки ми знову його знайдемо.

— Зі мною все буде гаразд. Есме наглядає за Чарлі?

— Так, жінка повернулася в місто. Вона ходила до будинку, але Чарлі тоді був на роботі. Не бійся, вона не наближалася до нього. Йому нічого не загрожує, Есме та Розалія не спускають з нього очей.

— Що вона робить?

— Напевно, намагається взяти слід. Вона цілу ніч ганяла по місту. Розалія прослідкувала, що вона побувала в аеропорту, на всіх дорогах навколо, в школі… вона копає, Белло, та нічого не знайде.

— Ти точно впевнений, що Чарлі в безпеці?

— Так, Есме не випустить його з поля зору, а ми скоро повернемося в місто. Якщо мисливець з’явиться десь у околицях Форкса, він не втече від нас.

— Я сумую за тобою, — прошепотіла я.

— Я знаю, Белло. Повір мені, знаю. Ти забрала з собою половинку мене.

— Тоді приходь і поверни її, — сказала я з викликом.

— Незабаром — так швидко, як тільки зможу. Потому як убезпечу тебе, — твердо сказав він.

— Я кохаю тебе, — нагадала я.

— Ти зможеш повірити, коли я скажу — незважаючи на все, що я змусив і змушую тебе пережити, — коли я скажу, що теж тебе кохаю?

— Та я, власне, вірю.

— Я скоро прийду по тебе.

— Я чекатиму.

Щойно телефон замовк, хмара відчаю почала наповзати на мене.

Я повернулася, щоб віддати телефон Алісі. Вони з Джаспером схилилися над столом, Аліса щось малювала олівцем на аркуші готельного проспекту. Я сперлася на спинку дивана, зазираючи їй через плече.

Вона малювала кімнату: довгу, прямокутну, з вужчою квадратною секцією у задній частині. Підлога викладена повздовжніми дерев’яними паркетними дошками. Стіни зверху вниз перерізують лінії, що вказують на прогалини між дзеркалами. Навколо них на рівні пояса тягнеться довга стрічка — згідно зі словами Аліси, золотистого кольору.

— Це балетна студія, — сказала я, раптом упізнавши знайомі обриси.

Обоє здивовано поглянули на мене.

— Ти знаєш цю залу? — Джасперів голос був як спокійна річка, у глибині якої мчить швидка підводна течія. Тільки я не знала, що це за течія. Аліса схилила голову над роботою, її рука літала над папірцем, навпроти задньої стіни студії вималювалися обриси аварійного виходу, у передньому правому кутку з’явився низенький столик зі стереосистемою та телевізором.

— Дуже схоже на місце, куди я ходила займатися танцями у вісім чи дев’ять років. Майже аналогічне приміщення, — я торкнулася пучкою сторінки в тому місці, де випирала квадратна секція, звужуючи задню частину кімнати. — Тут були душові кабінки — вхід у них з іншого танцхолу. Стереосистема стояла тут, — вказала я на правий куток, — вона була старіша, не було телевізора. У вестибюлі було вікно — якщо подивитися на залу крізь нього, вона мала би саме такий вигляд.

Аліса та Джаспер продовжували витріщатися на мене.

— Ти впевнена, що це саме та студія? — спокійно поцікавився Джаспер.

— Ні, зовсім ні, я гадаю, більшість танцювальних студій на вигляд однакові — дзеркала, поздовжнє бильце, — я провела пальцем по стрічці, що тягнулася навколо дзеркал. — Просто обриси приміщення видалися знайомими, — я торкнулася дверей. Як зараз пам’ятаю — у моїй балетній студії вони були саме там.

— У тебе є якась причина піти туди зараз? — запитала Аліса, перервавши мої спогади.

— Ні, не я була там років десять. Я жахлива танцюристка — на виступах мене завжди ставили у задні ряди, — зізналась я.

— Отже, ця кімната ніяк не пов’язана з тобою? — наполегливо поцікавилась Аліса.

— Ні, гадаю, там десять разів змінився власник. Я впевнена, це інша танцювальна студія деінде.

— Де розташована та, до якої ти ходила? — запитав Джаспер звичним голосом.

— Прямісінько за рогом маминого будинку. Я ходила туди пішки після школи… — не договорила я. І не проґавила, як вони двоє перезирнулися між собою.

— Значить, це було тут, у Феніксі? — Джаспер говорив ніби між іншим.

— Так, — прошепотіла я. — Ріг П’ятдесят Восьмої вулиці та Кактуса.

Ми сиділи у тиші, втупившись у малюнок.

— Алісо, цей телефон безпечний?

— Так, — заспокоїла вона. — Номер покаже, що ми перебуваємо у штаті Вашингтон.

— Тоді я можу скористатися ним, щоб зателефонувати мамі.

— Я гадала, вона у Флориді.

— Так і є, але вона збирається незабаром приїхати додому, їй не можна повертатися у будинок, доки… — мій голос затремтів. Я думала про те, що сказав Едвард: про руду вбивцю у будинку Чарлі, у школі, де зберігаються мої особисті дані…

— Як ти думаєш зв’язатися з нею?

— У них немає постійного номера, крім домашнього, вона має ввесь час перевіряти автовідповідач.

— Джаспере? — запитала Аліса. Він обмізкував ситуацію.

— Не думаю, щоб це могло нам нашкодити. Звичайно, ти не повинна казати, де ти.